Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
«Історія “Українського радіо” ― це історія нашої держави»
31 травня на літературній сцені «Книжкового Арсеналу» відбулася презентація книги «Українське радіо. Історія буремного століття» у форматі панельної дискусії на тему «Століття боротьби й надій: за лаштунками роботи першого Українського радіо».
Учасниками дискусії стали історик, народний депутат України Володимир В’ятрович; голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова; співавторка книжки, медійниця та комунікаційниця Тамара Гусейнова; співавтор книжки, програмний директор «Детектора медіа», член наглядової ради Суспільного мовлення Вадим Міський, член правління Суспільного мовлення, відповідальний за радіо, телебачення та диджитал-платформи Дмитро Хоркін. Модерував дискусію телерадіоведучий Роман Коляда.
Учасники панельної дискусії
«Ця ідея була подана нашою аудиторією після того, як ми побачили, який був розмах відзначення сторіччя “Українського радіо” на загальнодержавному рівні. Ми не очікували, що буде такий інтерес до радіо, здавалося б, уже на цей час і давно “ретроградного” старого медіа. Ми не думали, що кияни будуть масово підписувати петицію на підтримку появи скверу “Українського радіо” на вулиці Прорізній у Києві. Тобто ми побачили великий інтерес, і дуже добре, що знайшлися автори, які змогли реалізувати ідею створення книги», — розповів Дмитро Хоркін, відповідаючи на питання, чому видання цієї книги нині на часі.
Дмитро Хоркін і Вадим Міський
Партнером у виданні та створенні книги «Українське радіо. Історія буремного століття» стала ГО «Детектор медіа». Роман Коляда звернув увагу, що у своїй передмові до книги Наталія Лигачова пригадує, що ще старшокласницею підмічала, що «українське радіо відрізняється від телебачення, воно вільніше й інакше комунікує з аудиторією».
«Це дійсно мої щирі спогади, як вечорами після 22-ї годиния сиділа на кухні й слухала радіо “Промінь”. Воно дійсно відрізнялося від того, що було на телебаченні, піднімало більш гострі теми. Було це ще в школі, це були радянські часи. Коли я почала працювати у 1984 році, відбувалося те саме. Я працювала на телебаченні, й “Промінь” ― це була інша картинка світу. Моя давня мрія ― створити історію української незалежної журналістики, починаючи з 1991 року. Поки що цей задум не вдавалося втілити, хоча час від часу ми до нього підступаємо. А тут усе збіглося ― ініціатива Дмитра і Вадима, моя давня мрія, і я сказала: “Вау! Тільки вперед! Ми будемо тільки раді брати участь у такому проєкті”», — розповіла Наталія Лигачова.
Наталя Лигачова
Співавторка книжки Тамара Гусейнова, відповідаючи на питання про вибір інтонації ведучих в ефірі «Українського радіо», коли йдеться про війну, розповіла, що попри все слухачі мають відчувати підтримку.
«Передусім ми відчули настрій наших слухачів, коли ми всі повернулися на Хрещатик, 26. Наш вайбер “завалювався” знову і знову. Ранковий ведучий ― це емоційний заряд нашого слухача. І насправді ми допомагаємо якомусь члену родини спустити гнів на нас ― написати нам у вайбер якусь капость. Як, наприклад: “Тамара знову не дає Дмитру і слова сказати”. Людина скинула напруження ― і родина щаслива. Звичайно, коли ми говоримо про війну, то є моменти, щоб не піти у тяжке інтонаційне напруження, особливо після тяжких ночей обстрілів. Добре, коли ведучий розуміє, що треба дати трошки надії, інколи дати смішинку. І люди розуміють, що так, війна, але Україна залишається, коли є життя, сміх і радість. Ми про це ніколи не маємо забувати, і ведучі, і диктори», — розповіла Тамара Гусейнова.
Тамара Гусейнова та Дмитро Хоркін
Вадим Міський: «Це все наша історія, а радіо просто віддзеркалює те, що відбувається у суспільстві. Цих історій суму, страждань, сподівань, спротиву дуже багато у нашій книзі»
Вадим Міський поділився, що під час роботи над книжкою, досліджуючи історію «Українського радіо», вони відкривали для себе і для майбутніх читачів видання невідомі факти, історії та події.
«Радіо ― це таке медіа, котре завжди на слуху. Але наше завдання було переосмислити цю історію, спробувати подивитися на неї саме українськими очима. У передмові Дмитро цитує Романа Коляду, який у інтерв’ю “Детектору медіа” сказав: “Радіо українське було таке ― наче з дулею в кишені”. Хочуть, щоб воно було партійним, а воно раптом про Голодомор в ефірі повідомляє. За що, до речі, зняли керівника, і він у 1933 році врятувався втечею до Росії. А згодом під час сталінського терору все керівництво “Українського радіо” розстріляли. Цього не вивчають у школах, але це наша з вами історія», — розповів Вадим Міський.
Вадим Міський. Фото: Валерія Мезенцева для Суспільного мовлення.
Найцікавішим відкриттям для нього стала дата створення симфонічного оркестру «Українського радіо».
«Його заснували на п’ять років пізніше, ніж радіо, також у Харкові, тоді це був адміністративний центр радянської України. Першим диригентом був Яків Розенштейн, який згодом продовжив цю справу в Києві. Але коли ми заглибились у документи, то виявилося, що відгуки про виступи нашого оркестру, створеного у жовтні 1929 року, публікували ще в лютому 1928 року. Як це так? А виявилося, що оркестр був, давав концерти, гастролював — і в пресі з’являлися критичні відгуки про те, яких інструментів не вистачає, або що можна вдосконалити в репертуарі. І 1929 року вже готовий оркестр тільки взяли у штат радіокомітету, тобто він став штатним радіооркестром. І зараз ми в дискусії, чи варто нам офіційну дату заснування встановлювати, позаяк це найстаріший постійний симфонічний оркестр України», — говорить Вадим Міський.
Співавтор книжки також додав, що у виданні вперше опубліковано штамп цензора зі словом «цензор», що ставився на мікрофонну папку. «Це була така штатна посада. Те, що слово “цензор” прямо було написане, стало відкриттям для мене», — розповів Вадим Міський.
Глядачі, що прийшли на презентацію книжки
Анатолій і Юрій Табаченки
- Читайте також: Радіодинастія. Анатолій і Юрій Табаченки пропрацювали на «Українському радіо» вже пів століття
Володимир В’ятрович: «Радіо у ХХ столітті ― це один із невіддільних і дуже потужних інструментів тоталітаризму. Та водночас радіо стало інструментом боротьби проти тоталітаризму»
Роман Коляда припустив, що «сьогодні суспільству досить складно відділити “бронзу” ідеологізму того старого радіо від ідеї свободи, яка йому була притаманна», та звернувся до Володимира В’ятровича з питанням про роль цієї книжки «у процесі відділення зерен від полови».
Роман Коляда
«Думаю, ця книжка дуже добре нагадує, що технічний інструмент можна використовувати як на благо, так і на зло. Радіо було насправді великим технічним і цивілізаційним проривом. Люди вперше отримали можливість передавати звук на відстані. З іншого боку, радіо у ХХ столітті ― це один із невіддільних і дуже потужних інструментів тоталітаризму. Це можливість говорити від імені якогось керівництва одним голосом ― для мільйонів вух. Тож це прекрасний інструмент для формування тоталітарної пропаганди. Так робили нацисти та комуністи, останні вперше зробили дротове радіо, яке прийшло в кожну хату ― і орвеллівський “старший брат” шепотів із кожної кухні, бо радіо майже не вимикалося. Та водночас радіо стало інструментом боротьби проти тоталітаризму», — сказав Володимир В’ятрович.
Володимир В’ятрович
Далі він зупинився на кількох епізодах, які найбільш цікаві для нього як для дослідника українського визвольного руху.
«Це історії про дві українські радіостанції. Одна з них проіснувала дуже коротко, буквально кілька днів ― це радіостанція імені Євгена Коновальця. Вона виконала дуже коротку місію: 30 червня 1941 року з неї було оголошено про відновлення Незалежності України. Звісно, потім прийшли нацисти, усіх заарештували, але справу було зроблено, що відіграло величезну роль. Коли згодом нацисти пробували гасити цю ініціативу української Незалежності, то їм було дуже важко, бо звідусіль казали: “Ми ж чули це по радіо! Що значить немає Незалежності?”. І це навіть спонукало деяких політиків підтримувати ідею Незалежності, бо вона прозвучала по радіо. Другий епізод, який навіть заслужив на окрему книжку, це радіо “Афродита” ― унікальний приклад, коли підпілля мало власну радіостанцію, яка працювала протягом двох років. Отже, інструмент, який працював на зміцнення тоталітаризму, було використано у боротьбі проти тоталітарного режиму. А вже наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років радіо було потужним інструментом пропагування та поширення української культури, що стало тріщиною, яка зруйнувала фундамент, на котрому стояв СРСР», — розповів Володимир В’ятрович.
А від історії він перейшов до нашої сучасності та розповів про те, яку важливу роль радіо відіграло на початку повномасштабного вторгнення.
«Я живу біля Бучі й добре пам’ятаю важкий 2022 рік. Наше містечко було під російською окупацією, вочевидь, було понищено різноманітні комунікації, почалися блекаути, і ти опинявся пізно восени в будинку, де немає світла, інтернету і телефонного зв’язку, але ― “Хай живе радіо!”. Я купив собі маленький приймач і ловив радіохвилі. Цей маленький приклад показує, наскільки ми пихато вважали, що дуже далеко відірвалися від цього минулого з нашими вайфаями та блютузами. І сама війна доводить, що ми не так уже й далеко еволюціонували як людство», — додав Володимир В’ятрович.
- Читайте також: Від гучномовців на дахах до мовлення в інтернеті: історія «Українського радіо» в архівних знімках
Глядачі під час панельної дискусії
Тамара Гусейнова: «Радіодиктант зачепив більш як мільйон людей»
Учасники панельної дискусії обговорили, як «Українському радіо» вдалося не лише вистояти та зберегтися, а й не втрачати своєї актуальності та популярності серед аудиторії, що особливо спостерігається в останні роки.
«Думаю, що люди, віддані українській культурі та історії, завжди слухали “Українське радіо”, а не лише комерційне, коли те з’явилося. Хочу зазначити, що навіть за Радянського Союзу наші радіо і телебачення працювали українською мовою. Тобто російської мови не було навіть у стінах Держтелерадіо УРСР. І це мало велике значення, завдяки цьому люди чули українську мову, могли привчати своїх дітей до неї. Можливо, Українське радіо не таке піарне, як комерційне, але воно завжди мало слухачів. Віддані слухачі були, є і будуть», — сказала Наталія Лигачова.
«Під час відзначення 100-річчя завдяки нашому оркестру люди зрозуміли, що наші позивні — це Шевченкове “Реве та стогне Дніпр широкий”. Згадали радіо у бабусі. І що такого дитинства, як у нас було, вже не буде, — спокійного, пахучого, мрійливого. У когось немає такого випускного, як у нас був. Радіо повертає до того. Радіодиктант зачепив більш як мільйон людей. Дмитру постійно пишуть скарги, що не можуть потрапити на концерт у Будинок звукозапису, а людям хочеться», — розповіла Тамара Гусейнова.
Тамара Гусейнова
«За останні вісім років ми змусили тих, хто не поважав, поважати “Українське радіо”. І монета (на честь 100-річчя Українського радіо – «ДМ») також є, хоча Нацбанк нам тричі відмовляв. Так само у багатьох інших питаннях. Ми змусили поважати себе», — зазначив Дмитро Хоркін.
Повертаючись до презентованого видання, Вадим Міський сказав, що не виключає того, що видання буде перевидаватись і доповнюватись.
«Ми б хотіли, щоб ці дослідження продовжилися, тому що нерозказаних історій ще дуже багато. Маємо 500 сторінок, стільки не зшивають, але ми спробуємо дещо додати до наступного накладу, сподіваюся, що він буде. Тепер я розумію, що означає “виправлене і доповнене друге видання”. Хотілося б, щоб історія радіо продовжувалась, і щоб нові дослідники бралися за цю тему. Коли багато людей досліджують цей предмет, тоді й з’являється більше новизни й настає ясність погляду», — сказав Вадим Міський.
Володимир В’ятрович сказав, що книга про радіо надалі може стати предметом для наукових дисертацій, адже для цього є «матеріал і потенціал».
«Але мене цікавлять насправді ось такі видання, як ця книжка. Це інший рівень, спроба підсумувати щось для загалу. Дуже добре, що 100-річчя радіо відбулося гучно ― і залишилося таким сухим залишком. І дуже добре, що ви обрали саме науково-популярний формат. Я впевнений, що це набагато важливіше, ніж якісь суто наукові речі. Для масової аудиторії потрібна все-таки науково-популярна література. Ця книжка вселяє багато оптимізму, тому що ми вийшли на новий рівень, ми маємо саме українську (а не перекладну ― «ДМ») науково-популярну літературу на українські теми. Маємо книжки про “Українське радіо”, про “Братів Гадюкіних”, про “Океан Ельзи”. Хай з’являються тепер окремі книжки про окремі програми, радіостанції, наприклад, про FM-ки початку 1990-х, про роль польського радіо для української аудиторії тощо. Ця книжка — фундамент для наступних книжок», — розповів Володимир В’ятрович.
Учасники панельної дискусії
Наталія Лигачова: «Я впевнена, що незалежні українські медіа залишаться»
Наприкінці дискусії Роман Коляда поцікавився у Наталії Лигачової, що чекає на медіа в часи, коли відбувається війна між клікбейтними заголовками та правдою і стандартами.
«Я думаю, що на нас чекає не дуже добре майбутнє. Але коли з’явилося кіно, пророкували смерть театру, наприклад. Тому все ж таки якісні медіа залишаться. Можливо, вони будуть тільки для еліти. Але ми знаємо, що дуже багато чого в історії суспільств вирішують саме еліти, тому вплив на них має суттєве значення», — відповіла Наталія Лигачова.
І разом із тим вона висловила впевненість, що українські медіа зможуть зберегти незалежність навіть на фоні війни й обмежень свободи слова.
«Безперечно, дуже великими ударом було припинення фінансової допомоги від США для незалежних медіа. Добре, що Суспільне мовлення має все ж таки державне фінансування. І я впевнена, що завдяки механізму, який вдалося закласти в закон після Революції Гідності для обрання Наглядової ради, Суспільне завжди буде незалежним від держави й триматиме планку високих стандартів. Я впевнена у тому, що незалежні українські медіа залишаться», — сказала Наталя Лигачова.
Наталя Лигачова й Тамара Гусейнова
«історія “Українського радіо” ― це історія нашої держави». «Як наша держава чинила спротив радянській окупації, як ми всі разом стояли на Революціях, як ми всі разом під час ковіду сиділи в локдауні, коли багато людей перевідкрили для себе радіо. Коли ми опиняємося в окупації чи у блекауті ― це все наша історія, а радіо просто віддзеркалює те, що відбувається у суспільстві. Цих історій суму, страждань, сподівань, спротиву дуже багато у нашій книзі», — сказав Вадим Міський.
Володимир В’ятрович додав, що протягом усього часу «Українське радіо» залишалося «майданчиком протистояння сил свободи й несвободи, бо з одного боку це медійний інструмент у руках держави, а з іншого — цей інструмент представляли конкретні люди, які або самі брали участь у майданах, або їхні родичі, і воно все одно проривалося. З 1991 року жодній владі не вдалося провести цілковитий авторитарний реванш. У Росії вдалось усю свободу медіа цілковито закатати в бетон, в Україні цього вповні не вдалося. Паростки свободи все одно проривались — і це відіграло свою роль у перемозі революцій».
Фото 7521 Під час панельної дискусії «Століття боротьби й надій: за лаштунками роботи першого “Українського радіо”»
Вадим Міський у фіналі заходу подякував «Детектору медіа» та видавництву «Лабораторія», завдяки яким книжка «Українське радіо. Історія буремного століття» побачила світ. «Я сподіваюся, що вона не стане черговим артефактом, принесеним із “Книжкового Арсеналу”, а ви її прочитаєте. Адже там багато історій, які вас надихатимуть і дозволятимуть продовжувати триматися попри все», — сказав Вадим Міський.
Автограф-сесія
Тамара Гусейнова підписує книжки
Ігор Розкладай
Панельна дискусія завершилась автограф-сесією. Автори книжки Вадим Міський і Тамара Гусейнова ще довго підписували примірники всім охочим, спілкувались і робили фото на згадку.
Фото: Юрій Прияцелюк
