На думку медіаексперта Василя Самохвалова, українці не готові до абонплати, фінансування має бути через окремий рядок у державному бюджеті або через податок для комерційних каналів. «Також є відчуття, що принаймні на перших порах без державних дотацій суспільне телебачення в Україні не виживе», – каже пан Самохвалов.

Також йому не важливо, за яким принципом буде формуватися наглядовий орган. «Просто в самому суспільстві й у журналістському середовищі має скластися усвідомлення необхідності функціонування такого еталону, як суспільне мовлення. Це б дозволило й усім іншим мовникам вдосконалити свою редакційну політику», – зазначає медіаексперт.

«От зараз опозиція знову перемогла, і виявилося, що люди, які ще 5-6 місяців тому говорили про необхідність ліквідації державного мовлення і створення суспільного, починають захищати НТКУ. Державне мовлення тепер виявилося для них необхідним, тому що в них у голові вже є плани щодо президентських і парламентських виборів», – каже пан Самохвалов.

Як людина, яка працювала в Національній телекомпанії України (після Помаранчевої революції він керував новинами в НТКУ), Василь Самохвалов вважає, що не варто створювати суспільне мовлення на базі державного. Краще з нуля, переконаний він.

– Василю, яка ваша думка стосовно розміщення комерційної реклами на суспільному мовнику? Чи багато суспільних мовників інших країн використовують комерційну рекламу?

– Як відомо, існує кілька різних моделей фінансування суспільного мовлення. Є моделі, що базуються тільки на абонентській платі, є такі, де абонплата поєднується з комерційною рекламою. Також є податкові моделі, наприклад, коли суспільний мовник утримується за рахунок податків від комерційних мовників. Є й інші варіанти, які так чи інакше працюють у різних країнах.

Мені здається, що, на жаль, моделі, які ґрунтуються суто на абонентській платі, насправді вже не відповідають умовам сучасності. Чому? Тому що телебачення швидко розвивається, відповідно, розвивається й контент – він стає дорожчим, більш видовищним. І суспільному мовнику, якщо він існуватиме виключно за рахунок абонентської плати, буде дуже важко конкурувати з комерційними каналами за цими критеріями. Не створюючи якісного продукту, він приречений на те, щоби втрачати рейтинги, впливовість, і рано чи пізно в суспільстві спалахне дискусія: навіщо нам таке нецікаве суспільне мовлення.

Класична модель – це англійське ВВС. На ВВС – стовідсоткова абонентська плата. У Франції на «Франс-1», наскільки я пам’ятаю, абонентська плата в еквіваленті десь близько 130 доларів на рік плюс державні субсидії, а «Франс-2» і «Франс-3» мають доходи від реклами. Тобто у Франції є частково класична і змішана моделі. У Німеччині є і абонплата, і доходи від реклами, але є квоти. На Arde 80% – абонплата, а 10% – комерційна реклама, 10% – комерційна діяльність (продаж прав, форматів, програм тощо). Тобто теж змішана модель.

Є ще фінська модель: комерційні канали сплачують податок за те, що в них є реклама, а в суспільного мовника немає. Тобто фінський суспільний мовник існує за рахунок абонплати і відрахувань комерційних мовників.

За великим рахунком, механізм фінансування не важливий, головне, щоб цих коштів вистачало на виробництво якісного телепродукту і достойних зарплат працівникам. Тому що суспільним мовникам у сучасних реаліях важко конкурувати з комерційними каналами. І якщо бюджет суспільного мовника не буде достойним, рано чи пізно він перетвориться на щось подібне до українського державного мовлення.

– Як вважаєте, яка модель фінансування була би найбільш актуальною саме в Україні?

– Моє особисте відчуття таке, що українці не готові до абонплати. Відповідно, модель фінансування має бути через окремий рядок у державному бюджеті або через податок для комерційних каналів. Також є відчуття, що принаймні на перших порах без державних дотацій суспільне телебачення в Україні не виживе.

– Уточніть, чи повинна бути, на вашу думку, комерційна реклама на каналах суспільного мовлення в Україні?

– Я вже казав, що це питання другорядне. Мені здається, що це не принципово. Просто мають бути якісь обмеження – щодо реклами алкоголю, тютюну тощо. Це питання не має жодного відношення до редакційної політики. Чи будуть це бюджетні, рекламні кошти, чи кошти від податку – головне, щоб вони витрачалися на те, щоб канал був конкурентоздатний, щоб він міг виробляти контент, щоб контент був на рівні комерційних каналів, щоб мовник міг платити своїм співробітниками гідні зарплати. Тобто важливо, щоб було достатнє фінансування, але не так важливо, звідки воно надходитиме.

– Тобто ви вважаєте, що не так важливо, звідки надходять гроші, головне, щоб вони правильно витрачалися й ті, хто їх виділяє, не впливав на редакційну політику?

– Так. Важливо, щоб фінансування не впливало на редакційну політику.

– Як ви вважаєте, чи доречно було би створювати суспільний телеканал на базі НТКУ? Чи варто створювати абсолютно нову структуру?

– Як людина, яка працювала в Національній телекомпанії (у 2005 році, в команді тодішнього голови НТКУ Тараса Стецьківа та його заступника Андрія Шевченка. – «ТК»), я не вірю в шлях її трансформації. Шкоди від такого рішення буде набагато більше, тому купа людей опиратимуться цьому. Знайдуться ті, хто ніколи не робив якісного продукту, але захоче й надалі працювати й отримувати зарплати. Мені здається, що набагато комфортніший шлях – ліквідувати державних мовників і створити нормальне суспільне мовлення з нуля.

– Які принципи формування наглядової ради, на ваш погляд, були б найбільш адекватними українським реаліям?

– Українці – це чемпіони світу з перекручування законів. Прописати можна будь-що, будь-які принципи. Деякі європейські закони є менш досконалими, ніж українські, але наша біда в тому, що тут закони або перекручуються на чиюсь користь, або їх просто не дотримуються. Тому за яким принципом буде формуватися наглядовий орган – мені, за великим рахунком, також байдуже. Просто в самому суспільстві й у журналістському середовищі має скластися усвідомлення необхідності функціонування такого еталону, як суспільне мовлення. Це б дозволило й усім іншим мовникам вдосконалити свою редакційну політику. Комерційні мовники, на мою думку, також мають бути зацікавлені у створенні такого гравця. Щоб потім їх не хитало так, як у 2004–2005 роках і протягом останніх півроку: коли сьогодні канали захищають чинну владу, а завтра вони так само захищають уже колишню опозицію. Тобто коли їхня редакційна політика змінюється відповідно до політичної кон’юнктури. Щоб такого в державі не відбувалося, потрібен абсолютно незалежний канал, який відповідатиме інтересам суспільства, який буде мірилом для всіх інших і нікому не дасть перехилитися в той чи інший бік.

– Тобто позиція приблизно така ж, як і щодо фінансування: не так важливо, які саме принципи будуть прописані, головне, щоб їх справді дотримувалися?

– Так. В Україні можуть спотворити будь-які принципи. Можна придумати 114 тисяч різних принципів і важелів, але якщо в когось стоїть завдання це спотворити, отримати доступ для впливу на суспільний мовник, то все одно буде поганий результат. У суспільстві має бути сформована думка, що така річ, як суспільне мовлення, необхідна. От зараз опозиція знову перемогла, і виявилося, що люди, які ще 5-6 місяців тому говорили про необхідність ліквідації державного мовлення і створення суспільного, починають захищати НТКУ. Державне мовлення тепер виявилося для них необхідним, тому що в них у голові вже є плани щодо президентських і парламентських виборів.

– А як же зробити так, щоб усе це працювало – і незалежне фінансування, і редакційна політика?

– На мою думку, по-перше, потрібен грамотний закон. По-друге, потрібне достатнє фінансування. І головне – потрібна зубаста команда медійників і медіаменеджерів, які точно не прогнуться під будь-яку владу, не підпадуть під будь-який вплив. Потрібні люди, які не люблять політиків. Треба розв’язати їм руки, щоб вони кілька років плідно попрацювали виключно в інтересах суспільства. Поки це не стане сталою практикою.

– Ви знаєте таких людей в Україні? Можливо, вони є серед команд тих журналістських ініціатив, що виникли протягом 2013 року – «Громадське телебачення», «Громадське радіо», «Спільнобачення» тощо?

– Так, такі люди є і на «Громадському телебаченні», і на «Громадському радіо». Є, наприклад, Зураб Аласанія, Мустафа Найєм, яким точно можна довіряти. Є Роман Скрипін, який дуже критично ставиться до влади і дуже добре обстоює інтереси суспільства. Команду суспільного мовника необхідно буде забезпечувати зарплатнею й умовами роботи на рівні комерційних каналів. Зробити це не так важко, це не так дорого, але саме це дасть їм можливість працювати на користь суспільства.