Команда продюсерів Суспільного, набрана Зурабом Аласанія, до 24 серпня готувалася дуже серйозно. Звісно, зі святкової сітки «UA: Першого» в День Незалежності не можна судити про те, яких змін варто очікувати в новому телевізійному сезоні на першому в історії незалежної України суспільному мовнику. Але певні напрями мовлення команда продюсерів таки цього дня окреслила.

Вранці 24 серпня глядачі, натиснувши на пульті кнопку «UA: Першого», відчули певний дискомфорт. Чогось бракувало в ефірі. Але чого саме — стало зрозуміло, коли рука перемкнула канали й документальне кіно про дисидентів на «UA: Першому» змінила картинка 5-го, каналу «112» та інших інформаційних. А на ній саме в прямому ефірі транслювали молитву за Україну в Софійському соборі. За участі, звісно ж, представників усіх конфесій України (проте все-таки на чолі з Патріархом Філаретом) та Президента Порошенка з високопосадовцями України.

Ще рік тому уникнути подібної трансляції «UA: Перший» просто не зміг би, адже тут сумлінно показували богослужіння в православних і греко-католицьких храмах на Різдво, Великдень та Трійцю.

Важко сказати, чим є для «UA: Першого» відмова від трансляції молитви за Україну в День Незалежності — свідомим вибором чи неуважністю редакторів або ж відсутністю побажань із боку керманичів держави. Якщо перше — цей вибір варто привітати. Адже, як уже не раз доводилося писати, в нас країна багатоконфесійна й трансляція православних та греко-католицьких відправ не що інше, як порушення прав представників інших релігійних громад. Якщо телебачення світської, згідно з Конституцією, держави просуває дві гілки християнства, то за умови рівних прав має враховувати наявність у державі мусульман, буддистів, протестантських та юдейських громад... Відповідно, транслюючи церковні відправи й для них.

Але, підкреслюю, якщо це справді свідомий вибір продюсерів, а не випадковість, на «UA: Першому», вирішили віддати Богові богове, а кесарю — кесареве. Кесареві, втім, дісталося дуже вже багато — камера зупинялася на мужньому обличчі Президента Петра Порошенка під час прямої трансляції військового параду, здається, частіше, ніж того вимагала драматургія. Зате не підвів Юрій Макаров — його коментування військового параду, як і торік, було напрочуд адекватним. За те, що на початку один із продюсерів Суспільного процитував фейсбук-допис Володимира Дейнеки про те, кому потрібен чи не потрібен парад у Києві, окремий уклін.

24 серпня Суспільне показало, що визначилося з тематичними пріоритетами. Головним із яких, вочевидь, окрім інформаційного, стане просвітницько-культурний напрям. Про це свідчить і лінійка документальних фільмів, показаних у День Незалежності («Дисиденти», «Українська рапсодія», «Первісний авангард», «Генічеськ»), і три години «Розсекреченої історії» на тему «Навіщо потрібні українці?».

Марафон на Суспільному «Україна 26», присвячений Дню Незалежності, відрізнявся від тематичних марафонів на інших телеканалах. Навіть гостьовими студіями, бо, на відміну від більшості колег (окрім, здається, лише Newsone), тут пішли не битим шляхом розмов із гостями у приміщенні, а влаштували імпровізовану студію на свіжому (ввечері навіть студено-дощовому) повітрі. Ведучі Андрій Куликов і Дмитро Хоркін спілкувалися з гостями, серед яких не було жодного з попередніх Президентів України, не кажучи вже про народних депутатів різних скликань, натомість глядачі побачили Олексія Соболєва, керівника сервісу державних продажів ПроZорро, акторів Ірму Вітовську, Володимира Талашка та Римму Зюбіну, а також дипломата й радіотелеведучого Дмитра Чекалкіна, олімпійського чемпіона лижника Григорія Вовчинського, кримськотатарського правозахисника Сінавера Кадирова, історика Кирила Галушка та режисера фільму «Жива» Тараса Химича. Тобто людей, які, не посідаючи жодних високих посад, зуміли стати авторитетами в своїх царинах завдяки щоденній праці. Тим самим завойовуючи пошану як серед українців, так і світу. Розмови з ними були динамічними й дуже змістовними, «про головне». Єдине, що псувало враження, — шматок напіврозваленої колони на задньому плані, на який несамохіть, але повсякчас натикалося око. Ну й голлівудська усмішка Дмитра Хоркіна, коли він згадував про вибух на Грушевського, пообіцявши подробиці у випуску новин о 21-й. Зрозуміло, що міняти міміку на ходу, та ще й в екстремальних умовах (саме тоді над Києвом полило як із відра) складно, але можна було би бодай трохи пригасити щастя й радість від власної появи в прямому ефірі.

Міжпрограмки «Вірю в Україну» потішили особливо, адже в цих коротеньких роликах про свою любов до України говорили так звані експати, іноземці, які вже сприймають нашу батьківщину як свою. Японець, американка, африканці, ізраїльтянин, француз, ірландець — усі вони надихають, і це дуже правильний хід, адже українець, поки йому «німець не розкаже», не повірить у те, що живе в найкращій країні світу.

Документальна лінійка «UA: Першого» 24 серпня заслуговує на окрему увагу. Серед інших є в ній стрічка під назвою «Українська рапсодія», де розповідається, як сестри-українки Ольга та Наталка Пасічник умовили шведських колег-музикантів створити спеціальну програму з творів українських композиторів. Як пишуть в анонсі на сайті Суспільного, «упродовж кількох днів українським і шведським журналістам вдалося спостерігати за процесом народження унікального аудіоальбому на шведській студії BIS Records, а також — спілкуватися з учасниками проекту, де українську класику грають європейські музиканти. Відтак народився фільм, головною особою якого є Музика — знана і незнана, але по-глибинному наша українська, музика епохи українського романтизму».

На жаль, самого фільму на сайті немає, гугл-пошук на запити видає або ж однойменний музичний твір Миколи Лисенка, або згадки про стрічку «Українська рапсодія» Сергія Параджанова 1961 року.

Вочевидь, авторам документальної стрічки варто було назвати її по-іншому. Але вони, здається, навіть не підозрювали, що повторюються. Тому, попри всю свою евристичність (бо тут ідеться про те, як українські музиканти відкривали для себе величезний пласт цілком конкурентної в світовому масштабі, але мало кому з українців відомої вітчизняної академічної музики), «Українська рапсодія» справляє враження недопрацьованої. Надто ж це враження посилюється, коли голос за кадром, розповідаючи про візит Наталки Пасічник до її альма матер, Львівської спеціалізованої музичної школи, називає її іменем... Марії Крушельницької. Ну яка Марія, коли ми знаємо одну всесвітньо відому зірку оперної сцени, яка ніколи не відрікалася від свого українства, — Соломію Крушельницьку! Цей момент, звісно ж, не може перекреслити емоційно-культурологічного шоку від кадрів, коли у Швеції чорний баритон із Південної Африки без акценту співає українською романс Миколи Лисенка на вірш Тараса Шевченка «Мені однаково». До речі, це настільки потужний твір, що для пересічного глядача (як і для виконавця) він виявляється справжнім одкровенням. Бо звучить цілком у дусі європейської традиції модерної музики. Проте нехтування авторів елементарною інформацією, що її легко знайти навіть у Вікіпедії, враження від загалом дуже гарного фільму сильно псує. Тим паче, що цього неприємного моменту можна було уникнути під час монтажу, виправивши всі помилки в дикторському тексті. Але, можливо, автори фільму занадто юні, щоб знати про роман української радянської письменниці Валерії Врублевської, присвячений життю і творчості Соломії Крушельницької, чи про художній фільм режисера Олега Фіалка «Повернення Баттерфляй» 1982 року за його мотивами, де в головній ролі знялася Олена Сафонова, тоді ще радянська, а нині російська кінозірка.

Тим часом, документальна стрічка «Генічеськ», знята в липні цього року Богданом Кутєповим і показана «Громадським ТБ», настільки досконала, що дозволяє не відволікатися на монтажно-фактологічні помилки. «Генічеськ» — це єдиний мінний тральщик українського чорноморського флоту, який нам повернули російські окупанти після анексії Криму. Тільки тому, що надто вже він був старим і безперспективним. Тим часом його командир Олександр Бойчук, розповідаючи про те, як його намагалися підкупити великою зарплатнею і званнями, геть не хизується тим, що не здався окупантам. Його синхрони свідчать — екіпаж «Генічеська», для якого присяга Україні виявилася не порожнім звуком і який вийшов із Криму в Очаків, співчуває тим, хто залишився в Криму. «Їм із цим (зрадою. — Авт.) жити, — каже Олександр Бойчук, — і я їм не заздрю».

Він, як і його екіпаж, не шкодує про свою непримиренно-українську позицію під час «Крымской весны». Навіть попри те, що більшість членів екіпажу «Генічеська» досі живуть у кубриках єдиного в українських ВМС мінного тральщика. Українські моряки, які вийшли з Криму, не скаржаться на свою тяжку долю, навіть розповідаючи про свій наразі невлаштований побут. І це, здається, головний урок «Генічеська», бо тут ідеться про абсолютну дихотомію після анексії Криму й агресії на Донбасі — зраду чи вірність. Адже, як повідомляє сухий рядок наприкінці фільму, третина українських моряків лишилася вірною присязі Україні, вийшовши з захопленого Криму ціною величезних матеріальних втрат, третина перейшла на бік окупанта, а третина просто звільнилася з ВМСУ.

Що ж до «Розсекреченої історії» з Олександром Зінченком, два випуски якої показали на «UA: Першому», то тут, здається, головним висновком можна вважати слова індійської журналістки Мрідули Гош, яка давно живе в Україні й може порівняти досвід усіх трьох українських революцій, починаючи зі Студентської восени 1990 року, з досвідом антиколоніальної боротьби в Індії. Йдеться про її відповідь на запитання, чому українське суспільство, згідно з результатами соціологічних опитувань, після Помаранчевої революції зробило тектонічний стрибок, почавши довіряти собі, але досі тотально не довіряє владі. Коли в цій програмі показали кадри індійських антиколоніальних протестів на чолі з Махатмою Ганді, який одягався так, як найупослідженіші верстви місцевого населення, вона дуже делікатно, але твердо сказала: за її враженнями, йдеться навіть не про недовіру українців до влади, а про ненависть перших до останньої. І причина цієї трагічної для українського суспільства прірви між так званим електоратом та владою, на думку Мрідули Гош, криється саме в кричущій різниці між демонстративним багатством можновладців і бідністю переважної більшості населення. При тому, що українці влаштовують унікальні протести, виходячи на вулиці в мільйонній кількості, на що не здатен жоден інший народ у світі й добиваючись свого. Але, на жаль, на короткий час.

Марафон «Україна 26» на Суспільному виявився настільки насиченим, що залишив по собі безодню запитань, відповідь на які його команда приречена шукати впродовж найближчого часу.