Не знаю, чим керувалися креативники на «UA: Першому», називаючи цикли відеолекцій кандидата історичних наук Кирила Галушка «Борхес». Проте з підназви програми — «Розмови про розумне» — можна збагнути: прізвище латиноамериканського письменника символізує, вочевидь, складність цих розмов для пересічного глядача. Останньому, аби подолати хитросплетене мереживо історичних оповідок Кирила Галушка, доведеться, мабуть, докласти приблизно таких зусиль, як під час читання романів майстра магічного реалізму.

«Борхес» — типова програма «на колінах», тобто зроблена в тому мінімалістичному стилі, який вимушено домінує на «UA: Першому» через катастрофічне недофінансування та роздутий штат. На що не раз скаржився Юрій Макаров, керівник Творчого об'єднання документальних фільмів і програм «UA: Першого». Мінімалізм у виконанні творчих одиниць каналу загалом та об'єднання Юрія Макарова зокрема — це коли в кадрі сидить людина (або двоє-троє) і щось розповідає. На перший погляд, форма для сучасного світу високих технологій абсолютно анахронічна. Але результат і враження від таких монологів залежать лише від того, наскільки цікавою є інформація в голові людини, яка, як той-таки Кирило Галушко, неквапом ділиться нею з відданим глядачем. І ведучий «Борхеса» справді вміє вести свої «Розмови про розумне» так, що важко від екрана відірватися.

Історичні проекти для «UA: Першого», який не покидає амбіцій стати суспільним мовником, мають особливе значення. Адже просвітницька функція — одна з найважливіших для всіх суспільних мовників у всіх країнах, де вони присутні в національних телеефірах.

Відтак «Борхес» із Кирилом Галушком органічно вписався в просвітницький проект майбутнього суспільного. Чотири останні програми циклу було присвячено європейським картам. Чи то пак тому, коли, як і під впливом яких історичних подій на теренах Європи з'являлася та зникала Україна.

Два випуски під назвою «Україна на картах. Географія з історією», далі були «На порозі національної доби» та «Поява народів на карті світу».

Звісно, розповідати про історію будь-якої держави можна через будь-які артефакти — мапи, монети, мистецькі витвори... Кирило Галушко обрав для свої розмов про розумне саме карти. Здавалося б, глядач «UA: Першого» — не випадковий, звісно, а зацікавлений — і сам міг би прочитати лекцію на тему, коли й чому з'явилася Україна на картах Європи. Бо що-що, а про нотатки французького інженера-фортифікатора Гійома де Боплана він знає ще з 90-х, коли їх видали українською мовою. Проте знання ці мають переважно пунктирний, несистемний характер. Бо, приміром, хто з глядачів знав, що європейські картографи малювали свої мапи не лише для подорожніх, але й для тих, хто бажав отримувати більше інформації про тодішні події. Переважно про нескінченні війни на теренах Європи. Саме так відбувалося у XVII–XVIII століттях. Тобто для тодішніх грамотних людей географічні карти були ще й своєрідним засобом масової (ну не зовсім, але менше з тим) інформації.

Цікаво, що коли Україна виявилася втягнутою в 20-річну Північну війну, ії, відповідно, позначали на європейських картах саме під нинішньою назвою. Історик також відповідає на запитання, чому Петро Перший так не любив назви «Московське царство», зрештою, завдяки українській духовній еліті таки домігшись перейменування своєї новоствореної імперії на Російську. Цікаво в цьому контексті чути про суперечки давніх географів, де закінчувалася Європа. Виявляється, вони вважали кордоном континенту річку Дон (Танаїс). І Московське царство ніяк не могло називатися європейським. Петрові, який пнувся в геополітичні лідери величезного материка, це категорично не подобалося, адже Москва асоціювалася в європейців виключно з Ордою. А йому хотілося бути монархом європейського штибу. Ось коли знадобилася грецька назва Русі — Росія, що її ласкаво подарував новому сюзерену Феофан Прокопович, видатний православний теолог-полеміст із Києво-Могилянської академії. Україна ж після цього отримала назву Мала Росія (Русь), причому без жодної негативної конотації, за аналогією з Малою Грецією як колискою культури для всього континенту.

Коли слухаєш Кирила Галушка, здається, що всі факти, які він наводить, давно знайомі. Але історик пов'язує ці відомі факти в єдине ціле, сплітаючи їх у єдиний логічний ланцюжок причин і наслідків. І робить це, за що йому честь і хвала, без пафосу, так, наче Сашко Лірник розповідає дитячі казки. Щоправда, без котика в студії.

Так само цілком спокійно ведучий розмірковує про бездержавність українців, наголошуючи — відсутність держави переживали не лише українці, а й наші найближчі сусіди поляки. Третій поділ Польщі, коли її, здавалося, остаточно розірвали на шматки Прусія-Німеччина, Австро-Угорщина та Росія, знищив Польське королівство. Проте, хоч як дивно, воно все одно залишилося на європейських картах. А з Польщею там-таки позначалася й Україна. Це стало можливим завдяки Станіславу Лещинському, польському королю у вигнанні, який емігрував до Франції й налагодив там друк карт, на яких картографи малювали його батьківщину в межах до 1792 року. Тобто хай і віртуально, але й Річ Посполита, й Україна (Правобережна) як її частина, існували в європейському геополітичному дискурсі. І можливо, якби не ці спонсоровані Станіславом Лещинським картографічні роботи, а після них — відомі події весни народів 1848 року, коли малі народи починали усвідомлювати себе націями, українці й навіть поляки могли би зникнути з історичної арени. Як до них пощезли багато доісторичних, а отже дописемних народів.

Зрозуміло, що серед глядачів «UA: Першого» навряд чи знайдуться такі, які би заперечували історичне право України на існування, або, ще краще, називали б її «австрійсько-німецькою інтригою» чи «вигадкою Леніна». Тож аргументовані розповіді Кирила Галушка для них — лише залізне підтвердження історичної тяглості поняття про Україну. Але це вже немало в добу, коли інформаційний простір забито фейками й відвертими дурницями на кшталт «історичних відкриттів» російських археологів про давніх укрів, які спеціально викопали Чорне море. Тверезий голос істориків у нашому істеризованому середовищі потрібен як ніколи. Він допомагає зосередитися на головному, не відволікаючись на цілковиту дурню російської пропаганди.

Разом із «убивцями міфів» у програмі «Розсекречена історія» з Олександром Зінченком Кирило Галушко робить дуже корисну для суспільства справу — зберігає здоровий глузд, допомагаючи осягти логіку історичного процесу. І таке просвітництво важко не назвати місією.

Насамкінець — трохи дьогтю в бочку меду. Про ілюстрації. Їх, по-перше, дуже мало, а по-друге, матеріали підписано російською мовою. І це не те, що прикрашає програму «Борхес». Не треба глядача заплутувати аж так, щоб він засумнівався, канал якого телебачення, російського чи українського, дивиться.