Володимир Носков прийшов працювати на «Українське радіо. Харків» 18 грудня 2017 року на запрошення продюсерки Харківської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України Ганни Силаєвої. На той час його вже добре знали в радійному журналістському колі, зокрема й на суспільному радіо. Володимир Носков працював власним кореспондентом у Харкові «Радіо Ера FM», потім кореспондентом Української служби «Радіо Свобода», співпрацював із «Громадським радіо» та як фрілансер з іншими радіоканалами.

Із 2011 року був залучений до різних проєктів на обласному радіо Харківщини, яке сьогодні входить у структуру НСТУ й має назву «Українське радіо. Харків». Пізніше завдяки цій співпраці Володимир створив документальний радіофільм про сліпих музикантів «Відлуння обірваних струн: стежками українського кобзарювання», який брав участь на міжнародному фестивалі радіопрограм в Ірані. Між іншим, сам Володимир — незряча людина.

«Я не був частиною “Українського радіо”, не входив у систему колишньої обласної телерадіокомпанії, але й не відчуваю, що є новою людиною для колективу», — каже Володимир Носков.

За його словами, коли прийшов на посаду продюсера «Українського радіо. Харків», довелося вмовляти політиків, експертів, громадських діячів прийти до студії. Тепер люди самі телефонують і пропонують розповісти про фестивалі, акції, події, щось прокоментувати. «Ми стали тим ЗМІ, куди хочуть прийти. Це величезний здобуток», — вважає продюсер «Українського радіо. Харків».

В інтерв’ю «Детектору медіа» Володимир Носков поділився, як йому вдалося досягти таких результатів.

— Володимире, раніше ви казали, що в Харкові не знайшлося сміливих ЗМІ, які могли би взяти на роботу незрячого. Що змінилося на «Українському радіо. Харків» після того, як ви стали однією командою з телебаченням?

— Це треба запитати в головної продюсерки Харківської філії НСТУ Ганни Силаєвої, генпродюсера «Українського радіо» Дмитра Хоркіна, члена правління Миколи Чернотицького, який мене радив на цю посаду. Я прийшов на «Українське радіо» з певним фідбеком, вони знали про мій продукт, знають про мене як про особистість, фахового журналіста, який може оперативно включитися, в якого є свої інсайди, контакти, знайомі. У мене є величезний досвід, як організовувати роботу сучасного радіо. Сподіваюся, саме цим керувалися менеджери НСТУ.

Таки змінилося ставлення. Ще десять років тому на роботу в Харкові, а тим паче керівну посаду радіопродюсера мене б не взяли. Можливо би в очі мені ніхто не сказав би справжню причину відмови, пов’язану з особливістю зору, проте… відмовили би з красивою аргументацією.

Це правда, що харківські ЗМІ не хотіли мене брати на роботу. У 2001 році, коли я вчився в Харківському національному університеті імені Каразіна на журналістиці, то проходив практику на ще тоді обласному державному радіо, де я зараз працюю. Тоді головний редактор не хотів мене брати на роботу, мотивуючи тим, що я як сліпа людина тут ніколи не зможу працювати, що для мене треба окрему людину, щоби хтось друкував, водив. При тому під час практики вони навчили мене всього: і музичного оформлення, і слова, й режисури, поставили голос. Це були представники старої школи, для якої важливе грамотне радійне слово, поставлений голос. Вони возилися зі мною так, як зараз ніхто зі студентами не працює. Мені реально пощастило отримати на практиці знання, яких немає в жодному підручнику. Тепер, коли я викладаю аудіоподкастинг у Каразінському університеті (кафедра медіакомунікацій факультету соціології), намагаюся розказувати студентам те, чого точно немає в підручниках радіожурналістики.

Маю сказати, що моє кар’єрне зростання стартувало у 2004 році, коли нинішня головна редакторка Київського бюро Української редакції «Радіо Свобода» Інна Кузнецова, на той момент головна редакторка «Радіо Ера ФМ», повірила в мене й дала всі можливості для реалізації, при тому, що я тоді ще не був професійним. Пізніше коли Інна Кузнецова стала очолювати Київське бюро «Радіо Свобода», я перейшов працювати на її запрошення.

І якщо вже говорити про інклюзію, то з головною продюсеркою не доведеться сподіватися на якусь поблажливість. Якщо налажав, то налажав. Із нею можемо до хрипоти сперечатися, шукати вихід зі скрутних ситуацій. Втім, це є справжні ділові та дружні стосунки, на ґрунті не жалості, а професіоналізму. Запитайте ліпше в неї про нашу інклюзивну співпрацю. (Сміється.)

— Чи ви досі співпрацюєте з іншими радіостанціями?

— Не вистачає на це часу. Я, можливо, залюбки продовжував би співпрацю з «Радіо Свобода», з моїми друзями звідти залишилися найтепліші стосунки, хоч зараз туди повертайся і працюй далі. Наразі я працюю для двох платформ Суспільного мовника: «Українського радіо. Харків» і Першого каналу «Українського радіо», який чує вся країна.

— Які проєкти робите для Першого каналу «Українського радіо»?

— Працюю у проєкті «Вся країна». Якщо це стосується харківської частини, то я шукаю теми, запрошую гостей і веду ефіри з Харкова спільно з Ольгою Молоцькою, яка працює в київській студії, також продюсерка Юлія Шелудько залучає для прямих включень у програми «Сьогодні вранці», «Сьогодні вдень» для оперативних розповідей про надзвичайні події.

— Чи ви слухали «Українське радіо» до того, як стали продюсером?

— Із самісінького дитинства. Я вивчив українську мову завдяки «Українському радіо». Я можу по пам'яті відтворити імена легендарних дикторів «Українського радіо». Звукова пам'ять зберігає їхні голоси, фонетику й культуру мовлення.

— Які зміни відбулися на «Українському радіо. Харків» за час вашого продюсування?

— Найголовніше, що змінилося, — це те, що «Українське радіо. Харків» працює за журналістськими стандартами. Раніше мої колеги були поставлені в такі межі, що висвітлення державної влади було головним завданням — це був рупор влади за радянськими традиціями.  Нещодавно нам треба було знайти в архіві записи програм про Голодомор. І, на жаль, файли   зберігають офіціоз — чиновники з обласної державної адміністрації, обласної ради звітували, як готувалися до вшанування Дня жертв голодоморів, і дуже мало людських історій, що зрештою не було чого вибрати.

Сьогодні інакший темп мовлення ведучих, тепер він динамічніший, цікавіший. У центрі стоять інтереси людини, а не чиновника. Коли плануємо програму й запрошуємо гостя, думаємо про те, хто буде цікавий людям, що слухач винесе після прослуховування.

Також змінилися новини. Раніше частина випусків виходила в записі. Сьогодні маємо сім випусків новин на день, і всі у прямому ефірі, на початку й наприкінці ефірної години маємо прогноз погоди, для наших слухачів це програма № 1.

Запустили два прямоефірні ток-шоу: денне — «Відкритий доступ», який ведуть Оксана Білецька й Тетяна Кривоніс, і вечірнє — «Про головне» з Романом Кривком, Дмитром Ковальовим і Тетяною Кривоніс. Ток-шоу робимо тільки сьогодні на сьогодні. Дуже рідко, коли тема може запізнитися на день або два. І коли припадає вихідний, нам складно дібрати повтор, тому що все подієве. Завдяки інтерактивним технологіям залучаємо кількох експертів до обговорення теми. Для нас не є проблемою залучити профільних фахівців і журналістів, наприклад, впровадження динамічних тарифів у міському транспорті з Києва, Праги й Лондона. Для цього можемо звернутися по дружню допомогу до колег із Праги «Радіо Свобода» чи «Голосу Америки». Співпрацюємо з редакціями радіо Одеси, Львова, Ужгорода, Полтави та іншими заради складення найширшої картини події.

— Чи це ті ток-шоу, які, згідно з концепцією Центральної дирекції, виходять у форматі «РадіоДня» одночасно на радіо і телеканалі філії?

— На жаль, у нас немає віжн-студії. Працюємо окремо від телебачення у старій студії у приміщенні, що в досить поганому стані, де ремонту не було із 60-х років. Те приміщення, де ми працюємо, належить НСТУ, для телеканалу компанія орендує. Відповідно до планів керівництва, нашу будівлю відремонтують і тоді телебачення переїде до нас. Втім, радійники хоч сьогодні готові до виробництва «РадіоДня» чи «РадіоВечора». Чекаємо вирішення технічних проблем.

— Чи просунулася справа із запланованим ремонтом?

— Приміщення, де ми працюємо, потребує капітального ремонту. Дах протікає, навесні й восени прямо у студію, звідки ведемо прямі ефіри, тече вода. До нас приїжджають із Києва відповідальні особи, фотографують, заповнюють різні таблички. Я вже жартую, що на волонтерських засадах на півставки працюю екскурсоводом, щоразу треба все показувати й розказувати. Знаю, що вже готова проєктна документація, начебто виділяють гроші, йдеться про суму 5 млн грн. Деталі знає Микола Чернотицький, який у всьому нам допомагає. (Як розповіли в НСТУ «Детектору медіа», коли стартує ремонт, наразі невідомо. Спочатку потрібно провести тендери. — Ред.)

Насправді я слабко уявляю, як ми переживемо ремонт. Тут треба все міняти, особливо у студії, де від ранку й до вечора кипить робота, постійно хтось записується.

— Чи маєте нову техніку?

— Минулого року в межах одного із грантів головна продюсерка Ганна Силаєва виділила сучасний диктофон із навушниками для репортерської роботи. Нам вкрай потрібне технічне переоснащення. Ефірні комп’ютери, пульти, столи, стільці, безперебійники… Коли світло вимикають на 5–15 секунд, комп’ютери перезавантажуються й це відображається на ефірному мовленні. Зі всього технічного оснащення більш-менш нормальними є два мікрофони. А гостей буває по 3–6. Ми навесні перейшли на ФМ-частоту в Харкові, нам потрібно давати якісний сигнал; безперечно, що запис і прямий ефір передач залежить від технічного оснащення. А в нас 80 % журналістів працюють на своїх ноутбуках.

— Під час презентації нової моделі фінансування НСТУ представниця ЦЕДЕМ запропонувала оголошувати збір коштів на щось конкретне і звітувати про кожен крок. Чи хотіли би втілити цю ідею?

— Ця практика прийнята в багатьох країнах світу. Та я думаю, що в Україні суспільство до цього не готове. Ми маємо пояснити суспільству, що таке Суспільне, чому його треба слухати й дивитися. Люди мають зрозуміти, що ми не даємо проплачених сюжетів, не дозволяємо ними маніпулювати. Поки що на це немає запиту. Їм краще подивитися канали, де будуть імітувати чесну журналістику.

— Скільки людей у колективі?

— Зі мною 13 ведучих і журналістів, це пов’язано з тим, що на одній ставці працюють дві студентки й нещодавно долучилося ще два півставочника, яких готуємо до ранкового ефіру. Маємо двох звукорежисерів і двох інженерів.

— Які програми власного виробництва виходять на радіо?

— Окрім ток-шоу всі програми авторські. Є портретна програма «Радіобачення» Ірини Мироненко, яка по скайпу й вайберу спілкується про життя, історію, чи музику з харків’янами з усього світу. Вона також є авторкою програми про науку «Піфагорове дерево» й документального історично-етнографічного проєкту «Муравський шлях», який виходить в ефір більше 20 років.

Програму «Батьківський чат» веде Зоя Рудь-Вакулюк. Вона підписана на кілька чатів з учителями й батьками, й це її надихнуло в ефірі обговорювати проблеми батьків і те, як облаштована школа, взаємовідносини з батьками тощо. Ще одна сімейна, не менш цікава програма її авторства — «Артвікенд». Тут Зоя разом із донькою Евіліною вчаться робити фокуси в домашніх умовах, печуть, прикрашають, мандрують квесткімнатами, пропонують забави для відпочинку цілої родини.

Дві студентки Ася Федоскіната Марина Сметана, які прийшли до нас на практику, створили й ведуть програму «Молодіжний хаб», у якій говорять про проблеми молоді.

Дмитро Ковальов у програмі «Гараж бенд» спілкується з музикантами, менеджерами, продюсерами музичних гуртів, робить усе для того, щоб у Харкові знали про україномовну сучасну музику. Спочатку думали, що не наберемо гуртів для тривалого циклу, але Дмитрові вдається знаходити молодих драйвових україномовних музикантів і співаків із Харкова.

Програма «Інклюзивний світ» Тетяни Кривоніспро людей з інвалідністю, мам із візочками, літніх людей — це інтерв’ю й портретні замальовки. Її транслюємо не лише ми, а й Перший канал «Українського радіо».

Генпродюсер Дмитро Хоркін якось почув Тетянину програму і запропонував робити і для всеукраїнської аудиторії. Продакшен Першого каналу для цього допоміг створити брендовий звуковий одяг «Інклюзивного світу». По вечорах ми розповідаємо новини культури й озвучуємо найцікавіші пропозиції від театрів і концертних залів у програмі «Культ-тур». А Ігор Яворський шукає нові розробки з енергозберігаючих технологій і висвітлює цю проблематику в передачі «Енергономіка».

До речі, ми для радіо адоптуємо найцікавіші випуски дебатів, які проводить канал «UA: Харків» за грантовим проєктом.

До нашої команди долучилися позаштатні автори, які створюють авторські програми на волонтерських умовах. Так, професор, менеджер, економіст Тарас Данко веде програму про майбутнє «Далі буде»,де розглядає різні вектори розвитку України у сфері соціології, політології, культури. Поетка, дитяча письменниця Олена Рибкаведе програму «Літревю», гостями якої стають усі письменники й поети, які приїжджають у Харків. Музикознавиця, викладачка консерваторії Юлія Ніколаєвська веде програму «Говорити. Грати. Співати», в якій спілкується з творцями музики. Нам набрид копіпаст у стилі «народився, хрестився, помер музикант», хочемо розповідати про наших митців. Створенню цієї програми сприяє Харківська обласна філармонія, Національний театр опери та балету («Схід Опера»), Національний університет мистецтв імені Котляревського, бо ці установи нам допомагають із якісними записами класичних творів у виконанні харківських музикантів, співаків і оркестрів. Лікарка Катерина Мишеніна щосуботи веде програму «Медична карта» від громадського проєкту «Медичний лікбез».

Мені важливо, щоби про професійні речі люди говорили професійно. Я, як журналіст, не можу професійно говорити про все, як би я не старався: медицину, класичну музику чи науку.

– Як ви домовляєтеся про співпрацю з позаштатними авторами?

– Це приятельські, дружні стосунки. Вони кажуть, що поки є можливість, будуть щотижня робити для нас програми. На жаль, ми не можемо оплачувати гонорари людям на фрілансерській основі. А наша справа — після основної роботи монтувати їхні програми. Як правило, це робимо ночами.

— Скільки програм запущено за час вашого продюсування?

— Всі, які я перелічив. Зі старих залишилися лише програми «Муравський шлях» Ірини Мироненко й «Музика крізь століття» про класичну музику. Зі всіма програмами, які припинили існування, з повагою попрощалися.

— Ще кілька років тому на «Українському радіо» та у всіх обласних радіостанціях були проблеми з оперативністю. Наприклад, в ефірі можна було почути інформацію про відкриття виставки в день, коли її вже закрили. Як вам вдалося перезавантажити мислення колективу, щоби ведучі й журналісти почали працювати оперативно, адже це не завжди комфортно, доводиться й на вихідні виходити в ефір?

– Раніше більшість передач виходила в запису, з темами могли запізнюватися на тиждень, а то й на три. Тут головне бажання, а воно було в команди, мені з цим пощастило. Колектив хотів працювати оперативно, щоб були прямоефірні новини, ток-шоу. З першого дня мого приходу ми разом стали цьому вчитися, нам проводили тренінги, консультації. Першим у грудні 2017 року з моїми журналістами приїхав працювати Андрій Куликов із «Громадського радіо». На моє особисте запрошення приїжджали автори проєкту «Донбас. Реалії» на «Радіо Свобода» Тетяна Якубович і Денис Тимошенко.

У квітні 2018 року, коли відбулися звільнення, Харківська філія НСТУ почала організовувати тренінги, мої журналісти їздили до Києва, Полтави, інших міст. Велике значення відіграла моніторингова служба Суспільного телебачення і радіо, Ірина Цибух (аналітикиня регіонального радіо суспільно-політичного напряму. — Ред.) більше року моніторить програми. Вона розписала композицію, драматургію, зробила табличку, моніторить нас за цими стандартами. Це спрацювало на позитив. Але тепер треба думати, яким чином проводити ці моніторинги, щоб вони мотивували людей, а не ображали, не відбивали в них бажання вдосконалюватися. На жаль, це спостерігаємо в підсумку моніторингів.

— Чи відбудуться зміни в ефірі після того, як ви почали мовити на ФМ-частоті у Харкові?

— Найближчим часом плануємо запустити інформаційне ранкове шоу. Ще будуть інтерактивні ток-шоу вихідного дня. Перед парламентськими виборами плануємо спільний проєкт із телебаченням «Виборчий округ. Співбесіда», зараз думаємо з головною продюсеркою філії Ганною Силаєвою про формат і те, щоби ток-шоу було цікавим як телеглядачеві, так і радіослухачу.

Наразі ми працюємо над тим, щоби про ФМ-частоту 106,1 дізналося якомога більше людей у Харкові. У філії зняли короткі відеоролики, які транслюють на «UA: Харкові» і в соціальних мережах. Та в телеканалу є проблеми з аудиторією. Тому ми хочемо, щоби з’явилася зовнішня реклама «Українського радіо. Харків». Потенціал радіо досить великий, на це треба зважати.

— «Українське радіо. Харків» мовить у чотирьох відрізках. Чи вистачає вам цього часу для власного контенту?

— Мені як продюсеру радіо хотілося би більше часу для місцевого контенту, але для цього треба більше людей. Відверто кажучи, ми працюємо на виснаження, всі програми монтуємо самі. Звукорежисери працюють у дві зміни. Хочеться робити радіодокументалку, міжпрограмки, виходити у прямому ефірі на вихідні, подавати оперативно інформацію, та не завжди вистачає людей. Мої колеги не можуть собі дозволити хворіти, мусимо працювати, бо немає заміни.

— У квітні цього року вперше за 15 років ви транслювали наживо концерт у рамках проєкту «Рік музики Мирослава Скорика», працювала виїзна студія. Завдяки чому це стало можливим?

— Це й зараз нереально без допомоги «Українського радіо». Окрім творчого технічного персоналу до філармонії привозили ПТС, якісні мікрофони та відповідне обладнання. Я страшенно хочу, щоб ми могли робити трансляції частіше і власними зусиллями.

— Вас можна почути як у суспільно-політичних проєктах, так і в культурних. Які програми ви ведете?

— Я веду авторську програму «Гаряче крісло» — це незручні запитання, жорстка розмова про події тижня, говоримо з політологами, чиновниками, активістами. Окрім того, доводиться вести програми і про класичну музику, театр. Чому? Від того, що не вистачає рук. З’явилася дірка, її треба терміново закрити. Продюсери на радіо зараз працюють в екстремальному режимі, як пожежники, ми погасили одну «пожежу», з’явилася інша.

— На одній із зустрічей ви сказали, що радіожурналістові варто бути обережнішим із конвергентністю. Проте в НСТУ якраз намагаються втілити модель універсального «солдата». Чи ви погоджуєтеся з цим підходом?

— Ви думаєте, я не знаю, що таке мультимедійна журналістика конвергентний ньюзрум? Я працював на «Радіо Свобода», я дуже добре це знаю. Але при тому я можу навести купу аргументів, коли кожен має займатися своєю справою.

Коли ми по радіо транслюємо телевізійний контент, то втрачаємо опис. Наприклад, під час трансляції дебатів кандидатів у президенти зі стадіону важливо коментатору втрутитися і сказати, що Порошенко підійшов до Зеленського, описати міміку, жест. Під час богослужінь із Ватикану кожна деталь важлива. Або ж у радіоновинах можуть дати сюжет із безіменними синхронами, тоді втрачається повноцінне сприйняття інформації радіослухачем. Телеглядач може все побачити, тоді як слухач усього цього позбавлений. Телетрансляції, теленовини потрібно або адаптувати для радіо, або коментувати.

— Але ж на «Українському радіо» такого немає, наче все адаптовують.

— Все дуже по-різному. Я насправді за конвергенцію, але в межах розумного, треба зважати на специфіку. Журналісти конвергентних ньюзрумів, готуючи новини, мають знати, що таке радіо, а що таке телебачення. Приміром, у радіоефір не може вийти фраза: «На цих кадрах ви бачите», людина має отримати повноцінну інформацію без цих слів.

На одній із конференцій у Києві я запитав колег, коли вони востаннє чули радіорепортаж. У відповідь було мовчання. Цей жанр вмирає, і цьому сприяє та сама конвергенція.

– Ви довгий час працювали на «Радіо Свобода», сьогодні відповідаєте за «Українське радіо. Харків». Чи є різниця в підході до роботи на цих двох радіостанціях?

– Коли я приходжу до своїх колег на «Радіо Свобода», то кажу, що якби їх моніторила група Суспільного, то їх би не пропустили. У ведучих «Радіо Свобода» трапляються особисті погляди, судження, фрази «на думку експертів». Нам заборонено говорити узагальнено, треба сказати конкретне прізвище і джерело інформації. Тут уже не скажеш: «Як вважають експерти».

Із того, чого бракує на «Українському радіо. Харків», але є на «Радіо Свобода», — це більше фінансування, краще обладнання, вони можуть собі дозволити стрими з якісним звуком і відео, поїздки по областях. У нас на це немає транспорту й людського ресурсу. Мені кажуть: «Ви мало працюєте в полі». Ми залюбки виїжджали би частіше, але тоді не буде людей, кого посадити на прямий ефір. Проте за оперативністю ми тепер не відстаємо. У своїй продюсерській роботі я орієнтуюся на «Радіо Свобода», «Громадське радіо», Перший канал «Українського радіо», зокрема щодо побудови ефіру, програм, композиції.

— Чи співпрацюєте з іншими регіонами, з районами?

— Безперечно. Ми проводимо радіомости і включення з іншими обласними центрами. Під час президентських виборів співпрацювали з місцевими журналістами по районах Харківщини, вони виходили з нами на зв'язок у прямий ефір, розповідали про організацію виборів. У результаті ми отримали картинку, неначе побували у всіх районах області.

— В інтерв’ю «Громадському радіо» ви сказали, що ваша аудиторія «70+» і що головна програма — це прогноз погоди. Чи працюєте над омолодженням аудиторії, якщо так, то як саме?

– Коли я прийшов на посаду продюсера, перше, що ми зробили, — на фейсбук-сторінці «UA: Українське радіо. Харків» почали розміщувати аудіоподкасти програм. Можливо, комусь зі слухачів-пенсіонерів не подобається, але ми змінили музичне оформлення, змінили багато програм, і все заради того, щоб омолодити аудиторію. На початку моєї роботи мені доводилося вмовляти людей сюди прийти, мої колеги не вірили, що нам вдасться робити два прямоефірних суспільно-політичних ток-шоу щодня. Якщо я раніше вмовляв прийти до нас у студію, то тепер мені телефонують і пропонують розповісти про фестивалі, акції, події. Ми стали тим ЗМІ, куди хочуть прийти. Це величезний здобуток. Мені часто доводиться чути репліки від гостей: «А ви ще й до програм готуєтеся». Ми з Романом Кривком величезну увагу приділяємо суспільно-політичному блоку тем. Хвалитися не личить, але вважаю, що наразі це наша фішка. До обговорення беремо досить складні теми, й, думаю, нам це вдається. Транспортні тарифи, радянські (не декомунізовані) костюми на вечірках, мовний закон у сприйнятті харків'ян — ми не боїмося братися за розробку складних резонансних тем. Найбільше часу витрачаємо на запис різних сторін конфлікту, аби слухач мав повний баланс думок і об'єктивну історію.

— В ефірі «Українського радіо. Харків» майже немає російськомовних гостей, хоча є такі, які останнім часом мешкають у Росії. Цього мені не доводилося спостерігати на телебаченні, де часто ведучі спілкуються українською, гості — російською. Як вам це вдається?

— У нас трапляються й російськомовні спікери, але переважно україномовні. Коли вони бачать, що з ними говорять українською, бачать атмосферу програми, то переходять автоматично. Багато людей за хвилину перед ефіром вирішують спілкуватися українською. Нашими спікерами стають не лише харків’яни, а й експерти з Києва.

— Якого контенту вам не вистачає на «Українському радіо»?

— Ми можемо відрізнятися лінійкою документальних програм, щоб розповідати історії людей, які працюють, створюють, дивують поруч із нами, це не вигадані фантастами герої, а дивовижні жінки й чоловіки в різних районах області. Ми повинні бути першими у висвітленні регіональних подій.

На «Радіо Свобода» я вів документальну програму «Радиво» про незвичайних звичайних українців. Хотів би запустити на «Українському радіо» програму подібного радіоформату, щоби створювати ефект присутності, подавати картину звуками. Наприклад, мав програму з першим і досі єдиним космонавтом незалежної України, льотчиком-випробувачем першого класу, генерал-майором авіації, кандидатом технічних наук, народним депутатом IV скликання Леонідом Каденюком. Готуючись до програми, знайшов аудіо його польоту від старту до приземлення, звуки корабля, пісні, які він слухав у салоні. Коли закінчився запис інтерв’ю, Каденюк не міг стримати здивування, де ми це все взяли. Також у мене в гостях був свідок Голодомору, тоді я використав радіохроніку, яка звучала у 30-х роках. Він був розчулений: «А ми у все це вірили». Якщо ми можемо звуками передати життя героя, ми зачепимо і його, і слухача. Можливості радіо безмежні. Тільки використовуючи їх, радіо може конкурувати з телебаченням.

Фото: Фейсбук-сторінка Володимира Носкова