Невивчені уроки Дрогобича

Невивчені уроки Дрогобича

10:39,
30 Березня 2020
4494

Невивчені уроки Дрогобича

10:39,
30 Березня 2020
4494
Невивчені уроки Дрогобича
Невивчені уроки Дрогобича
Автори нової документальної стрічки «Дрогобич 100/1» ( «UA: Перший») не обмежилися стандартним, доволі очікуваним форматом.

Трагедія, що сталася 28 серпня 2019 року у Дрогобичі (Львівщина), мовби навмисне наповнена символами. Від локального — в будинку, під уламками якого загинуло 8 людей включно із п’ятирічною дитиною, працював магазин «Ритуальні послуги». До глобального: раніше вулиця Богдана Хмельницького, на якій стояв фатальний будинок за номером 100/1, мала назву Радянська. Фінальні титри документальної стрічки «Дрогобич 100/1» (власне виробництво «UA: Першого», прем’єра 25 березня о 21.30) коротко, але містко інформують глядачів про реальний стан українського житлового фонду.

Не хочу лякати в часи коронавірусу, але це біда, від якої медичні маски й апарати для вентиляції легень не порятують. Епідемія рано чи пізно мине. Швидше, ніж закінчиться війна на Донбасі. Навіть Крим вдасться повернути назад у якійсь перспективі. А будинки, в яких живуть наші співгромадяни, поволі перестають відповідати визначенню «мій дім — моя фортеця». Цю ситуацію не виправить ніхто, бо немає відповідних законів. Їх не можуть внести до Верховної Ради ще від 2006 року. За даними, які подають автори фільму, в Україні 17 тисяч аварійних будинків, а 45,5 тисяч офіційно визнані «ветхими».

Це труни. Їхні мешканці приречені. На прикладі Дрогобицької трагедії автори й учасники подій, задіяні у стрічці, хочуть застерегти інших, котрі досі залишаються в зоні підвищеного ризику. Якою є своя — чи орендована, додам від себе, — квартира в будинку радянської забудови. Побачене й почуте засмучує тим більше, що, крім заклику бути пильними й так намагатися вберегтися, жоден із задіяних у фільмі людей нічим допомогти не може.

Включно з першим президентом України Леонідом Кравчуком і шостим, Володимиром Зеленським. Колишній розповідає історію появи тих самих повоєнних будинків, названих «хрущовками», принагідно визнаючи: пам`ятає скарги в ЦК КПУ на низьку якість забудови. Що з цим робити, не знали. Будувати слід було швидко, тож приймали актом у двох станах — хорошому або задовільному, остання оцінка дорівнює «трійці». Руйнуються «трієчники».

Натомість Володимир Зеленський, який стикнувся з комунальною трагедією у Дрогобичі вже на третій місяць своєї каденції, зробив більше, аніж товариш Кравчук у радянський час. А саме — написав у фейсбуку про те, що таке не має повторюватися. Й там же, у віртуальному просторі, пообіцяв комплексно обстежити житловий фонд. Навряд чи когось здивує, що цю обіцянку не виконано.

Люди ж мешкають не у віртуальному просторі, а в цілком реальних помешканнях. Із дахом над головою, який тече. З вогкими підвалами, в яких по кісточки води. З комунальниками, які отримують 3–5 тисяч гривень платні, а їхнє начальство більше — аж 8 тисяч. Для мене пізнавальною є інформація про естонський, польський та німецький досвід модернізації радянської житлової спадщини. Проте як громадянин я не можу використати її з практичною користю для себе. Бо не маю фізичної змоги підміняти собою державу та виконувати її функції. Керуватися даною інформацію, переймати чужий досвід мала б українська влада.

На житловий фонд у нас глобально забивали завжди. Хоч реакція на негаразди все ж була. У часи СРСР, коли ситуація ще не була такою критичною та будинки в містах не падали, обходилися фейлетонами в «Перці» про сантехніків та жеківських бюрократів. Нині епістолярний жанр теж головне знаряддя боротьби за покращення житлового фонду — тільки з’являються вони у вигляді дописів у фейсбуку, а не законів чи хоча б законопроєктів.

Але з цього місця варто зачепити цілком несподіваний аспект проблеми. Поворот, про який піде мова нижче, мене як глядача й громадянина збентежив. Адже автори годинного документального фільму не обмежилися стандартним, доволі очікуваним форматом. Здебільшого в подібних випадках починають із опису самої трагедії, беруть коментарі в потерпілих та всіх, від кого залежить покарання винних і допомога жертвам. Після двох третин тривалості подібної стрічки почалося б абстрактне звинувачення влади як такої. Влада, звісно ж, нічого не робить, хоча мала би подбати, передбачити, звертатися до фахівців тощо. Без таких висновків — нікуди, загалом це зрозуміло. Так само зрозуміло — закиди пішли б у порожнечу,  зворотної реакції не буде.

Структурно ця документальна стрічка досить стандартна й передбачувана, хоча не обійшлося без невеличких новацій. Початок — розповідь про саму трагедію, пряма мова потерпілих, дещо однопланові кадри зруйнованого будинку. Глядач заходить разом із оператором до провінційного Дрогобича, але міста як такого тут відносно небагато. Як і загалом розповіді про міську житлово-комунальну службу, хоч вона та її працівники є дуже важливими персонажами. Проте з другої половини фільму починається дуже цікава історична хроніка, яка переносить на півстоліття назад, до історії питання й витоків проблеми. Згадана невеличка новація — в тому, що зазвичай екскурс у минуле починають приблизно із третини подібних стрічок, роблячи історичний аспект повноцінним другим актом драми. Тут же автори виводять на архіви в момент, коли, здавалося б, треба ставити крапку в основній історії та підбивати підсумок. Отже, годинна стрічка сприймається як дві окремі серії, пов’язані одним сюжетом і конфліктом.

Автори «Дрогобичу 100/1» зробили несподіваний хід. Яким можуть здивувати, ба навіть роздратувати не лише глядацьку аудиторію конкретної стрічки, а й пересічних українців загалом. І потерпілі, й мер Дрогобича, й ексочільниця Міністерства розвитку громад та територій Альона Бабак єдині в одному: порятунок мешканців — справа рук самих мешканців. На владу, на державу не варто покладати надії. Навіть дурний тон вимагати від влади чогось.

Причина — все житло приватизоване. Власники квартир самі мають дбати не лише про ремонт у власних помешканнях, а й про стан будинків, у яких живуть. Буквально: об’єднуватися, скидатися грішми, наймати фахівців, чия праця за якістю виконаних робіт відповідає виставленому рахунку. А держава в цій ситуації хіба виробляє потрібні закони. Якщо й бере фінансову участь — то заходить якоюсь фінансовою частиною, не основною.

Чим викликана ностальгія за СРСР? Навіть не ціною на варену ковбасу чи безкоштовними медициною й освітою. Радянська влада давала безкоштовне житло. Леонід Кравчук визнає — чим більше будувалося «хрущовок», тим більшою ставала квартирна черга. Хто забув — вона зберігається дотепер, хай чисто формально, спадщиною, яку неможливо отримати. Але українці старшого віку вперто пам`ятають номер своєї черги. Й досі сподіваються на безкоштовне помешкання.

Мешканці фатального будинку у Дрогобичі, з їхніх слів, мали все. За кадром лишається — крім якісного житла. Мер міста визнає: люди звикають до комунальних проблем, аби були стіни й дах. Одна з потерпілих дістала квартиру від батька й дуже з того тішилася. Сигнали на тріщину у стіні ЖЕК отримував від середини 1990-х, але занести підписаний мешканцями папір не означає вирішити питання.

Не вирішене воно й досі. Просто до аварії треба десь взяти кошти на капітальний ремонт та модернізацію, після аварії — на аварійні роботи. Та що вже казати, коли наприкінці минулого року попередній уряд таки спромігся виділити потрібні для потерпілих мільйони гривень — а вони повернулися назад у бюджет, бо дати їм раду на місці чомусь ніхто не зміг.

Чи можуть українці, над якими висить подібна загроза, запобігти біді самотужки? Комунальний детектив, що ним є стрічка «Дрогобич 100/1», підводить до потреби громадян розв`язати стару, мов світ, задачку про первинність яйця чи курки. В даному випадку, чи повинні мешканці квартир самі дбати про будинок, у якому живуть, — чи їхні повноваження обмежуються лише дбанням про власні квартири. Завалиться дім — не буде, де жити. Але хіба один мешканець ладен на свій страх та ризик перекрити воду в будинку чи вимкнути опалення?

Громадяни мають право й повинні керувати власним життєвим простором, та чи є для того законні підстави й елементарні фінансові можливості? Прогресивний сусіда на паях із таким самим активістом готовий взяти на себе певну відповідальність, але є ще десяток квартир, мешканці яких категорично відмовляються вкладатися бодай гривнею, бо держава має робити те саме безкоштовно для них.

У Дрогобичі на колишній Радянській вулиці ніхто ні з ким домовитися не зміг. Винних треба шукати серед тих, хто колись будував ці будинки з порушеннями будівельних технологій. Закидати низовому керівництву службову недбалість контрпродуктивно. Глухий кут, до виходу з якого призведе активніша, ніж тепер, позиція мешканців кожної окремо взятої аварійної забудови. Але чи стане фільм попередженням, рівно як скерує до діяльності, напевне покаже час. Краще, аби більше без трагедій.

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду