Телеканал «ДоТБ» обрав шлях ефективного телебачення. Він складніший за варіант ефектного, тут треба більше думати, шукати, помилятися. За це більше лають. Але ми знаємо, для чого ми це робимо, і люди Донбасу нас розуміють. Ми з ними розмовляємо. А для цього потрібно багато. І справа не стільки в техніці та обладнанні (хоча для радіо і телебачення цей чинник зовсім не маловажний), головне особистості здатні творити. Не прохідні примітивні дописувачі, а саме ТВОРЦІ. Банально? Можливо, але для справжнього телебачення цей факт є визначальним.  Є особистість – є телебачення, немає - то немає.

Якщо говорити про механічне збільшення часу власного виробництва, то це не складно навіть за нашого стану. За великим рахунком перша спроба прямоефірного мовлення каналом «ДоТБ» була зроблена 24 серпня 2015 року, коли за допомогою позиченої лайфюшки  та орендованої камери провели  телемарафон. Змогли. Могли б і далі, якби не деякі чинники.

Умов чисто студійних у нас зовсім немає, навіть окремого приміщення для відокремлення бодай стилізованої студії, але це не лякає. Проблема в іншому.  За штатним розписом у нас значаться 49 журналістів. Значаться! Мається на увазі  «зараховані на посади». Але ЖУРНАЛІСТІВ серед них лише 12. Осіб, які мають бодай невеликий досвід роботи - 19. І з цієї кількості в декреті троє. Шестеро мають особливе завдання і перебувають на окупованій території.

Віктор Підлісний на виїзному засіданні Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики в Краматорську

Чому така ситуація? Пояснення просте: людей,  навіть не професійних, а бодай здатних займатися цією професією в Краматорську, а так само і в Бахмуті, Покровську, Волновасі, Костянтинівці, Маріуполі, де знаходяться наші територіальні редакції, знайти надзвичайно, наголошую, надзвичайно важко. Не можна за неповний рік з нічого створити щось, і не просто «щось», а телевізійну цукерочку. А вже коли йдеться про спеціалістів, творців, то і поготів.

Колектив філії НТКУ «Донецька регіональна дирекція тільки формується, тільки набирає обрисів творчої самобутності, і тому на створення  навіть звичайних тематичних програм потрібно більше часу. Вони швидко вчаться, постійно їздять на різноманітні семінари, тренінги, конкурси. А тут треба завважити, що ці люди, хочемо ми цього чи ні, дещо специфічні. Вони родом з культурної і духовної резервації, їм потрібен ще й додатковий час для інтеграції в ту Україну, якої вони ще не знають сповна. Але вони працюють і результатом їх роботи є власне виробництво на добу, яке має такий вигляд.

Циклові тематичні програми :

«Жити безпечно» - 25 хв.;

«До речі - про речі» - 15 хв.;

«Мій рідний край» - 25 хв.;

«Мистецькі перлини» - 55 хв.;

«Кіноісторії» - 30 хв.;

Міжпрограмний продукт, анонси - 7хв.;

Лінійка прем'єр («Культпросвіт», «Подорож у часі», «5 запитань до влади», «Маєш право», «Зворотній погляд», «Вихід є!», «Віч-на-віч», «Твій світ», «Жити наново», «Як це робиться?») - 5 хв.

Випуски новин (два по 20 хв.)  - 40 хв.

Всього: 3 год. 22 хв. (без повторів).

Звичайно, для звітності, для виконання і перевиконання плану з власного виробництва можна було б посадити хлопчика чи дівчинку в прямий ефір, запросити такого ж «досвідченого» телевізійного гостя з місцевого політичного чи ділового бомонду (про культуру не йдеться із зрозумілих питань), і говорити про життя 40 хвилин зранку, півтори години ввечері, та ще годину на ніч, і все буде в нормі.  Можна? Можна. Але знову  питаю: «Кому це потрібно?» Глядачу? Можливо, але тільки за умови, що журналіст в кадрі людина цікава, самодостатня особистість, за якою готовий стежити, забувши про миску з борщем на столі.

А кого я міг до сьогодні посадити в прямий ефір? Поки нікого. Лише зіпсував би справу, поламав би долі ще не зміцнілої юні. Звичайно, прямоефірним програмам бути. Вони потрібні! Але якісні, продумані, не прості пустопорожні балачки, а дієві програми. Ми ж не радіо, врешті решт, а телебачення. Людям потрібно щось і дивитися, за чимось спостерігати.

Одним словом, щоденні прямоефірні програми у нас стало почнуться з вересня 2016 року.

Фото Світлани Остапи