25 листопада, в День пам'яті жертв голодоморів, «UA: Перший» показав новий документальний фільм про американського дослідника Голодомору 1932-33 років під назвою «Джеймс Мейс. Траєкторія долі» (режисерка — Ірина Шатохіна, автор і ведучий — доктор історичних наук Юрій Шаповал). Подія більш ніж видатна, якщо врахувати, що востаннє документалісти бралися за цю тему аж 2008 року (фільм «Свіча Джеймса Ернеста Мейса» режисерки Наталії Сущевої, автор Ігор Каблак).

Чому між цими стрічками пролягла часова прірва в дев'ять років, упродовж яких ім'я американського історика замовчувалося, хоча його біографія — готовий сценарій авантюрного байопіка, можна зрозуміти з нового фільму. «Траєкторія долі» — дуже правильний підзаголовок. Бо українським телеглядачам уперше розповіли, як ця сама доля закинула американця в Україну і як жорстоко посміялася з нього, точніше, з його наївної певності в тому, що саме Україні будуть потрібні його знання історії Голодомору.

Для тих, хто знав Джеймса Мейса особисто, читав про нього публікації в газеті та книжках видання «День», де той був довгий час редактором англомовної версії, або / та читав книжку «Україна. Матеріалізація привидів», упорядковану Наталією Дзюбенко-Мейс і видану торік у видавництві «Кліо», можливо, й немає в цьому фільмі якихось одкровень. Але, повторюся, річ у тім, що для пересічного глядача навіть саме ім'я історика досі часто нічого не промовляє й ні з чим не асоціюється. Саме для них і створено фільм «Джеймс Мейс. Траєкторія долі».

Автор Юрій Шаповал починає свою екскурсію «траєкторією долі» американського дослідника з відвідин його меморіального кабінету в Києво-Могилянській академії, де Джеймс Мейс до останнього дня викладав політологію. Він знаходить на одній із незліченних книжкових полиць свою книжку, подаровану Мейсові ще 1990 року, під час першого візиту науковця в Україну.

Це бібліографічне багатство, майже цілком складене з томів, перевезених із американського помешкання Джеймса, — дуже виразна деталь. Вона, як і безліч інших подробиць, свідчить, як сильно прагнув цей чоловік бути корисним українській історичній спільноті.

На відміну від попереднього, де, на думку Аркадія Сидорука, одного з рецензентів фільму, не було головного — самого Джеймса Мейса, в цьому фільмі постає людський вимір непересічної особистості. Хоча людське в ньому було переплетено з суспільним настільки органічно, що дві іпостасі Джіма (так, і тільки так називала Джеймса дружина, ніяких Джимів, як уперто править авторедактор!) розглядати окремо неможливо.

Чому саме Джеймсові Мейсу запропонували стати виконавчим директором Комісії Конгресу США з дослідження голоду в Україні 1932-33 років? Наталія Дзюбенко-Мейс згадує, що він відповідав на це запитання так: для того, щоб висновки Комісії визнали в усьому світі, потрібна була неупереджена людина, ніяк не пов'язана з українською діаспорою. Хоча саме наполегливість діаспори у США уможливила створення такої комісії.

Із тієї самої причини автором першої всесвітньо відомої монографії про Голодомор став британсько-американський белетрист, історик і публіцист Роберт Конквест. Який, будучи блискучим стилістом та незаперечним авторитетом у західних інтелектуальних колах, написав величезну книжку під назвою «Жнива скорботи» (англ. The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine), що побачила світ 1986 року. Але всі документальні матеріали для неї авторові передав Джеймс Мейс.

У фільмі є й відповідь на запитання, яке мучило багатьох, зокрема й самого Джеймса Мейса та його оточення. А саме — як могло статися, що молодий (40-річний), у розквіті сил, без сумніву, талановитий і сумлінний фахівець, та ще й людина, яка обіймала престижну посаду в Комісії самого Конгресу США, опинився без роботи на батьківщині?

Тому що, як пояснюють Наталія Дзюбенко-Мейс та Юрій Шаповал, серед американських істориків та соціологів було забагато людей лівацьких поглядів, зокрема й справжніх марксистів, які занадто добре ставилися до комуністичного експерименту в СРСР і вважали висновки Комісії про штучний Голодомор наклепом і брехнею на їхній улюблений СРСР.

Ба більше, хоча автори про це й мовчать, багато хто з професури в університетах США закидав Джеймсові Мейсу виправдання нацистських посіпак у його дослідженнях.

Наталія Дзюбенко-Мейс

Ставлення ж українського істеблішменту до американського історика, який 1993 року переїхав до Києва, ілюструють документальні кадри з державного вшанування пам'яті жертв голодоморів, починаючи з Леоніда Кучми й закінчуючи Януковичем. У позірних жалобних процесіях — люди в чорному, що, як ті круки, роздирали Україну, узурпувавши навіть історичну пам'ять українців.

Коли бачиш ці кадри, розумієш, що це ті самі люди, які цькували Мейса за його правду про Голодомор. Ті самі, які кричали йому: «Янкі, гоу хоум!» — у Верховній Раді України, де видатний історик під час парламентських слухань про Голодомор усього лише за п'ять хвилин виступу розповів народним обранцям про діяльність Комісії Конгресу США. І сталося це буквально трохи більше ніж за рік до відходу Джеймса Мейса в кращі світи 3 травня 2004-го.

Про це розповідає в новому фільмі дружина американсько-українського історика Наталія Дзюбенко-Мейс.

У той останній рік свого життя (2003-2004) він дуже активно їздив по світу, виступаючи в європейських парламентах із доповідями про Голодомор 1932-33 років. Намагався достукатися до європейської спільноти, аби вона все-таки визнала Голодомор геноцидом. Бо нічим іншим, окрім спланованого винищення української нації, пояснити людоїдську політику більшовиків щодо України, не можна. Цей простий і страхітливий для більшості тодішніх радянських людей висновок випливав із досліджених Мейсом документальних першоджерел. Український парламент усе-таки визнав Голодомор геноцидом, але вже за два роки по смерті американського історика, 2006 року.

Повертаючись до тези про готовність українського начальства вшановувати все і вся, якщо прийде відповідна вказівка, у новому фільмі є кадри, де вже Президент України Віктор Ющенко із дружиною Катериною саджають кущі калини на місці майбутнього меморіалу. Здавалося б, саме до Ющенка, який зробив для поширення правди про Голодомор на державному рівні більше, аніж будь-хто з українських Президентів до нього, з боку авторів і спікерів нового фільму не може бути жодних претензій. Але випадок Віктора Ющенка виявився тим, який можна схарактеризувати українською приказкою «застав дурня богу молитись, то він і лоба розіб'є».

Наталія Дзюбенко-Мейс розповіла, як народилася ідея зі свічкою у вікні на пошанівок усіх жертв Голодомору. Річ у тім, що Джіма страшенно бентежив дубовий офіціоз у вшануванні пам'яті жертв Голодомору — всі ці абсолютно радянські за духом жалобні мітинги, зігнані суто про людське око, для галочки. І якось, розповідає авторам фільму пані Наталя, показуючи альбом живописних і графічних робіт Тараса Шевченка, Джім побачив офорт-автопортрет Шевченка зі свічкою. «Це те, що нам треба!» — вигукнув її чоловік. Так народилася ідея народної акції зі вшанування пам'яті жертв Великого голоду. Прочитавши про цю ініціативу історика, яку він запропонував у своїй тижневій колонці в газеті «День» 18 лютого 2003 року, Мейсу зателефонували з офісу Віктора Ющенка й запросили його на зустріч із майбутнім кандидатом у Президенти. Останній повторив слова історика Мейса: «Це те, що нам треба!».

І... перетворив шляхетну ідею на політичний піар. У фільмі є епізод, де сходи до меморіалу жертвам Голодомору, які в часи президентства Ющенка ставилися в кожному селі, заростають травою. А до пам'ятника, що самотньо бовваніє на окраїні населеного пункту, приходять лише представники місцевої адміністрації. Вочевидь, аби відзвітувати в центр про те, що жертв Голодомору тут благополучно пом'янули.

Це дуже моторошні кадри. Вони ілюструють, як запопадливо місцеве начальство в Україні готове підтримувати будь-яку ідею, спущену згори, бо головне для нього — доповісти про виконання вказівки. І це одна з ознак того, що сам Джеймс Мейс визначав як постгеноцидне суспільство. Бо головна його риса — навіть не заперечення Голодомору, а байдужість до найбільших історичних травм нації й неготовність їх відрефлексувати.

Якщо ж ідею народної акції перехоплюють найвищі посадовці, тоді свічка у вікні в свідомості пересічних громадян, навіть тих, хто щиро ненавидить комуністів за винищення українського народу, перетворюється на позбавлений особистих емоцій офіційний ритуал. Який нічим не відрізняється від інших, приміром, обов'язкової вахти пам'яті біля якогось вічного вогню.

Ірина Шатохіна та Юрій Шаповал у своєму фільмі «Джеймс Мейс. Траєкторія долі», на відміну від авторів фільму «Свічка Джеймса Ернеста Мейса» року 2008-го, не подають інтерв'ю з Президентом України. Бо якщо перший було створено на виконання Розпорядження Президента України Віктора Ющенка № 1260 від 2 грудня 2005 року, то останній – лише з волі авторів і члена правління ПАТ «НСТУ», відповідального за просвітницький напрям діяльності Суспільного, Юрія Макарова.

За дев'ять років між цими стрічками в Україні минула ціла вічність.

Нині благословіння можновладців та їхніх піарників на створення подібних фільмів просто не потрібне.

Мабуть, за це треба дякувати виключно Революції гідності.

Автори фільму не оминули увагою й минулого Джеймса Мейса. Вони, знову ж таки, вперше для пересічного глядача, розповідають про коріння американського історика, тобто про те, що він був нащадком племені черокі. І це була одна з причин, як пояснює Юрій Шаповал, посилаючись на розмову з Мейсом, чому американський історик зацікавився саме винищенням українців як нації. Бо його народ теж пройшов свою дорогу сліз, і Джім не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як сталося з його предками.

Але у ставленні до національних трагедій корінних народів в Америці та в колишньому СРСР — теж прірва.

Джеймс Мейс

І про це у фільмі «Джеймс Мейс. Траєкторія долі» розповідає Наталія Дзюбенко-Мейс. Вона, познайомившись і одружившись зі своїм Джімом багато в чому на ґрунті вивчення Голодомору в Україні, якось поїхала на його його американську батьківщину — штат Оклахому. Це дуже особисті спогади, які дружина Джіма, здається, вперше озвучує на камеру. Завдяки їм глядач дізнається, що в монументальної особистості на ім'я Джеймс Мейс були кохані мама й син. І ось, щоби не заважати їм спілкуватися, українська письменниця й дослідниця усної історії Голодомору попросила показати їй музей культури місцевих автохтонів.

«Я хотіла дізнатися щось про культуру, носієм якої є мій чоловік», — коментує пані Наталя своє бажання на камеру.

І виявилося, що культура племені черокі дуже подібна до української. Принаймні, щодо християнства: в музеї культури черокі є індіанська ікона Божої матері, яка, звісно ж, не списана з грецького канону, а місцева, бо зображає типову індіанську «скво». Ще одна ілюстрація місцевої версії християнства — ікона зі смаглявими святими, один із яких тримає люльку миру.

Чому індіанська культура так схожа на українську, в стрічці «Джеймс Мейс. Траєкторія долі» відповіді не дають просто тому, що це вже інша тема. Я, до речі, коли була в гостях у Марії Приймаченко в день сорока святих (березень 1997 року), побачила на одному з її ескізів індіанський вігвам, але так і не з'ясувала, чому він з'явився на полотні геніальної художниці.

Але це зауваження між іншим.

Бо коли Наталія Дзюбенко-Мейс поцікавилася на батьківщині чоловіка, чому, маючи цілих 5 га землі, мешканці Оклахоми не вирощують навіть моркву, їй відповіли: колись тут вирощували бавовну, й земля через це настільки виснажилася, що уряд платить місцевим, аби вони тут нічого не вирощували. Тобто «білі», хай і за два століття потому, все-таки визнали свою вину перед «червоношкірими», й тепер за неї розплачуються. Щоправда, для цього завойовникам довелося збудувати унікальну демократичну державу.

У цьому фільмі є кілька промовистих деталей, які характеризують ставлення Джеймса Мейса як до російської загрози щодо України, так і щодо культурного коду будь-якої нації.

Ось, приміром, Наталія Дзюбенко-Мейс не без гумору розповідає про реакцію чоловіка на відому фразу Бориса Єльцина про те, що кожний росіянин, прокинувшись, мусить подумати, що він зробив для України. Її Джім, почувши це по телевізору, аж підскочив, сказавши: «Та краще б він спав до полудня!». Він уже тоді, на початку 90-х, чудово розумів, що Росія ніколи не сприйме Україну як насправді незалежну державу.

Розповіла дружина Мейса і про його реакцію на повідомлення про знахідку скелета найдавнішого представника племені черокі. Наталка, дізнавшись про цю подію, доводила, що тепер усі антропологи вчепляться в міжнародну сенсацію, почавши досліджувати скелет із найдавнішого в історії США поховання, але Джім її запевнив: «Побачиш, нічого не буде. Поховають таємно, щоб ніхто його не знайшов, бо такий звичай у черокі».

Так і сталося.

Цей епізод свідчить про вперті твердження антропологів — культурний код нації змінити неможливо. Навіть якщо її знищувати цілеспрямовано й послідовно. Під час перегляду фільму «Джеймс Мейс. Траєкторія долі» починаєш розуміти, чому українська нація, попри всі спроби її знищення впродовж трьох століть, усе-таки вижила. Незважаючи навіть на Голодомор, який забрав кілька мільйонів життів.

І це надихає.

Фото з сайту: Грінченко Інформ , фото з Facebook-сторінки Наталі Дзюбенко-Мейс