Карина Галунова доєдналася до команди «Суспільне Запоріжжя» у 2021 році, тоді вона працювала кореспонденткою програми «Ранок на Суспільному».  Робота ж під час повномасштабного вторгнення стала для неї не лише професійним викликом, а й особистим досвідом проживання війни поруч із героями своїх сюжетів. Її робочі дні починаються з моніторингу обстрілів, виїздів на місця влучань і розмов із людьми, чиї життя змінила війна.

У бесіді з «Детектором медіа» Галунова розповіла, як змінилася робота журналістів після початку повномасштабного вторгнення, чому найважче слухати історії людей, які втратили все, як доводиться працювати під загрозою повторних ударів і який сюжет вона найбільше мріє зняти після перемоги.

— Карино, розкажіть, коли ви доєдналися до команди Суспільного?

— Працюю на Суспільному вже чотири з половиною роки. Прийшла працювати в 2021-му. Я закінчила магістратуру, почала шукати роботу за спеціальністю — і мене запросили на Суспільне. Розсилала резюме, вони на нього відгукнулись. Спочатку мене запросили на посаду кореспондента ранкової програми «Ранок на Суспільному». Я була кореспонденткою з Запоріжжя, ми робили матеріали, які транслювалися на регіональних телеканалах Суспільного і на ютуб-каналі «Суспільне Запоріжжя». Це були більш розважальні, мотиваційні сюжети, історії людей, події міста, більше в позитивному ключі, зазвичай. І я так пропрацювала пів року, а потім почалося повномасштабне вторгнення.

— Як змінилося життя та робота з початком повномасштабного вторгнення?

— Робота змінилася кардинально. Я перейшла працювати в редакцію новин на «Суспільному Запоріжжя». І вже хороших новин фактично не було. З хорошого була тільки робота наших волонтерів на початку війни. Перші пару тижнів переважно їх роботу висвітлювала, а потім уже перейшла до інших тем: фронт, обстріли, історії переселенців. У нас же в Запоріжжі був досить великий центральний хаб, який приймав переселенців. Це були херсонці, маріупольці, з різних населених пунктів Донеччини, Запорізька область. Це було дуже сумно, складно емоційно. Думаю, емоційно складно було всім, але для мене це все було геть нове.

Потім почалися сюжети з прифронтових територій. Змінився і формат написання матеріалів, бо на «Ранку» був лінійний формат, із більшим польотом фантазії. А тут більше фактаж, тобто  треба більш стримано писати, форми трошки менші стали. Але ми адаптувалися. З часом мій фокус змістився максимально на фронт і військових. Не скажу, що я не роблю нічого, крім роботи з ними, але вони наразі займають левову частку моєї роботи.

Карина Галунова

— Чи зросло ваше навантаження під час війни? Як виглядає день журналіста зараз?

— Навантаження змінилося, звісно, ще з 22-го, бо тоді ми всі не дуже розуміли, що і як, як нам діяти, трохи все було хаотично. Деякі колеги повиїжджали за кордон, штат у нас трохи скоротився, а роботи було багато. Відповідно, навантаження стало більше, й емоційно важкувато було. Вже потрібно було робити не один-два матеріали, а багато. Ми напрацювали систему, хто за що відповідає, як ми комунікуємо з  центральною дирекцією щодо прямих ефірів, увімкнень, якось поступово все вийшло на один рівень і ми вже просто звикли. Звикли до такого темпу й він уже не так аж сильно відчувається.

Але бувають важкі періоди. Зокрема, цей період триває у нас з січня цього року, коли Росія активно обстрілює Запоріжжя й область. Загиблі, поранені й руйнування бувають буквально чи не щодня. Просто не завжди нам дозволяють знімати те, що обстріляли.

І зараз ранок журналіста в Запоріжжі починається з моніторингу, де що прилетіло й чи можна буде це висвітлювати Ти готуєшся до того, що або ти поїдеш на місце обстрілу, або твої колеги поїдуть — і тобі треба буде допомагати, швидко якісь інтерв’ю розписати, розшифрувати, щоб це оперативно пішло на сайт, на ютуб, а вже потім ми окремо збираємо сюжет.

Плюс є періоди, коли дуже багато руйнувань, і в журналіста, який безпосередньо працює на місці, немає можливості увімкнутись. Ти маєш вийти за свого колегу в прямий ефір, розповісти про наслідки ворожого обстрілу. До цього треба бути готовим.

При всьому цьому потоці роботи на обстрілах у нас же залишаються і свої окремі матеріали — сюжети, які ми робимо окремо від поточних новин.

Карина Галунова

— Чи були в роботі моменти, коли було справді страшно? Чи доводилося потрапляти в екстремальні ситуації?

— Страшно завжди, бо ти ніколи не розумієш, чи буде повторний обстріл. Зараз у нас тривога лунає безперервно. Тільки її вимкнули — і за 5 хвилин знову тривога. А тобі треба працювати. Потрібне екіпірування для захисту, бо завжди є ризик повторного обстрілу. Бувало, звісно, страшніше, ніж зазвичай. Це коли ми вже потрапляємо під обстріл. У мене таких випадків було чимало, але якось в більшості випадків, влучання були на сусідній вулиці, не прямо в тому місці, де була я. Але був випадок в Гуляйполі у 24-му році. Ми знімали там сюжет, як там зараз функціонує ритуальна служба. Бо вони були від початку війни дуже-дуже близько до окупованих територій, там буквально  від краю міста до окупованих територій кілометрів п'ять.  Ну, і загроза була завжди, і місто завжди сильно обстрілювалось, але якось завжди щастило, що ми безпосередньо не потрапляли. Але того разу, ворог почав обстрілювати градами поруч, прям поруч із кладовищем, на якому ми перебували. І снаряди лягали метрів 200 від нас на відстані. І от тоді було прям дуже страшно, всередині все стискає, і тебе трусить, і ти наче знаєш, як тобі діяти, а саме впасти і чекати, поки воно закінчиться, але перші 5-10 секунд завжди така максимальна розгубленість. Наче це не з тобою, хоча це вже відпрацьовано 300 раз. Це був особисто для мене найстрашніший випадок. Але я не жалкую, що в мене є такий досвід, він по своєму необхідний, коли ти постійно працюєш на прифронті. Єдине, про що жалкую, що не зорієнтувалась і не зняла сам обстріл.

У колег була ситуація десь у 23-му році, коли вони потрапили в Запоріжжі під повторний обстріл. Вони працювали в Шевченківському районі Запоріжжя, тоді були поранені, і ворог завдав повторного удару Іскандером неподалік місця обстрілу. На щастя, мої всі цілі, але були колеги з інших редакцій, які отримали травми, їм надавали допомогу як могли. Я не скажу, що вони врятували життя, але хтось залишався поруч, хтось побіг по медиків, які вже були там. І це було теж дуже страшно, хоча я не була там, була в редакції, і мене всю трусило. Я чекала, поки вони повернуться. Ми були з ними весь час на зв'язку, тобто це теж було дуже страшно. Просто треба розуміти, що в прифронтовому населеному пункті, місті, селі, ти завжди хвилюєшся не тільки за себе, а і за своїх колег. Не тільки за своїх переживаєш, ти переживаєш за всіх, абсолютно, не тільки зі своєї редакції. Бо часто буває так, що ми виїжджаємо в якісь села, і нас там багато журналістів. І ти хвилюєшся за всіх. Завжди. Бо ми тут всі, як одна сім'я.

 Карина Галунова

— Яких навичок вдалося набути під час війни?

— Перше, що ми почали вивчати, це такмед, як реагувати, якщо потрапляєш під обстріл, куди тікати, куди лягати, де краще ховатися. Потім ти вже поступово навчаєшся, як працювати з військовими. Це такі моменти, коли далеко не все можна висвітлювати, і ти цьому навчаєшся. Знову ж таки всі ці запити, всі ці погодження, якісь нюанси в роботі, що тобі треба бути готовим, що якщо ти кудись їдеш до військових на позиції, там буде дуже багато обмежень по висвітленню, по зйомці. І тобі треба заздалегідь продумати максимально, як краще і що відзняти, щоб тобі вистачило цього відео, щоб зробити гарний матеріал, цікавий сюжет. І до цього треба було звикнути, навчитися, попрацювати.

Знову ж таки, це були консультації з журналістами, які працювали на Донбасі, в Збройних силах,  потім це пресофіцери, які дуже насправді допомагали в цьому плані. І вони щось підказували, як краще, де краще, що можна більше і як зняти.

Дуже було складно на початку війни. Перші мої найбільш емоційні матеріали - це були безпосередньо переселенці. Перші переселенці, яких ми зустрічали, були з Маріуполя, з Азовсталі, ми їх чекали цілий день. Було морально важко слухати їх історії. Бо тобі їх треба розповісти, бо світ має це почути, має це побачити. А ти стоїш, вони плачуть, ти плачеш, ви всі плачете, а потім ти це все ще переварюєш, носиш це в собі досить довго, бо це дуже важко. Я думаю, немає жодного журналіста, який працював з переселенцями, який би це зняв, і такий: «Все, забули». І коли матеріал вже вийшов, ти ще дуже довго це потім в собі носиш. А ці історії згадуються і досі.

Карина Галунова

— Які історії з тих, що знімали, особливо вразили? А трапляються у вас історії, що надихають, після яких розумієш, що життя все ж триває?

— Я зараз якусь конкретну, не можу назвати. Їх було дуже багато і це переважно ті люди, які виїхали, які втратили буквально все. Хтось втратив не тільки будинок, землю, у когось залишились рідні. На жаль, вже не живі. І от людина одна чи з дитиною виїжджає. Чесно, не знаю, як би я діяла в цій ситуації. Мені навіть це уявити страшно. А вони знаходять в собі сили, починають далі працювати, хтось створює свій бізнес, хтось їде далі на захід країни, там розвивається, хтось за кордон, але люди продовжують жити. І от той факт, що вони не зламалися, не впали в якусь глибоку депресію, не сказали, що все, не хочу жити, і там залишились в тому ж Маріуполі під обстрілами.

І оце надихає. Завжди. У будь-якій історії. Незалежно від того, досягла ця людина якогось космічного успіху, чи просто продовжує жити своє життя, радіє йому посміхається і насолоджується ним. Приміром, у однієї жінки прям страшнюча історія, - полон, катування, зрада матері, - але вона виїхала, продовжує жити, виховує доньку. А особисто для мене найемоційніший і найкровавішний сюжет - це обстріл Запоріжжя, коли загинуло 13 лююдей тіла були повсюду.

Карина Галунова та оператор Максим Савчук. Зйомки наслідків підриву Каховської ГЕС в Херсонській області

— Як долаєте страх? Не виникало думки все кинути й не працювати в таких небезпечних умовах? Що дає сили залишатися в прифронтовому місті?

— А ніяк ми страх не долаємо. Ми вже звикли до нього. Якщо приїхати в Запоріжжя і просто поспілкуватись з іншими людьми, з місцевими жителями, всі скажуть, що вже звикли. І якось ти сподіваєшся просто, що прилетить не по тобі, бо місто велике дуже. І  шанси, що  «прилетить» безпосередньо по тобі, не такі прямо аж супервисокі. Але, звісно, ніколи не дорівнюють нулю. Просто живемо якось на підтримці, на жартах. Ми жартуємо з колегами, жартуємо з друзями. І от на цьому позитиві ти намагаєшся виїхати і не з'їхати з глузду. Страх нікуди не дівається.

Думки поїхати з міста не виникало. Насправді, в мене є план розроблений на випадок, якщо доведеться, але тільки якщо доведеться. А доведеться - це вже коли окупанти будуть впритул до міста. Оце доведеться. Все. Більше ні. Тут моє життя, тут моя робота, тут військові, до яких я вже прикипіла. Я вже не уявляю, як мені звідси їхати. І я не хочу. Я сподіваюсь, що не доведеться.

— У чому, на вашу думку, полягає найважливіша місія журналістів, які висвітлюють війну?

— Висвітлювати її, показувати її світу, та і не тільки світу, і в принципі в Україні, бо у нас протяжність фронту дуже велика. І до різних ділянок час від часу увага менша чи більша. І наша задача нагадувати, що не тільки в Покровську, не тільки в Гуляйполі, не тільки в Куп'янську триває війна. Війна всюди, обстрілюють усюди, і не треба звикати до тиші і спокою. Не закінчилось ще.

— Який сюжет мрієте зняти?

—Про деокупацію Запорізької області. Це сюжет, який я мрію зняти. Я думаю, що всі мої колеги дуже мріють такий сюжет зняти, що закінчилась війна, або хлопці просто звільняють нашу область, хоча б частково, і ми їдемо в ці населені пункти і знімаємо  життя людей після деокупації. Як вони пережили окупацію, як вони зустрічали наших хлопців, і як вони зараз продовжують жити. 

Фото надані Кариною Галуновою.

Матеріал створено за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Детектор медіа» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР  «Єднання».