На «Українському радіо» («УР») готується новий сезон шоу «Нічна вахта». Минулого року, з 1 серпня по 31 грудня, програма виходила щодня з одинадцятої вечора до першої години ночі наживо. По черзі через тиждень її вели Марта Мольфар та В’ячеслав Соломка. За даними досліджень аудиторії радіостанцій компанії «Kantar TNS», зі стартом «Нічної вахти» загальна кількість слухачів у цьому часовому слоті «УР» суттєво збільшилася, а в окремих відрізках — подвоїлася.

Нічні програми в живому ефірі — ознака зрілості розмовної радіостанції. Поки напрацьовується досвід і репутація, опівночі й уночі звучать повтори денних програм.

Коли йдеться про пізні ефіри, на згадку передусім приходять приклади телевізійні: програма «Проти ночі» Ольги Герасим’юк на «1+1», «Доброї ночі, Україно!» Сергія Набоки, яку випускала ТРК «Ера» на УТ-1, «Нічна драматургія» Андрія Куликова на СТБ, «Проти ночі з Павлом Шереметом» на ТВі…

Радіоприкладів — обмаль. Певно, першопрохідцем тут було FM-радіо «Киевские ведомости» — саме на ньому в 1997 році з’явилися дві нічні інтерактивні програми в живому ефірі, які вела Марта Мольфар. Пізніше на радіо «Ера-FM» із 23:00 до опівночі виходила авторська програма психолога Івана Сторчака.

У січні 2017-го «Українське радіо» стало частиною Суспільного й наблизилося до слухача. Воно говорить доступною мовою, в тому числі на теми, про які суспільство раніше мовчало, спонукає думати й діяти або з користю для себе переосмислювати минуле. І чимдалі розширює аудиторію: ефіри каналів «UA: Українського радіо» можна слухати онлайн та в FM-діапазоні.

«Нічна вахта» стала експериментом і викликом для всіх причетних до виробництва програми. Ритм нічного радіо дозволив пірнути глибше. Редактори й ведучі програми відкривали для себе і країни «нічного» гостя. Й усі вони разом відкрили «нічного» слухача.

Марта Мольфар — дикторка, радіоведуча та авторка програм, співзасновниця Київської творчої спілки акторів-дикторів, медіатренерка та консультантка з іміджу голосу, ораторських та комунікативних навичок, сценаристка.

У Марти за плечима двадцять років роботи у ЗМІ. Вона провела сотні інтерв'ю зі знаменитостями та експертами в різних галузях, п’ятнадцять років спілкувалася зі слухачами у прямих ефірах («Радио Вести», «Наше радіо», «Радіо великого міста», «Radio Zet», «Киевские ведомости»), має десять років досвіду на посаді керівниці (від столичного «Radio Nostalgie» до найбільшої на той час FM-радіомережі в Україні «Ретро FM»).

«Як радіодіджей я працювала під псевдонімом Наталія Валевська, а коли перейшла у “важковаговики” — на ньюзток-формат — узяла собі псевдонім Марта Мольфар», — каже наша співрозмовниця.

Десять років Марта входить у трійку найпопулярніших голосів української реклами, озвучує кіно, мультфільми, аудіокнижки. Студія «Дісней» відзначила її голос як «найніжніший і найжіночніший» український голос після дубляжу ролі Глінді (коханої Оза у блокбастері «Оз: Великий і Жахливий»). Відтоді Марту Мольфар знають як «найдобріший голос України».

У 2008 році Марта закінчила сценарну майстерню Олександра Мітти та як сценаристка дебютувала із фільмом «Ілона», який було відзначено бронзовою медаллю 72-го міжнародного кінофестивалю UNICA (Швейцарія). Є співавторкою серіалів «Опер за викликом», «Заряджені» та «Карпатський рейнджер».

Марта Мольфар веде «Блог по-київськи: про що мовчить жінка» на телеканалі «Київ», робить авторський подкаст «Комунікаційні лайфхаки», керує фейсбук-сторінкою «Антикварные мимими» про «деталі побуту — у старовинних листівках, листах, журналах, штучках», створює ексклюзивні жіночі прикраси. А починала викладачкою в київському ліцеї № 38, де читала літературу старшокласникам за авторськими навчальними програмами.

В’ячеслав Соломка за спеціальністю актор. Застосування своїм здібностям знаходить у різних сферах. У 2010 році В’ячеслав закінчив Київський університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (майстерня Валентини Зимньої). Працював у київських театрах — Молодому, «Сузір'ї», Театрі на Подолі. Щороку працює Дідом Морозом на новорічних корпоративах. Паралельно знімався в кіно — від епізодів до головних ролей — у стрічках «Смерть шпигунам. Прихований ворог», «Єфросинія», «Лист очікування», «Заєць, смажений по-берлінськи», «Байки Мітяя», «1942», «Полювання на Вервольфа» та інших.

ІЗ 2012 року В’ячеслав Соломка — на телебаченні. Відтоді до 2018-го вів ранкові шоу — «Підйом» на Новому каналі, «Ранкові курасани» на ТВі, «Ранок з Україною» на каналі «Україна» і «Доброго ранку, Країно» на «UA: Першому». А також працював ведучим на каналі «112 Україна». Нині — співведучий програми «Панорама» на телеканалі «Київ».

В’ячеслав хоче довести собі, що «естрада — теж моє», мріє написати Енциклопедію іронічних висловів сучасників — «людей, які мене оточують», і провести конкурс «Євробачення».

У серпні 2019 року Марта Мольфар та В’ячеслав Соломка приєдналися до команди «Українського радіо».

Пролог

— Марто, В’ячеславе, вам відомо, що й ви, й ваші слухачі принаймні в одному випадку, але десятки разів за ефір порушуєте мовну норму? Здогадуєтеся, про що йдеться?

Марта, В’ячеслав: Ні! (Сміються.)

В’ячеслав: Думаю, що я не порушую. У мене все в порядку з українською мовою. Так, деякі гості та слухачі говорять російською, але ж це не є порушенням норми…

Марта: Тим більше російськомовні гості на початку були — зараз їх менше. Помилки?

— Із лінгвістичної точки зору ви вітаєтеся й вас вітають фразою, яку зазвичай кажуть на прощання: «Доброї ночі!»

Марта: Це наше фірмове привітання!

***

— Марто, твій дебют у нічному ефірі відбувся наприкінці 90-х на радіо «Киевские ведомости»…

Марта: Мої перші ефіри на радіо були дивними. Я вела вночі два різні проекти: «Арт-середа» про культуру та «Лінія кохання» про секс. На «Лінію кохання» телефонували слухачі, й ми спілкувалися на пікантні теми. В українському радіопросторі це було вперше. 1997 рік!

Але найцікавіше те, що паралельно я працювала в ліцеї, викладала у старших класах авторські курси «Поетика» та «Зарубіжна література». Про свою еротичну програму на радіо у школі я нікому не розповідала. Та й хто з учителів зізнається, що по ночах таке слухає? В ефір я виходила під псевдонімом. А от учні швиденько впізнали свою новеньку молоду вчительку по голосу — і щоночі, коли я «ефірила», додзвонювалися на «Лінію кохання». Хлопці провокували мене, як могли. Я все витримувала. Лише звукорежисери іноді дивувалися, чому з деякими слухачами я вмикаю «сувору пані» — вони не знали, що то були мої дорослі учні. Хоча різниця у віці в нас була зовсім невелика. Я тільки закінчила університет. До речі, ми й досі дружимо з учнями. Багато з них досягли успіхів і приходять до мене на ефіри як поважні спікери.

А тоді я тільки вчилася «на котиках» та еротичних темах. Взірцем для мене була Женні Шаден (діджейка російської радіостанції «Європа плюс». — Ред.). Потім ми познайомилися. А спочатку я слухала її програми заради досвіду. Й одного разу, почувши фразу ведучої, зрозуміла, що це не жінка. Грала якась французька пісня, й Женні Шаден своїм глибоким, сексуальним голосом каже: «Это была песня на французском языке. Наверное, она о любви — я не знаю точно. Потому что я не владею французским языком, но зато я отлично владею французским язычком». Таке може сказати лише чоловік.

Мої перші нічні ефіри дали мені досвід розуміння слухача, з яким ти сам-на-сам. Тому що поведінка слухачів, які телефонують у денний ефір, — зазвичай певна поза, демонстрація для когось. Вночі слухач відвертіший і є собою.

— Що спільного між твоїми першими нічними ефірами й нинішніми?

Марта: Спільне те, що зараз ми зі Славою маємо пречудовий час на радіо — схожий на кінець 90-х, коли я починала свою радіокар’єру. Мені пощастило: я застала золоту еру радіо, коли створювалися перші комерційні радіостанції. Цей особливий відрізок для кожної країни свій. У нас він тривав років п’ять. У золоті часи немає надто жорсткого формату — ані музичного, ані розмовного. І ведучі є особистостями.

На жаль, сьогодні на радіо, особливо музичному, це майже неможливо. Діджей має 30 секунд на вихід і просто не може розкритися. В ці півхвилини він має сказати, що це за хвиля, яка пісня звучала і яка буде наступною, може щось анонсувати, якщо в нього є таке завдання. Він не обирає ані музику, ані теми програм. На розмовних радіостанціях більше можливостей у ведучого, але формат теж жорсткий і тему обирають за нього.

Сьогодні ми знову опинилися у шпаринці золотого часу — вже на «Українському радіо». Для ведучого можливе майже все. І в ефірі він такий, як є: особистість або ніхто, якщо за душею в нього нічого немає.

— В’ячеславе, якщо Марта — це голос, то ти прийшов із телебачення (до того ж маючи за плечима аж чотири ранкових шоу). Ти що — день із ніччю переплутав?

В’ячеслав: Так, мій досвід винятково телевізійний. Виняток — лише два тижні роботи на «Радио Вести» перед його закриттям.

Ранкові шоу вести дуже складно фізично. Страшенне навантаження на організм, сильна перевтома. Хоча рано звільняєшся і йдеш додому, все одно лягаєш пізно ввечері і хронічно не висипаєшся. Починаються конфлікти всередині команди, псуються стосунки. Тому команди, які працюють у ранкових шоу, часто оновлюються.

А тут склалося, що я був без будь-якої телевізійної роботи. Як гість приходив на ефір радіо «Промінь» і зустрів Тамару Гусейнову, яка з Дмитром Хоркіним, генеральним продюсером суспільного радіо, веде ранкове шоу на «Українському радіо». Ми з нею знайомі ще по каналу «Україна», де вона була редакторкою шоу «Говорить, Україна». Вона запитує: «На нічне шоу шукають радіоведучого. Хочеш?». Авжеж. Зустрілися з Юрієм Табаченком, виконавчим продюсером першого каналу «УР», домовилися. І мій ранок автоматично перейшов у ніч. Нічні ефіри легші за ранкові.

Марта: Легші, легші. Я теж 12 років вела ранкові шоу.

В’ячеслав: Мені вдалося відбудувати графік так, що я максимум о третій уже лягаю спати, о десятій прокидаюся й дуже добре почуваюся. Сплю по вісім годин на добу.

Марта: Життя аристократа — богемне життя.

В’ячеслав: Ні, це не життя аристократа. Було таке, що по буднях я вів ранкові ефіри на ТВі, а по вихідних — випуски новин на «112-му», які починалися о восьмій ранку. Півроку спав фактично по три години на день — відсипних не було. Щодня я прокидався о 4:10. Мені здавалося, що я здихаю фізично — можна було з глузду з’їхати.

— Як і в кого виникла ідея проекту «Нічна вахта»?

Марта: Існує градація для професійного рівня ведучих. Ніч — ніша для початківців. Гірше за нічні ефіри може бути тільки ефір вихідного дня. Далі — вечірні, денні. Ранкові ефіри — це топ, у ведучі прагнуть залучити «зірок». Часто ранки ведуть керівники радіостанцій. Наприклад, ранкове шоу на «Radio Roks» видають до ефіру директори — Соня Сотник та Сергій Кузін. Так само генеральний продюсер «УР» Дмитро Хоркін.

Марта Мольфар та редактори: Євген Лєсной,  Сергій Смальчук – редактори «Нічної вахти»,  гість ефіру – Сергій Щербина, головний редактор «РБК-Украина».

Разом із тим наші керівники Дмитро Хоркін та Юрій Табаченко наважилися на експеримент. «Нічна вахта» — їхня ідея. Вони вирішили і вночі зробити яскраве розмовне шоу на високому професійному рівні, зробити те, чого немає в українському радіопросторі. Тому теж залучили зірок. Слава — зірка телебачення. Я можу сказати нескромно, що я зірка радіо, бо досвід роботи в мене справді такий, який мало хто з радійників має. До того ж ми зі Славою не вдвох працюємо — нас ціла команда: редактори-продюсери Євген Лєсной та Сергій Смальчук, адміністратор Олексій Вайсман, гостьовий редактор Юлія Вернигор, наші гуру по звуку – Ірина Нижник, Євген Зелінський, Наталя Тузиченко, Інна Безміна та інші звукорежисери.

В’ячеслав: Чому нічне шоу на «Українському радіо»? Це радіо стає справді живим, смачним, соковитим. Є музичний термін «легато»: одна тема випливає з іншої плавно й логічно. Програмна сітка «УР» поступово вибудовується, набуває логічності. Програми об’єднуються між собою випусками новин. Наприкінці дня, коли людина йде до сну, їй пропонують нічне шоу. Так, ми можемо говорити, скажімо, про секс, але в іншому контексті — все-таки в нас суспільно-політична програма. Це програма, в якій ми говоримо: попри будь-які проблеми, все добре, спокійно засинайте. Я навіть кажу: «А зараз послухайте новини, посміхніться і вкладайтеся спати». Людина так і робить. І знає, що завтра з новими силами зможе знову йти в бій.

Марта: Нарешті на «УР» відбуваються зміни. Молоді керівники. Дмитро Хоркін дуже стильна людина, стежить за модою в підходах до радіовиробництва в тому числі. У Юрія Табаченка радіодосвіду стільки, скільки йому років, бо він — спадковий радійник. Але як людина молода прагне привнести відчуття сучасності скрізь. Причому і Юра, і Дмитро роблять це обережно, аби не зламати найкраще старе, адже є досягнення, варті збереження.

— До речі, мені весь час хочеться сказати «Нічна ваРта» — бо ви в ефірі ніби вартові на чатах. Чому саме «вахта» — адже це щось м’яке, розслаблене, затишне, я би сказала навіть беззвучне — немов у капцях по килиму, аби нікого не розбудити?

Марта: Абсолютно з тобою згодна. І слухачі це зазначали: «Ви ж не вахтери — ви наші вартові». Але я прийшла на проект із назвою.

В’ячеслав: Коли вирішували, як назвати програму…

Марта: А, так це ти винний?!

В’ячеслав: Так, цю назву придумав я. Хоча робочою справді була «Нічна ваРта». Але вона перегукувалася з назвою серії книжок російського письменника-фантаста Сергія Лук’яненка «Ночной дозор». Тому я і запропонував: давайте ми будемо «вахтери», адже працювати нам «вахтовим методом» — тиждень через тиждень.

— Ведучий нічного шоу — яким він має бути в ідеалі? І хто ті двійко відчайдухів, які погодилися вести нічну (!) програму на «Українському радіо» (!)?

Марта: Бачення ведучих вибудовували редактори та продюсери шоу — Сергій Смальчук та Євген Лєсной. Вони склали таку картинку: ведучий — це приємна спокійна людина, від якої віє — я читала концепцію! — буддійським спокоєм. І цей спокій передається слухачам. Але вони зробили помилку, коли покликали Славу й мене, тому що… який там буддійський спокій!

— Монахи-розбишаки…

Марта: Так. Тому що це прямі ефіри, і все залежить від того, що відбувається у країні й у наших головах. Якщо у країні свято, звісно, ми жартуємо, в нас веселощі в ефірі. Якщо у країні відбувається щось гостре, стресове, що потребує роз’яснення, то ми серйозні та зосереджені.

В’ячеслав: Слухачі хочуть, аби ми поспілкувалися з ними, відрефлексували, адже люди переживають і не знають, чи відгукуються ті самі думки й відчуття в інших. І якраз наша програма спонукає, підохочує до цього, бо на годиннику той час, коли можна бути чесним.

— Що в «нічного» ведучого цінується найбільше: голос, досвід, уміння встановити довіру, якісь «акустичні феромони»?

Марта: Якщо сказати одним словом — емпатія. Ведучий має відчувати настрій слухачів та експерта у студії. І вибудовувати місточок між ними...

В’ячеслав: Відчувати контекст того, що відбувається. Бо щомісяця свої суспільні вібрації — в людях, у соціумі, у просторі. Дуже важливо відчувати цей резонанс і бути з людьми, які тебе слухають, на одній хвилі. Причому не йти на поводу у слухача, а мати зворотній зв’язок із ним, плести розмову — петелька-гачечок і далі, далі...

Марта: Нічний ефір — немов кухня. Не радіолаштунки, а приміщення в тебе вдома. І не вітальня, не спальня, а саме кухня, де відбуваються найважливіші, найвідвертіші розмови.На кухні можна веселитися, радіти, сумувати, пліткувати. Можна лютувати, якщо якісь поганці з країною щось не те роблять.

В’ячеслав: Так, ніби сидимо, випили — умовно — по чарці горілки й між нами відверті розмови точаться. Накухні можуть сидіти двоє людей категорично протилежних політичних позицій і спокійно з’ясовувати між собою, в чому правда і хто ближчий до істини. Тонус цієї бесіди може підійматися, тональність може бути змовницька. Всі змови на кухні зароджуються.

Марта: Дуже важлива відвертість. Але це має бути не стриптиз, коли ведучий, образно кажучи, знімає штани, а внутрішня щирість.

В’ячеслав: Це невід’ємна річ будь-якого ефіру — ранкового, денного, нічного. Ніяка бравада, ніяка майстерність, ніяка віртуозність не замінить справжності та відвертості.

Гість «Нічної вахти»  – актор театру та кіно Олег Савкін

— На чий досвід — український, світовий — ви як ведучі нічного радіошоу спираєтеся?

В’ячеслав: Мені неймовірно подобалися ранкові ефіри Павла Шеремета на «Радио Вести». В мене не було вдома радіо — я вмикав ютуб-трансляцію або потім передивлявся запис. Якась справжність була в них. А ще раніше на каналі ТВі у того ж Павла Шеремета була програма «Проти ночі». Я був її фанатом, я взагалі вважав, що це найкращий український late night, кращий за «Вечерний Ургант» у Росії. Собі в «Підйом» на Новому каналі я тирив якісь фішки, ходи, жарти: «Отак ми маємо пожартувати — як Шеремет на ТВі “Проти ночі”».

Я людина з почуттям гумору. Мене за цю іронію навіть іноді Смальчук сварить у «Нічній вахті». Навіть щодо серйозних соціальних подій я іронізую, додаю подеколи сарказму й таким чином знімаю у слухачів напруження на ніч. «Щось сталося? Шановні, не все так погано. Не треба так переживати. Буде день — буде їжа. Давайте посміємося, знайдемо шматочок оптимізму, з яким ми зможемо завтра стати до праці».

Марта: У мене немає людини-взірця — я в ефірі така, яка є, і вперше роблю саме так, як би мені хотілося. Але якщо назвати-таки прізвище, то це Сакен Аймурзаєв. У нього своя манера роботи на радіо. Він працював на «Эхо Москвы», на «Радио Вести», мав вести програму на «Радіо НВ», але щось не склалося. Він немов зачаровує слухача. Його хочеться слухати і слухати — не можна вийти з машини до закінчення програми. Сакен вчився в духовній семінарії.

В’ячеслав: І католик, до речі.

Марта: Є щось пастирське в його ефірах. В його промовах вгадуються інтонації проповіді. Для мене він дивовижний.

— У вас на двох понад 150 оригінальних ефірів протягом п’яти місяців. І запитання про «суто нічні теми» відпадає: як ви подасте ту чи іншу тему, залежить від кожного з вас. Наведіть, будь ласка, приклади: ви взяли тему, а потім щось утнули — і її величність імпровізація зробила ефірне дійство іншим…

В’ячеслав: У мене найкурйозніша тема була тоді, коли на ефір приходила засновниця і власниця найстарішого сексшопу в Україні.

Марта: «Насолода»? Коли вони відкрилися, я вела про них ефіри на телебаченні. (Сміється.)

В’ячеслав: Ми домовилися, що не будемо соромитися говорити про сексшоп і товари інтимного призначення. І ми спокійно розповідали про фалоімітатори, вібратори, штучні вагіни — пояснювали, для яких фізіологічних потреб це все існує, яким людям необхідні ці товари. І розмова вийшла інформативною, змістовною, навіть прикладною.

— І зателефонував слухач, який поетизував вашу розмову й запропонував додати до асортименту сексшопу «хрущів», які «під вишнями гудуть», аби зростала народжуваність, бо ці «хрущі» романтизують почуття…

В’ячеслав: Так, щось він таке заримував. Розумієте, коли мені сказали, що прийде людина з такою темою, я замислився. Моя гостя — серйозна, поважна пані, їй не 20 і не 30, в неї бізнес по всій Україні. А ніч — це час, коли можна розслабитися. Коли людина розслаблена, працює інтуїція. І я інтуїтивно відчув, якщо буду реготати з цієї теми, це знівелює справу, якою займається гостя студії. А це справа всього її життя.

Марта: Як можна сміятися над сексом? Це одна з найголовніших речей у житті!

В’ячеслав: Вона розповідала, що хтось заходив до сексшопу як на екскурсію — просто подивитися. Потім казали: «Ой, я подрузі купую», «Я брату / куму на подарунок беру».Зрештою люди заспокоїлися, заходили й казали: «Ну так, я собі це купую».

— Марто, в тебе були випадки, коли ти, навпаки, в дуже серйозній темі не намагалася добирати слова, а називала речі своїми іменами, домовившись про це із гостем студії та слухачами? І всі виграли потім від цього…

Марта: Я стараюся уникати таких тем, бо мені важко стримувати емоції. Пам’ятаю, як плакала, коли до мене на ефір на «Радио Вести» прийшов батько хлопчика у блакитній касці — Устима Голоднюка.Навіть зараз у мене очі на мокрому місці.

Інший хлопчик із Небесної сотні, якого я пам’ятаю особливо, — це Рома Гурик, студент Львівського університету. Він вразив кожного, хто його бачив: молодий красень, який лежить мертвий. Якось у мене на ефірі «Нічної вахти» був фотограф Єфрем Лукацький, ми взагалі про інше збиралися говорити. Але тоді від Єфрема я дізналася про останні слова Роми Гурика: «Мамо, я хочу жити». Розумієш, запитання може роками жити у твоїй голові, й раптом ти отримуєш відповідь. Про Небесну сотню доводиться говорити, й ми говоримо. А ще, приміром, у мене в «Нічній вахті» були представники ЛГБТ-спільноти, які побували на фронті. І ця — дуже серйозна розмова — не перетворилася на якесь хі-хі-ха-ха.

Розкажу про свою недоречність в ефірі, яка залишиться для мене наукою на все життя. Ефір — не просто людська розмова, коли щось можна запитувати, а щось — ні. Це наша робота. Як журналіст ти можеш сказати: «Вибачте, я зараз поставлю некоректне запитання…» — і ставиш. І от у співачки Стасік, Анастасії Шевченко, яка теж була на фронті, я запитала, чи доводилося їй вбивати на війні. На що Стасік коректно, але жорстко сказала мені: «Ніколи не запитуй цього в людей, які прийшли з війни».

В’ячеслав: А чому, чому?

Марта: Я зрозуміла з її обличчя: є речі, про які навіть журналісти не мають права запитувати.

— Натомість я чула від журналіста таке запитання — в інтерв’ю Надії Савченко Дмитру Гордону. Він запитав: «Чи ти вбивала?», на що вона відповіла: «Так, це моя робота».

Марта: Надія — інакша. Вона сильна. І могла це сказати. Це особистий біль, якого непросто торкатися. І я намагаюся цього не робити, але іноді доводиться.

Ще одна історія. На ефір «Нічної вахти» прийшла чемпіонка світу з художньої гімнастики Наталія Годунко. Пам’ятаю, перед ефіром була трохи розчарована вибором гостьового редактора, бо не розуміла, про що говорити зі спортсменкою цілу годину. Інша справа, якби вона працювала у профільному міністерстві, відповідала за якийсь напрямок у спорті. Я багато спілкуюся зі спортсменами — ці люди й не дуже люблять говорити. Це люди справи.

Почався ефір. Бачу, вона справді не в темі спорту у країні. І на свій страх і ризик я запитала: «Колись я читала спогади великої радянської спортсменки, яка розповідала такі страшні речі про спорт, що в мене серце кров’ю обливалося. Дитину кидали просто в пекло. А потім ця спортсменка була за свої зізнання жорстоко покарана. Але нині — незалежна Україна. Що в нас відбувається насправді?» І Наталія сказала: «Дуже дякую тобі за це запитання. Всі бояться його ставити — мене ніхто не запитує. А я про це збираюся писати книжку. Домовилася із журналісткою: я розповідатиму, а вона оформить. Бо давно хочу розповісти про те, що дітей просто ламають. Я одна з незламаних тільки завдяки моїм батькам. Але я далеко не зразу розповіла мамі, що відбувається. Дітей часто залякують, і вони думають, що так і має бути». Спортсменка розповіла дуже страшні речі. Вони мали великий відгук у слухачів.

Нічний ефір дає можливість ставити запитання, яких не буває у програмі вдень. Наприклад, денне шоу у праймі – його на «УР» веде Юрій Табаченко. Формат програми — квінтесенція найактуальнішого та найважливішого.

В’ячеслав: А оцим лайтовим, життєвим історіям там не місце. А в нас із Мартою є простір для глибоких історій — веселих, трагічних, іронічних, історій розчарування, перемоги. І навіть через радіо слухач може зазирнути в очі нашому співрозмовнику, який сидить у студії навпроти мене.

— Чи була «Нічна вахта» у чомусь піонером?

Марта: Я вважаю, що саме ми відкрили для радіо шикарного експерта Віктора Бобиренка. Він не просто розумна людина, яка знається на політичному процесі. Він неймовірний, він може про це розповідати дуже легко й навіть весело. Коли він прийшов на ефір у день Святого Миколая, я взяла у студію дідморозівський ковпачок і запропонувала гру: «Давайте ви будете нашим Миколаєм». Але побоювалася, що експерт, серйозна людина, скаже: «Та йдіть ви зі своїм ковпачком…» і залишить студію. Втім він дуже легко погодився — грався, жартував. Гадаю, невдовзі його як експерта роздиратимуть між собою телеканали й радіостанції.

Гість «Нічної вахти» – Віктор Бобиренко, «Бюро аналізу політики»

— Якою мірою можна сказати, що нічні гості, слухачі і ведучі — це діагноз?

В’ячеслав: Не діагноз — потреба. Потреба у відвертій, щирій розмові, у правді. Й іноді правда така, що її варто просто в пику кинути. Причому не важливо, чого вона стосується. Можна ображатися, але немає ніяких образ. Де ми можемо бути відвертішими, ніж на кухні, коли ми в халаті чи в піжамі? Правду сказала Марта — на кухні.

Коли я йшов працювати на «УР», навіть не сподівався, що стільки людей будуть мене слухати. Наприклад, думав, що моя мама ніколи не дізнається, що я працюю на радіо. Якщо мене самі почують, значить моя робота того варта. На великих загальнонаціональних каналах підсів на цю голку спілкування з великою аудиторією. Минає тиждень. Телефонує мама, в якої немає радіоточки: «Синочку, а ми тебе вчора слухали». Виявляється, на кабельному телебаченні можна радіо слухати. В Карпатах ми відпочивали разом із Олею Сумською. В ресторані вона каже своїй мамі: «О, мамо, твій любимчик прийшов — Слава Соломка». Виявляється, мама Олі та Наталі Сумських — наша постійна слухачка. І вона мені десять хвилин розповідала, як їй подобається «Нічна вахта». «Тільки одне побажання, — каже, — чи можна, щоб ви трохи раніше починали?»

— Ведучий — найперша публіка гостя студії, який із темряви прийшов до вас. Як вам вдається поєднувати ці дві ролі — ведучого й аудиторії? І чи не ревнують слухачі?

Марта: Для мене найперше завдання — створити нормальні умови для експерта, щоб розкрити його. Бо мені дуже не подобається, коли ведучий намагається виїжджати на хайпі, на приниженні гостя. Провокувати його, провокувати. Тепер це модно. Пам’ятаєте, коли приїжджав до Києва Тайсон і йшов «Метроградом», з охороною — все, як годиться, якийсь чоловік підбіг, дав йому в пику, відбіг і був безмежно задоволений: «Я Тайсона вдарив!» От мені деякі наші радіоведучі нагадують цього недолугого чоловіка, який за рахунок Тайсона нібито вивищився.

Радіоведучий, якщо це не поважна, авторитетна людина, яка вже сама є крутим аналітиком, має пам’ятати про свою роль і функцію. Натомість такі майстри, як Андрій Куликов, Матвій Ганапольський, Сакен Аймурзаєв, можуть дозволити собі все, що завгодно, — але не дозволяють.

Ти маєш дати можливість слухачеві взяти від експерта максимум. Якщо в тебе у студії класний експерт, ти маєш перетворитися на модератора. Так було, приміром, коли до нас приходили такі люди, як Віталій Портников і Дмитро Чекалкін, — не буду перераховувати деяких інших речників, бо ризикую когось не назвати й образити. Одне слово, є люди, яким, якщо хочеш допомогти, — не заважай.

В’ячеслав: У мене в гостях був ексміністр закордонних справ Володимир Огризко. Теж глиба.Хоча є не настільки медійні прізвища.Ведучий між слухачем і гостем має виступити з’єднувальним кабелем. Людина може бути настільки в темі, так цікаво розповідати, що твої п’ять копійок зайві. Від тебе потрібні лише короткі, точкові запитання.

Марта: Колись на «Радио Вести» в мене у гостях був один нинішній міністр, тоді дуже далекий від влади. Він прийшов як експерт, дуже хвилювався — це був його перший ефір. Щоб йому було спокійніше, я підтримувала його очима. А в перервах на рекламу казала: «Все дуже добре, розслабтеся. Якщо не хочете відповідати на запитання, просто скажіть — це не якась жорстка анкета. Ви — гість, хазяїн ефіру». Ну, звісно, хазяїн ефіру ведучий, але експерт, якщо це не зухвала й не тупа людина, має почуватися важливим: його запросили, сьогодні ця студія, цей мікрофон — для нього. Пізніше цей нині вже міністр мені дякував.

Спостерігала не раз, коли тих, хто телефонує на радіо чи в телеефір, неуважно слухають, переривають. А насправді ведучі часом не помічають, які важливі моменти розкриває слухач. Іноді трапляється, ведучий чує старечий голос і думає: «А, старий маразматик», — і каже: «Все, ми зрозуміли, що ви нічого не зрозуміли — до побачення». Гадаю, ведучий має вміти слухати — й експерта, і слухача. Іноді смішно, коли ведучий, молодий і пихатий, починає ставити запитання гостю впродовж десяти хвилин. Ведучий має не себе розкривати, а гостя й обрану тему.

В’ячеслав: Якщо ведучий поводиться так, ніби він краще за гостя розбирається в темі, то нащо він покликав гостя? Не варто думати, що ведучий, який в ефірі мало говорить, поганий. У хорошого ведучого більше говорить гість.

— Ким для вас є слухач і який він саме в ефірі «Нічної вахти»?

Марта: Образ нашого слухача скласти лише за ефірами іншим слухачам буде важко. Тому що телефонують одні й ті самі люди, які не завжди є портретом аудиторії. Хоча ми їх теж дуже любимо. Якщо кілька днів не телефонує наш Василь Іванович, я вже хвилююся. Навіть кажу в ефірі: «Василю Івановичу, з вами все гаразд? Здоров’я в порядку?»

В’ячеслав: Або Станіслав із Тернополя.

— О, Станіслав — видатний слухач, він телефонує не лише в ефір «Нічної вахти»…

Марта: Наприкінці року ми разом із продюсером Сергієм Смальчуком попросили, щоби підсумки програми зробили слухачі. Щоб телефонували, говорили, що подобається, а що — ні, що міняти, а що залишати в наступному сезоні. Дуже багато людей відгукнулися. Й один чоловік сказав: «Я хочу, щоб ви знали: вас слухають не лише ті, хто вам телефонує. Ваша аудиторія набагато ширша, сильніша, розумніша. До вас телефонує більше пенсіонерів, бо в них більше терпіння дочекатися».

— Вони потребують «соціальної швидкої допомоги», як сказав головний редактор «Радіо НВ» Валерій Калниш. Їм важливо не тільки між собою поговорити, а розповісти про свою проблему всій країні…

Марта: Справді, вони телефонують і висять по 5, 7, 10, 15 хвилин, чекаючи виходу в ефір. Людина, яка звикла до стрімкого темпу життя, не буде чекати. А потім цей чоловік додав: «Я бос, топменеджер, не скажу, що я очолюю, але хочу сказати, що ви робите дуже круту справу. Ви великі молодці і навіть не уявляєте, що ви робите».

Дуже багато слухачів вітають нас із Славою зі святами. У «Нічної вахти» велика команда, але голоси — ми. Тому телефонують і пишуть нам, хвалять і сварять нас. Ми отримуємо лаври, й так само на нас відповідальність.

Мені прийшло відеопривітання з Новим роком від бійців із фронту. Я, звісно, не можу його викласти в соцмережах, бо вони з відкритими обличчями. Але для мене це найприємніше, дуже важливе привітання. Хлопці кажуть: «Іноді сепари прокляті заважають вас слухати, але ми слухаємо і дякуємо вам».

В’ячеслав: Той слухач, який поставлений для нас як цільова аудиторія, трохи інший. Ми на нього орієнтуємося, й він у нас є. У мене є підтвердження, що ми потрапляємо в цю аудиторію. Першого січня ми з компанією друзів вже десять років поспіль святкуємо Новий рік. І один мій друг — гендиректор великої фармацевтичної компанії — каже: «Друзі, а ви, як і я, слухаєте нашого Славка вечорами?» Я кажу: «Боже, ти що, слухаєш мене?!» — «Так, коли водій везе мене з роботи. Першу годину точно слухаю».

— Тобто ваші слухачі — не лише нічні таксисти, далекобійники, матусі, в яких не спить дитина… Бо, як кажуть, ніч — територія людей досвідчених, вони прагнуть інакших відчуттів, витончених сенсів…

Марта: Я би так не виокремлювала, бо є ще й ситуативне слухання. Приміром, прем’єр-міністр Канади може приїхати в Україну, пізно ввечері після прийому по дорозі до готелю попросити водія ввімкнути не музику, а щось розмовне, й натрапити на «Нічну вахту».

Звісно, людина, яка живе стрімким сучасним життям, не може слухати щодня нашу програму. Навіть ми зі Славою не слухаємо одне одного щоразу, бо треба ж спати іноді. Але час від часу на програму натрапляють дуже різні люди. І якщо ми зацікавили, то при нагоді людина увімкне нас уже свідомо.

В’ячеслав: Хоч де б я працював у медіа, я уявляю, що працюю для найкращих людей.

— А як ви дізнаєтеся, що насправді потрібно вашому слухачеві?

Марта: На курсах радіоведучих, на майстер-класах я завжди кажу журналістам, хоч у якому жанрі вони працюють: «Уяви себе по той бік екрану, мікрофона… Роби так, щоб тобі самому будо цікаво — дивитися, слухати, читати це». Про що завгодно можна розповідати захопливо. Здавалося б, навіщо дорослому чоловіку слухати передачу про ляльок, якщо це не секслялька, а іграшка? Але якщо цікаво подати, слухатиме.

В’ячеслав: У чому суть? На телебаченні мене вчили: «Уяви, що це телебачення для тупих: требапоказати, розказати і підписати». Ведучий на радіо — це перекладач із експертної, спеціалізованої мови на людську. Якщо ми говоритимемо про ляльок, я уявлятиму, наскільки в цьому розбирається моя мама.

Марта: Якщо мова піде про рибалку, в моїй уяві буде мій чоловік.

В’ячеслав: Або дядя Коля, який мені ремонт робив. Думки експерта потрібно донести так, щоб вони стали простими й доступними. Щоби слухачі зрозуміли: «Ого, так це ж стосується мене».

У студії «Нічної вахти» – телеведуча Оксана Гутцайт… 

…народна депутатка Кіра Рудик, фракція «Голос»…

…психологиня Олена Рихальська.

— Ніч — це час, коли ефір слухає об’єктивно менше людей, а ще людину не видно. Що ви дозволяєте своєму слухачеві? Він може фантазувати, жалітися, брехати, можливо…

Марта: Я не дозволяю брехати слухачу. Тому, Станіславе, якщо ви зараз нас читаєте, телефонуйте — будемо вам раді, але якщо будете говорити неправду, вимикатимемо. І ще не тільки я, а й інші колеги, ми не дозволяємо ображати і зневажати інших людей. Це ефірна етика. Можна не погоджуватися, але не кривдити.

В’ячеслав: Ображати гостя, інших слухачів, країну неприпустимо. Є також слухачі, які телефонують і намагаються виставити когось дурнем. У цей момент я дозволяю собі певною мірою «ганапольщину». Ганапольський це просто блискуче вміє робити, він — раз! — і слухачеві кілька фактів — як ляпас. Ставить його на місце й дає зрозуміти, що слухач був неправий, коли дозволив собі таке висловлювання у прямому ефірі загальнонаціональної радіостанції.

— А нелітературну лексику ви як ведучі собі дозволяєте?

Марта: «Какашка» і «жопа» — я вживала ці слова по одному разу.

В’ячеслав: Приміром, я вживав в ефірі слово «дупа». Коли йшлося про Іллю Киву, ми говорили про «піструна», про «чичирку». Не знаю, це літературні слова чи ні?

— Як це сприймають слухачі?

Марта: Нормально, їм подобається.

В’ячеслав: У слові «дупа» немає нічого страшного. Колись я дружив із Романом Віктюком, українським режисером, який живе в Москві й має свій театр. Геніальна людина. Він колись вчив: «Є чичирка і манюрка. У хлопчиків чичирка, у дівчаток манюрка». Все.

— Що об’єднує і що роз’єднує слухачів «Нічної вахти»? Які теми, проблеми, події, гості, запитання чи коментарі на вайбер самих слухачів…

В’ячеслав: За моїми спостереженнями, всі наші слухачі патріотично налаштовані. Щоправда, бачення патріотизму в них кардинально відрізняється. А от роз’єднують нашу аудиторію політичні погляди.

Марта: Я згодна зі Славою, і в цьому велика заслуга «Українському радіо» — це намолене місце. У нас справді дуже патріотична аудиторія. Можуть бути різні політичні погляди, але це щастя працювати з людьми, які вважають себе українцями, люблять країну…

В’ячеслав: …і бажають їй кращого. Правда, хтось вважає, що ми маємо рухатися в сторону Європи й НАТО, а хтось — що вся біда почалася з Майдану.

— Бувало таке, що слухачі помічали, що вам чомусь некомфортно у студії, й давали знати про це — допомагали або соромили?

Марта: Звісно, це працює. Якщо хтось зателефонує й дозволить собі мене образити, то одразу інші слухачі пишуть на вайбер: «Ми ж його порвемо — як він смів вас образити!» Я відчуваю колосальну підтримку — ніби навколо тебе армія, велика, сильна, яка тебе захищає.

— А якщо слухач не підтримує, що ви говорите, й починає тиснути? Гостя може захистити ведучий, а хто в такий момент захищає ведучого?

В’ячеслав: На допомогу приходить професіоналізм. Бо є слухачі, які вміють віртуозно маніпулювати. І перервати ці маніпуляції, одразу вказати на місце або інтелігентно, толерантно це припинити, знівелювати й вийти на бесіду — майстерність ведучого. «Це все дуже добре — всі мають право на свою особисту думку, але ми з вами повернімося до суті речей».

Марта: У таких ситуаціях одразу видно, чи ведучий на своєму місці. Проблема ведучих, особливо молодих — колись це були і мої «граблі» — в тому, що вони не можуть відокремити оцінку слухачем їхніх думок від оцінки їх самих. Приміром, слухач телефонує й каже ведучому: «Це все маячня — я вам не вірю». Він же не сказав: «Ведучий, ти бовдур, недалека людина». Чого ображатися? Слухач не згоден із почутими щойно словами. Треба розібратися чому. А багато хто з ведучих слова «це маячня» сприймає на свій рахунок — роздуває щоки, червоніє й починає відбивати напад, якого не було.

В’ячеслав: Я театральний закінчував — у цій ситуації ведучий одразу отримує бетонний зажим.

Гості «Нічної вахти» – журналіст Віталій Портников… 

…шоумен, перекладач, дипломат Дмитро Чекалкін…

…Євген Магда, виконавчий директор Центру суспільних відносин.

Марта: Після ефіру «Нічної вахти», в якому був Віталій Портников, мені говорили, що він із перших хвилин почав мене ображати. Я кажу: «Ви що? Він дуже толерантна, інтелігентна людина. У нас була чудова розмова». — «Ну як — ти ж сказала, що він блогер, а він: “Ніякий я не блогер, я журналіст”». Ні, нічого образливого тут не було.

В’ячеслав: Мені цієї слухацької підтримки не вистачає на телебаченні. Нещодавно в мене був випадок у прямому ефірі. Редактор не написав у сценарії, як звуть гостя, і я ненавмисно переплутав його ім’я — навіть не прізвище. Причому він не зірка, не дуже відомий експерт. Він образився й дуже нечемно повівся: висловив мені своє невдоволення, зняв мікрофон і вийшов зі студії. А це прямий ефір! У мене в той момент ще й підслушка з редактором не працювала. Поруч зі мною ведуча, ще недосвідчена, наче води в рот набрала. І вайбера в нас немає, як у радіоефірі, коли якщо щось, можна дописи почитати. І ми сидимо, як лайном облиті. А ефір із тим експертом мав тривати 15 хвилин на актуальну тему. Довелося до реклами новини обговорювати між собою.

— Ведучі нічних програм кажуть, що навіть не слухач один із авторів ефіру, а його історія. Наскільки вам вдається вислухати розповідь слухача — і зробити його запитання, його проблему персонажем «Нічної вахти»?

Марта: Я з великою повагою ставлюся до наших слухачів. Й інколи, коли слухач, як здається збоку, починає нудити, це не означає, що буде нудна історія. Треба почати уважно слухати, розчути. Іноді буває мені в підслушку кажуть: «Та все — вимикай його, чого він так довго!» І тут — хоп! — історія починає бути цікавою. І потім на неї відгукуються інші слухачі. Так, не можна зловживати ефірним часом, бо кожний слухач має тисячі історій. Але достатньо коректно сказати: «Вибачте, часу обмаль — у вас хвилинка». І слухач починає пришвидшуватися.

В’ячеслав: Слухачі, які постійно телефонують в ефір, стали певними персонажами серіалу. «Вчора ми з вами говорили про те то. Сьогодні тема буде дещо перегукуватися із вчорашньою». Слухачі-персонажі додають колориту й шарму, створюють атмосферу своїми дзвінками й історіями. Історія кожного тягнеться через ефіри. І я вже знаю, чим ці люди живуть, приблизно знаю членів їхньої родини, знаю, через що вони переживають, які мають політичні позиції. І вже допомагаю цим слухачам розповісти свою історію.

— Постійні слухачі — як багато їх у вас? Коли постійні слухачі — це плюс, а коли конче потрібно, аби долучалися нові?

Марта: Новому слухачеві не дадуть прорватися. Постійні слухачі тому й постійні, бо мають терпіння й час висіти на телефоні.

Ми маємо три чи чотири телефонні лінії, й наші звукорежисери можуть взяти одночасно трьох слухачів. Поки один в ефірі — ще двоє чекають на свою чергу, й можуть довго чекати, бо експерт відповідає. А в цей час може додзвонюватися новий слухач, у якого є історія, набагато крутіша за озвучені. Він навіть зупинив машину, аби розказати зі свого досвіду щось — і перетворити ефір на сенсацію. Він раз потелефонував, другий — зайнято, зайнято. Нарешті він потрапив на лінію і 15 хвилин очікує. І в нього просто терпець уривається. І коли за півгодини проривається в ефір — він уже перегорів.

Мене свого часу навчили професійні радіоменеджери: коли нам дуже важливі доречні до теми дзвінки, треба одразу орієнтувати слухачів. Приміром, сказати: «Сьогодні ми говоримо про літак, який зазнав аварії, і просимо телефонувати нам лише працівників МАУ. Будь ласка, всі інші слухачі, утримайтеся від дзвінків». Це спрацьовує, бо люди розумні — вони не займатимуть лінію. Просто не можна так робити щоразу.

Колись у нас був ефір про пенітенціарну службу. І я попросила зателефонувати тих, хто колись був ув’язнений, розуміючи, що ті, хто відбувають покарання нині, не можуть дзвонити. Перший же дзвінок: «Я зараз на зоні. Запитуйте». — «Як на зоні? Хіба у вас там є телефони?» — «В мене є все. Я тут давно. І хочу вам сказати, що вашу програму ми усі уважно слухаємо».

В’ячеслав: Мені пояснили, зокрема, друзі: не кожна людина зателефонує на радіо. Це певна категорія людей. Я б ніколи не телефонував.

Марта: Але можна спонукати. «Будь ласка, шахтарі, які знають, що таке працювати в шахті, ми вас дуже просимо — зателефонуйте». І вони відгукуються.

— Марто, я знаю, що твоя рідна мова російська, але коли тобі психологічно й емоційно комфортно зі співрозмовником, твоя українська природнішає… В яких ефірах ти так почувалася, що забувала, якою мовою говориш?

Марта: У мене дитинство минуло в Москві, але в «Нічній вахті» я не почала з нуля, бо багато років працюю як дикторка, озвучую рекламу, дублюю кіно тощо. В чому різниця? Там я читаю з аркуша. Пам’ятаю, як я плакала, коли мене вчили вимовляти звук «т» в таких словах, як «взуття», «життя», бо я «цьокала». Та звукорежисери навчили мене правильної вимови, тож із фонетикою й орфоепією в мене все добре. Але лексики довго бракувало, тому що не вистачало якісного контенту українською мовою.

Помітила: якщо до мене на ефір приходить людина з гарною українською, мені набагато легше, я немов від джерела заряджаюся й починаю сама краще говорити. Якщо приходить російськомовна людина, хоча зараз такого майже не трапляється, — я знову трохи «на милицях», бо доводиться перелаштовувати мислення.

До речі, мені розповідали наші редактори, коли я починала працювати на «Українському радіо», ведучі нічних новин, пробігаючи повз, говорили: «Що у вас за ведуча? Вона це і це неправильно каже». А за деякий час Сергій Смальчук запитує в них: «Ну що сьогодні — Марта багато помилок наробила?» — «Ой, вона так цікаво розповідала, що ми забули рахувати помилки»… Коли ти отримуєш лояльність, виростають крила.

В’ячеслав: Оце якраз про щирість і відвертість.

— А слухачі і слухачки вам освідчуються в коханні?

Марта:Так, і мені, і Славі. Кличуть на каву, кличуть заміж. Славі просто навіть у моїх ефірах пишуть дівчата: «Закохана в Славу».

В’ячеслав: Знаєте, в нас є просто шанувальники, які надсилають знаки уваги. А є й хейтери, які під час ефіру пишуть на вайбер речі на кшталт «Я б тобі за це пику набив». І це цікаво. Головне — не бути байдужим. Мене цього давно навчили: якщо до тебе рівне ставлення, значить, ти нецікавий. А якщо є люди, які люблять тебе, і люди, яких ти бісиш, це круто.

— У «RadioRoks» є постійні слухачі, які можуть бути експертами з тих чи інших питань. Ведучі кажуть під час ефіру: «А давайте про це запитаємо у такого-то…» — і телефонують цьому слухачеві. Або просять його зателефонувати. У вас такі є?

Марта: Так, було таке. Людина написала на вайбер: «У мене є досвід у цьому питанні, але до вас неможна додзвонитися». І ми самі набрали його. А також із конкретними питаннями набирали на вайбер слухачів, які нас слухають в Італії, в Америці та Німеччині.

В’ячеслав: Коли в ефірі цікаво було почути думку конкретної людини, я говорив: «Будь ласка, якщо ви нас зараз слухаєте, ще не спите, зателефонуйте нам». І людина телефонувала.

Марта: Якось одного зі слухачів ми запросили на ефір як експерта. Це Петро Боканов, капелан із Німеччини. Він нас слухав-слухав, писав і, коли приїхав до України, ми запросили його в студію.

— Чому час від часу експерт бере участь у програмі по телефону?

В’ячеслав: Перша година — це виробнича вимога. А притягнути когось у студію після опівночі — реально важко. Таксі ми не замовляємо, бо ми ж не канал олігарха. Ресурси обмежені.

Марта: Та ми б і самі замовили таксі. Але об 11-й вечора гості ще погоджуються приїхати, але після опівночі їхати на радіоефір важко.

В’ячеслав: А так вони, може, вже готуючись до сну, лягають на диван і ведуть з нами бесіду. В тому й перевага радіо.

Марта: Навіть коли Стасік приїжджала до нас вночі на ефір, вона сказала: «Я в цей час вже сплю, тому приїду в піжамі». І приїхала в піжамі.

— Друга частина ефіру — суто нічна і, як правило, це спілкування зі слухачами. А згодом до ведучого долучається редактор — Сергій Смальчук або Євген Лєсной.

В’ячеслав: Останні 20 хвилин ефіру — це колонка редактора.

— Що ви відчуваєте — підтримку, меншу відповідальність чи, навпаки, більшу?

Марта: Мені зручно працювати і з Сергієм, і з Євгеном. Вони дуже різні. Із Євгеном можна якісь веселі теми брати — жартувати, гратися зі слухачами. Він сам працював в ефірі — йому не звикати. Сергій більш витончений, чутливий, емпатичний, дає мені більше простору. З ним ми обираємо теми, які торкаються струн душі. Та обидва дуже органічні в ефірі.

— Євген спонукає слухача бути лаконічним, точним і говорити по темі. Інакше через вибуховий темперамент Лєсного слухачеві буде непереливки…

Марта: У наших редакторів дуже різні підходи. Євген любить провокувати, робити ефір на межі дозволеного…

В’ячеслав: Знаєте, як по лезу йти…

Марта: Сергій — ні, він настільки делікатний, що не бачить необхідності у провокаціях. Для нього важливо, щоби слухачі якомога більше розкрили свої душі. Тому хлопці доповнюють одне одного, як чорне й біле. І завдяки їм кожний ефір складається в неповторний пазл.

В’ячеслав: Коли починається колонка редактора, для мене настає цілковита розкутість. Тому що з гостем треба тримати певну грань, дотримуватися етики, все одно так чи інакше існує субординація. А з редакторами ми в чудових робочих стосунках.

У чому формат? Редактор приносить якусь історію — важливу, актуальну для нього і для всіх. Ми з ним її обговорюємо. Я можу висловлювати свою позицію: «От ти ніби все правильно розповідаєш, а насправді в ситуації, яка склалася, винен ти сам. Я так думаю. Якщо ти не згоден, давай запитаємо думку слухачів». І починається жива дискусія. Редактор стає співведучим. Настає час пінг-понгу. Колегу можна штиркати, кепкувати — й це неймовірне задоволення, коли створюється шоу двох людей, які міряються розумом. Це хімія.

— Марто, твій співрозмовник — гуру сторітелінгу Сергій Гаврилов сказав: «Кожна історія — про себе». Якою мірою учасники програми — гості студії, слухачі й ведучі — можуть сказати: «Цей ефір — про мене»?

Марта: Мені здається, що ми зі Славою навчилися відокремлювати себе від того, що відбувається у студії, тому що ефір щодня. Але, звісно, хоч якою є тема, щось у цій темі тобі трошки ближче, ніж щось інше. Якби ми говорили про автомобілі, то, можливо, Слава, більше запитував про двигуни, а я — про кольори. «А справді модно, щоб дах був одного кольору, а крила іншого — зараз це тренд?» Тобто ми самі себе викриваємо через наші запитання.

В’ячеслав: Якщо подивитися ретроспективно, кожен мій ефір чітко відображає моє ставлення до життя, те, через яку призму я дивлюся на ті чи інші події.

Марта: Ні-ні, цього потрібно уникати.

— Тобто можна сказати, що В’ячеслав швидше екстраверт, а Марта — інтровертка?

Марта: Так, але є модне слово «амбіверт» — тобто дуже комунікативний інтроверт.

— Чи були у вас думки трохи комерціалізувати ефір? Скажімо, хтось надає приз і його виборюють слухачі, відповідаючи на складні запитання?

Марта: Скажу як людина, яка двадцять років працює на радіо: на розмовних радіостанціях це не в плюс, а в мінус. Бо якщо ми говоримо: «Сьогодні йтиметься про картину Мунка “Крик”», — телефонують люди, яким це справді цікаво, яких це хвилює. А якщо ми будемо щось розігрувати, то телефонуватимуть навіть ті, кому це байдуже, — зайві люди в ефірі.

В’ячеслав: Розмовне радіо — це про людей, які думають, які хочуть чути про глибину. А от приз і комерціалізація — це розвага, це чистий момент інтертейнменту. Наша програма свого роду інфотеймент. Але цю межу перейти дуже легко, якщо вводити якісь конкурси і призи. В якийсь момент ми припиняємо аналізувати й починаємо розважати.

Марта: Гадаю, ти мав на увазі не просто розвагу, а балаган: коли починають телефонувати заради призу, а не заради теми.

— Із появою «Нічної вахти» кількість слухачів у проміжок часу, в який раніше виходили повтори денних програм, подвоїлася в певних сегментах ефіру. Потім — у листопаді, грудні — пішов трохи спад, можливо, люди наситилися програмою. Що не вдалося, що би ви хотіли змінити в новому сезоні?

Марта: Листопадово-грудневий спад, можливо, пояснюється передсвятковими тижнями. Люди виходять зі свого повсякденного ритму й перелаштовуються на інший. Це час подорожей, думання про подарунки, приготувань до Різдва та Нового року. Я би з грудня висновки не робила, так само як із серпня. Це нетипові місяці.

Слухачі «Українського радіо» про нас дізналися й дали збільшення слухання. Я би додала більше промо — не лише в ефірі «УР».

Якщо говорити про контент, для всієї нашої команди запуск «Нічної вахти» був експериментом. Ми вчилися, придивлялися — що і як можна робити. І я особисто не бачу якихось великих помилок. Потреби щось кардинально змінювати немає.

В’ячеслав: Єдине: на початку першої години в нас були новини. Можливо, ми їх приберемо. Перед «Нічною вахтою» йде підсумковий випуск новин, а на «УР» дуже сильна служба новинарів. Наші редактори обирали топп’ятірку спалахів дня, але ми великою мірою їх повторювали, витрачаючи 7–10 хвилин ефіру, аби потім у розвиток якоїсь новини поговорити з експертом.

Ще я би додав більше актуальності. Бо часто ми брали теми-«нетлєнкі». Трохи більше на злобу дня — це важливо. Хоча були й вічні, й актуальні теми.

Марта Мольфар з Євгеном Лєсним та блогеркою Іриною Бейлі на Марші Захисників

— Які у вас є таємні бажання щодо тем, які би ви хотіли обговорити в нічному ефірі, але поки що не наважуєтеся брати для обговорення або побоюєтеся?

Марта: На радіо не все можна сказати, як і написати у фейсбуку. Бо у фейсбуку є й моя мама, й мій син. Тобто я не лише сама по собі Марта Мольфар, але ще дочка й мама. І ось ця відповідальність трохи ставить рамки. Так само в ефірі. А в темах ми не обмежені, ні. І я точно нічого не побоююся.

В’ячеслав: Так, цензури в нас немає взагалі.Але я побоююся політики. Інколи ми беремо глибоко політичні теми, але я не можу поки що вважати себе серйозним експертом у цій тематиці, щоб випадково під час обговорення не зайняти ту чи іншу позицію. Адже тут потрібно зберігати повний нейтралітет. Для мене це дуже ламка крига.

Марта: Згодна, що, обговорюючи політичне питання, потрібно тримати нейтралітет, але насправді це не вдається. Втім треба відчувати і тримати межу, щоб висловлювання своїх думок не перетворилося на пропаганду.

В’ячеслав: Прийшов до нас один гість — патріотична людина, правих поглядів, скажімо так, із пропорошенківського табору. Заздалегідь я собі вирішив, що займу протилежну позицію, аби витягнути з нього аргументи всупереч своїм. Я його відверто провокував. Коли він вийшов із ефіру, сказав: «Да ваш ведущий вообще ватник». Хоча насправді я глибоко патріотична людина.

— А слухачам було зрозуміло, що це твій прийом?

В’ячеслав: Сподіваюся, що так.

Марта: Ні, для провокування ми маємо в ефірі мати й іншу сторону. Якщо іншої сторони немає, ми не можемо займати кардинально іншу позицію.

— Якою мірою ви самостійні як автори програми? Наскільки щільно відчували віртуальну присутність керівництва — Дмитра Хоркіна та Юрія Табаченка?

Марта: Найкраща підтримка — не заважати. Нам не заважали взагалі. А іноді могли сказати: «Вчора був дуже класний ефір. Дякуємо».

В’ячеслав: Або Юра міг прямо під час ефіру написати на вайбер, приміром: «У такі моменти варто бути обережнішим» або «Наразі краще сказати…». Юра часом давав поради, підказки на вагу золота — мені, людині, яка немає великого радійного досвіду.

Маю зізнатися: до цієї роботи я ставився дуже легко, навіть легковажно. Мрії працювати на радіо в мене не було. Якось ми на Новому каналі святкували мій день народження й Сергій Притула каже: «Ти молодець: реалізовуєшся як актор — знімаєшся в кіно. Я тобі бажаю реалізовуватись у театрі — в тебе є прекрасні вистави. Я тобі бажаю шикарних проектів на телебаченні… На радіо я тебе не бачу…» І я відповів: «Сергію, я з тобою погоджуюся».

Тому коли мені запропонували цю роботу, я не напружувався. Минуло півтора місяці, і в одному з ефірів я себе зловив на тому, що я ловлю кайф від гостей, які приходять до студії. Мені приємно з ними спілкуватися, бо на радіо є прийоми, неможливі на телебаченні. Від спілкування зі слухачами — зокрема тому, що можу маніпулювання зухвалих обернути проти них.

У мене така сама ситуація була на ТВі. Я не дуже хотів туди йти. А потім ранкове шоу «Курасани» на ТВі стало найщасливішим моїм періодом на телебаченні. Важко було, прокидався раніше, ніж на інших каналах, але туди на роботу я летів, як на крилах.

Виявляється, на «УР» нас слухають тисячі, мільйони. Я не в телеку, а мої успішні друзі мене слухають. І це таке щастя! Це реально момент щастя — я можу людям говорити, що думаю, й бути з ними відвертий. Радіо мені подарувало усвідомлення: якщо до чогось ставишся легко і спокійно, ти отримуєш результат — кайф і щастя від цього. А ведучий цікавий, коли він відчуває саме це піднесення. «Оргазм» в ефірі — це те, що мені подарувала робота в «Нічній вахті».

Марта: Як і Слава, я отримую задоволення від ефіру, тому що можу порівняти його із золотою добою радіо наприкінці 90-х.

— Зрештою, це золота доба суспільного радіомовлення...

Марта: Так. Я перебуваю у стані радіоакме. Вік акме — це момент найвищого розквіту, коли людина досягає майстерності, експертності. Маю на увазі свій час перебування на радіо, адже напрацювала великий досвід і тепер можу використовувати його оптимально, застосувати максимум своїх вмінь, навичок, лайфхаків. І знов-таки — завдяки Юрі Табаченку, бо він уміє створити комфортну атмосферу. Бо навіть на «Радио Вести», чия школа найкрутіша, продюсери, які навчали нас, дуже професійні (Ганапольський особисто вчив мене брати інтерв’ю у прямому ефірі і привів мені як «тренажер» російського медіаменеджера Олексія Венедиктова), але умови там були некомфортні. Не можна було розкрити всі свої здібності, навички, таланти. А тут є можливість у комфортних умовах не тільки брати, а й віддавати максимум того, що в тебе є.

Фото — Галина Радчук, фотоархіви Марти Мольфар і В’ячеслава Соломки