Знайти героя телепрограми — неабияка проблема для сумлінного журналіста. Адже він має відповідати кільком критеріям — розумітися на темі розмови; чітко формулювати свої думки; блискавично реагувати на провокативні запитання ведучих… Але передусім — бути цікавою особистістю.

Позаяк «UA: Перший» через уже не раз згадувані матеріальні обставини обставини змушений левову частку ефіру віддавати «розмовному жанру», пошук героїв для таких проектів стає питанням життя чи смерті конкретної програми та її ведучих.

Наразі найкраще пошуки героїв та експертів удаються «монстрам» жанру — Ользі Герасим’юк, Юрію Макарову та Миколі Вересню. Що й не дивно з огляду на їхнє минуле — всі троє пройшли супервишкіл на каналі «1+1» часів Олександра Роднянського. Такий вишкіл відкладається на підкірці, тож ці ведучі чудово знають «рибні місця», де можна запопасти цікавих персонажів та експертів.

Що вони успішно й роблять, користуючись усім арсеналом зваблення потенційного героя та набутими за десятиліття в професії зв’язками.

Приміром, у понеділок, 21 березня, в «Подорожніх» Ольги Герасим’юк була Даша Малахова, актриса, телеведуча, а тепер іще й власниця ресторану «Картата потата». Постать медійна, адже пересічний глядач чудово знає її телевізійну програму «Картата потата». Але завдяки ведучій, яка провела велику підготовчу роботу, Даша Малахова постала в іншому ракурсі. Не знаю, чи хтось із нинішніх ведучих кулінарних шоу на українському телебаченні може так чітко сформулювати концепцію кулінарної програми, як зробила це власниця «Картатої потати».

В її розумінні приготування їжі — не тяжка праця, а свято. Саме для цього Даша Малахова й започаткувала першу на нашому ТБ кулінарну програму — показати, як осоружний для хронічно заклопотаних українок обов’язок перетворити на задоволення.

Вона й сама як свято, і саме це намагалася розкрити в своїй співрозмовниці Ольга Герасим’юк. Що їй успішно вдалося.

Юрій Макаров, здається, теж не має проблем із гостями програми «Війна і мир», чудово знаючи, кого й навіщо він разом із Євгеном Степаненком запрошує до студії. В цих ведучих, здається, різні сфери відповідальності, й ця різниця поширюється на вибір гостей. Якщо Юрій Макаров «спеціалізується» на гуманітарний місії миру, то Євген Степаненко як учасник АТО й орденоносець — на воєнній темі. Проте обоє беруть у розмові з обраним візаві абсолютно рівноправну участь. Що дозволяє значно розширити діапазон запитань і відповідей.

22 березня обоє допитувалися в Олександра Алфьорова, прес-секретаря цивільного корпусу полку «Азов», як він ставиться до арешту Станіслава Краснова, голови кримського відділення цивільного корпусу, або ж чи можна вважати «азовців» нацистами, як це подають деякі закордонні журналісти. Історик Алфьоров, кружляючи між Сциллою-Макаровим та Харибдою-Степаненком, намагався вибратися з провокацій ведучих, не втративши обличчя. І завдяки фундаментальній освіті та комунікаційним навичкам прес-секретареві цивільного корпусу «Азову» це вдавалося. Коли Юрій Макаров, описуючи своє враження від бійців полку, казав, що бачив там людей, у яких на лобі написано вищу освіту, мав, вочевидь, на увазі й свого візаві.

Не щодня люди з репутацією «нациків» виступають в іпостасі мудреців. Отож, герой програми «Війна і мир» Олександр Алфьоров виявився дуже неординарним. Приміром, намагаючись розібратися у феноменах заарештованих «азовців» Краснова та Барса, він не кидався на амбразуру, звинувачуючи «злочинну владу» в зачистці щирих патріотів. Пан Алфьоров розважливо зауважив, що це окремі справи (ще й окремі статті. Адже Краснову інкримінують державну зраду, а Барсові — незаконне заволодіння майном. — Авт. ), і вони настільки заплутані, що потребують окремого дослідження всіх подробиць. І навіть не висловив сумніву в спроможності українських правоохоронців зробити це. Що для «азовця», принаймні, того самого демонізованого «нацика», яким він є в уяві численних телеглядачів деяких українських каналів, дуже нетипово. Тут, щоправда, напрошується підозра в тісній співпраці «Азова» з цими самими органами. Що не дивно, коли знаєш історію створення батальйону, а згодом полку: він дуже швидко з добробату перетворився на штатну одиницю в складі МВС.

Запросивши до розмови таку людину, ведучі знали, на що йшли, відтак витиснувши з володаря ексклюзивної інформації максимум. Заразом розвінчавши деякі міфи в масовій свідомості. А це завжди корисно.

Патріотичне виховання молоді, яке полк вважає своїм першочерговим завданням, деякі іноземні кореспонденти вважають націоналістичним. І на цьому наголошував Юрій Макаров, запитуючи, чи не суперечить це європейським цінностям із їхньою толерантністю й віротерпимістю. «Печерний» націоналіст на то все порадив поцікавитися в тих-таки європейців, хто стоїть на межі цивілізацій. Балкани? Ні, саме Україна є останнім бастіоном на сторожі європейської цивілізації. Втім, сказано це було дуже буденно, без жодного пафосу.

Такі герої — знахідка для телевізійного ефіру. Але заслуга в тому, що вони таки з’являються на екранах, — журналістів, які вміють їх знаходити.

У цьому не відмовиш і Миколі Вересню. Часто-густо він настільки на короткій нозі зі своїми гостями, що розмова на актуальні теми в студії перетворюється на дружні посиденьки, коли співрозмовники, розуміючи одне одного з півслова, не завдають собі клопоту пояснити глядачеві, про що ж вони взагалі теревенять і навіщо витрачати дорогий ефірний час на дружні посиденьки.

Проте 28 березня Микола Вересень у своїй авторській програмі не дозволив собі жодного панібратства з генералом Ігорем Смешком, колишнім головою Комітету розвідки, нині позаштатним радником Президента. Хоча й намагався вести розмову в своєму фірмовому неформальному стилі, аби підштовхнути співрозмовника до ексклюзивних одкровень. Подеколи це ведучому вдавалося. Приміром, Ігор Смешко «злив» колегу Миколу Маломужа, розповівши, що він у київському відділенні КДБ СРСР відповідав за боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Або ж, коли розмірковував над тим, чому українці отримали президента Януковича, сказав, що це цілковита заслуга помаранчевої влади, яка не дозволила довести до завершення справи проти сепаратизму (Сєвєродонецький з’їзд) та про фальсифікацію результатів другого туру президентських виборів 2004 року (сумнозвісний сервер ЦВК). Якби в той час ці справи було доведено до суду й покарання винних, Україна забула би про Януковича й Ківалова як про страшний сон. І, можливо, нам не довелося б так дорого платити за елементарне право на свободу під час Революції гідності.

Герої програм на «UA: Першому» настільки різні, що їх часто-густо не відрізниш від жертви.

26 березня, в суботу, тут стартував цикл «Переселенці», який вивертає душу. В прем’єрному випуску з дванадцяти 12-хвилинок луганський годинникар Михайло Шишкін розповідає, що він покинув батьківщину після того, як бандити випустили по три кулі в його сина та вагітну невістку. Нині годинникар мешкає в Києві, працюючи за фахом, але ні на хвилину не забуваючи всього, що сталося з його дітьми.

За його зовні спокійним монологом про пережите й бажане («Я не думал, что могу потерять сознание. Я здесь спасаюсь работой. Я здесь спасаю свою душу. Меня коробит от состояния праздника на Крещатике. У меня одно желание — вернуться домой. Одно желание изводит — поехать на День знаний к внучке») криється біль такої сили, що, здається, здатен розірвати навіть крицеву душу хороброго вояка. Не те що цивільного з такою мирною й затишною професією.

І все-таки цей скромний луганський годинникар заганяє свій неймовірний біль подалі, щоб не зірватися на хрещатицьких гуляк. Бодай заради онуки.

Проте безжальний голос за кадром каже: «Через бойові дії Михайло Шишкін так і не зміг повести онуку в перший клас».

Крапка. Далі — через рекламну паузу наступна програма. До якої вже геть байдуже, бо перед очима стоїть тихий луганський годинникар зі своєю неможливою історією. Чи не захоче він зрештою помститися за те, що пережив? Якщо захоче, то кому?

Відповіді наразі немає.

Є лише безмежна вдячність до авторів «Переселенців», які взяли на себе непосильну ношу — влізти в душу людини, яка водночас утратила все. За 12-хвилинною сповіддю переселенця стоять реальні муки тих, хто це знімав. Ось як каже про них продюсер «Переселенців» Руслан Ткаченко: «У проекті "Переселенці" — 12 історій, і всі вони різні. Проте кожна така, що тиждень після неї в мене були внутрішні судоми… Непрості історії й сильні люди. Як вони з усім цим справляються — я не уявляю. Просто задумайтеся: живуть люди, і все у них є. Побудували все, є діти, робота, життя, повне планів. І в один момент — немає нічого. Це ще дуже добре, коли людина встигає зібрати щось і просто поїхати — без жертв. А є й такі, хто тримається з думкою: "Має ж воно якось уже стабілізуватися", і тоді все це вже пов’язано з людськими жертвами…»

Здається, в цьому проекті «UA: Першого» маємо дуже чітке усвідомлення своєї місії тими, хто його робив. Респект їм за щиру емпатію до своїх героїв та вміння пробудити це почуття в глядача.