У День гідності та свободи 21 листопада «UA: Перший» підготував спецпроект «Три революції. Одна гідність», який став розмовою про еволюцію революцій в Україні. Ведучі Єлизавета Цареградська та Данило Мокрик разом із гостями студії в Будинку профспілок показали послідовний і, як виявилося, нерозривний ланцюжок українських протестів, більшість із яких усе-таки була успішною. Їхню успішність можна, звісно, заперечувати, але все залежить від критеріїв оцінки та формулювання мети кожного конкретного Майдану.

Студентська Революція на граніті, скажімо, мала на меті тиск на Верховну Раду, щоби та ухвалила постанову, яка задовольняла вимоги протестувальників. Парламент виконав єдину, але знакову вимогу студентів, які голодували на майдані – відправив у відставку тодішнього голову ради міністрів УРСР Віталія Масола. Друга, Помаранчева революція, виникла як стихійний протест проти фальсифікацій президентських виборів і теж досягла успіху, коли Верховний Суду України оголосив про так званий третій тур виборів, точніше, переголосування другого туру. Третій Майдан, Революція гідності, спрямований проти рішення уряду Миколи Азарова відкласти підписання угоди про асоціацію України з ЄС, а далі – за відставку Віктора Януковича, змусив тікати президента за межі держави й повністю перезавантажив владу.

Єлизавета Цареградська та Данило Мокрик зробили ретроспективу масових українських протестів, спробувавши разом з їхніми учасниками показати вплив революційних виступів на поступ України від союзної республіки СРСР до європейського вибору. При цьому обоє ведучих дуже тонко відчували свою роль, чудово розуміючи, кого з гостей варто жорстко модерувати, а кого – просто слухати, епізодично ставлячи навідні запитання.

Оцінити події жовтня 1990 року ведучі запросили Олеся Донія, одного з керівників студентської Революції на граніті. Розмова засвідчила, що чесноти й вади українського суспільства та влади, яку ми обираємо, ростуть саме з тієї першої в новітній історії України революції.

Олесь Доній нагадав, що головною відмінністю між штабами протестів у 1990 році та наступних 2004-му й 2013-2014-му була ідейна єдність, бо всі учасники Революції на граніті діяли злагоджено, маючи єдину мету – здобути незалежність для України. Хоча цієї вимоги тодішні революціонери навіть не висували. Щоправда, ностальгія Олеся Донія за єдністю в лавах протестувальників дуже контрастує з його реакцією на відео зі спогадами ще одного учасника студентського голодування – Володимира Чемериса: Доній заявив, що Чемерис нібито виступав проти революції.

На думку Донія, в жовтні 1990 року українці не змогли довести Революцію на граніті до перемоги, бо старші товариші з «Народного руху» не погодилися з вимогою перевиборів до Верховної Ради. Але, попри все, Революція на граніті відіграла свою мобілізаційну роль для пасіонаріїв, і вже наступного року Верховна Рада ухвалила Акт про незалежність України.

Переосмислити події Помаранчевої революції 2004-2005 років ведучі запросили кінорежисера Олеся Саніна. Ця частина спецпроєкту стала розмовою про медійність української революції, адже саме це, на думку Саніна, було головною відмінністю Помаранчевого майдану від усіх попередніх акцій протесту. «Революція в прямому ефірі – такого досі не було!» – режисер згадував, якої слави зажив тоді 5 канал, практично єдиний, що вів трансляції з Майдану Незалежності. Або – як каялися перед протестувальниками журналісти, які перед тим обливали брудом опозицію назагал і кандидата в президенти Віктора Ющенка зокрема.

Розмову з Олесем Саніним про Помаранчеву революцію ведучі вибудували в стилі мінімального втручання, перетворивши її практично на монолог митця, який продемонстрував власне бачення протестів 2004 року. У його картині геть по-іншому сприймається роль Віктора Ющенка, який, за словами Саніна, будував Україну, яку намріяв собі разом із повсталим народом. Те, що ця Україна не відповідала викликам часу, можна пояснити лише відсутністю досвіду розбудови реальної незалежної держави в минулому. Режисер знайшов для Ющенка досить несподівану аналогію в світовій літературі, порівнявши третього президента з Гамлетом.

У своєму дифірамбі Помаранчевій революції Санін проспівав осанну такому собі «генові державності», якого в природі не існує. На його думку, ми, українці, вирощуємо його в собі революціями. А через коротку історичну пам’ять мусимо ще й постійно нагадувати собі, яку шалену «еволюцію навчання» шляхом трьох революцій пройшла Україна за 15 років.

У третій частині спецпроєкту, яка тривала найдовше (певно, тому що найдовшою з трьох стала Революція гідності), тему «гену державності» підхопив журналіст «Громадського ТБ» Богдан Кутєпов. Хоча й назвав його геном свободи, притаманним виключно українцям, які поширюють його на території сусідів-колишніх республік СРСР.

Головною ж темою розмови зі співзасновником «Громадського» стала журналістика. «Люди, будь ласка, не постіть усе, що побачили в соцмережах, одразу!» – закликав глядачів Кутєпов. Це була його відповідь на запитання ведучих, як змінилася українська журналістика після Революції гідності.

На прохання Данила Мокрика та Єлизавети Цареградської Богдан Кутєпов виклав дуже прості й зрозумілі критерії журналістської роботи – не продаватися, не красти й не брехати. «Коли я бачив суцільне пияцтво в наметах на Майдані, я що, мав про це мовчати? Так, це було тоді, коли на Майдані нічого не відбувалося, й люди просто нудилися. Але завдання журналіста – показувати все, що він бачить. Якщо журналіст бачить "аватарів" на блокпостах, він мусить їх зафіксувати, бо завдяки цим кадрам, можливо, проблему почнуть вирішувати, – каже Богдан. – Журналіст має не втручатися, а фіксувати. Хоча під час Революції гідності я, знявши все, що вважав за необхідне, зупиняв камеру і йшов на Майдан».

На запитання ведучих, що має статися, аби в Україні відбулася якісна революція в журналістиці, Богдан Кутєпов припустив, що журналістика має остаточно опуститися на дно, відштовхнувшись від якого отримає шанс знову стати нормальною. Кутєпов – оптиміст, який упевнений, що зрештою все буде добре.

Заряд бадьорості й оптимізму передався наступному гостеві спецпроєкту, «голосу двох Майданів», колишньому міністрові культури Євгенові Нищуку. Розмова з ним справила враження інтерв'ю з безликим чиновником, який після звільнення за інерцією продовжує хвалити своє відомство. Хоча він говорив і важливі речі про культурні наслідки Революції гідності, про вагу культурних інституцій, а не особистостей, які їх очолюють. На думку Нищука, саме Революція гідності спричинила появу Українського інституту книги чи Українського культурного фонду, чий грант на реалізацію культурного проєкту може отримати будь-хто, головне – аби проєкт був оригінальним і новаторським.

Ведучим довелося добряче попрацювати, щоби добитися від колишнього чиновника відповіді, чому, попри влиті державою більш ніж мільярд гривень після Революції гідності, українське кіно, за невеликими винятками, провалюється в прокаті. Євген Нищук сказав, що задля комерційного успіху спочатку треба було розбудувати вітчизняну кіноіндустрію, відколи з України пішли російські продакшени, які до 2014 року знімали в нас серіали, розраховані на російський ринок. Окремо він зауважив, що не можна вимірювати успіх українського кіно виключно касовими зборами. Адже, приміром, фільм «Додому» Нарімана Алієва, хоч і не зібрав касу, виправдав державне фінансування бодай тим, що увійшов до довгого списку претендентів на «Оскар» у номінації «найкращий фільм іноземною мовою». Якщо мислити виключно в категоріях комерційного успіху, то українські кінематографісти мали б знімати самі лише комедії із залученням популярних облич. Але ж національне кіно має ще й сенси продукувати, зауважив Нищук.

Можна сперечатися з тим, чи варто вимірювати успіх українського кіно, знятого державним коштом, виключно показниками боксофісу. Але 30 українських кінопрем'єр у прокаті у 2018 році, на противагу двом у 2008 році, промовляють самі за себе. І якщо це сталося в тому числі завдяки перемозі Революції гідності, то, мабуть, вона була того варта.