Володимир Ладижець на Суспільному — з 2017 року. Спочатку працював у регіональній філії в Житомирі, а згодом перейшов у центральну дирекцію. За цей час він пройшов шлях від роботи над регіональним контентом до управління великими командами та запуску документальних, розважальних і спеціальних проєктів. Нині він виконавчий продюсер дирекції аудіовізуального контенту Суспільного за напрямом документальних фільмів.
У інтерв’ю «Детектору медіа» Володимир Ладижець розповідає про перші роки реформи Суспільного та зміни на «Суспільне Житомир», формування продюсерських команд і критерії успішного проєкту. Говоримо також про розвиток української документалістики, культурну дипломатію, проєкти «Остання війна», «Будапешт. Бомба під незалежність», «Феномен українського донату» та про те, яким він бачить майбутнє власного виробництва Суспільного.
— Володимире, ви за освітою режисер-постановник, але з часом перейшли від режисури до продюсування й управління великими командами. У який момент зрозуміли, що продюсерська робота вам ближча?
— За освітою я справді режисер-постановник, навчався на режисерському факультеті Київського національного університету. Але ще до Суспільного я займався тим, що ми будували телеканали «під ключ». Це специфіка роботи, де ти одночасно і оператор, і режисер монтажу, і бухгалтер, і продюсер — фактично все, ким тільки можеш бути. Це був зовсім інший рівень роботи.
Ми створювали місцеві регіональні проєкти, які згодом ставали обласними телеканалами. Особливістю всіх наших телеканалів було те, що ми самі створювали контент і завжди вміли знаходити правильних спонсорів, які допомагали його реалізовувати.
Саме тоді мені сподобалося не просто робити контент, а працювати з людьми, давати їм правильні посили й об’єднувати навколо певної ідеї. Коли це вдавалося, виходили класні речі. Напевно, тоді я й відчув себе більше продюсером, ніж режисером. Я не приховую, що маю здатність формувати команди.
Володимир Ладижець
— У 2017 році ви прийшли працювати на «Суспільне Житомир». Яким був головний виклик на старті і що вдалося змінити за час вашої роботи?
— Колись, мабуть, напишу про це книгу. Тому що 2017 рік — це, по суті, початок початку Суспільного. Тоді був величезний опір старої системи. Для мене це був дуже великий і амбітний виклик. Попередня моя робота давала в десятки разів більше грошей і можливостей щось робити. Але я перейшов на Суспільне через амбіцію. Завжди хотів спробувати себе у чомусь державному, великому, структурному і показати людям, що немає нереальних речей. Можна все зробити, якщо є бажання.
Це дуже класний приклад. Емоції людей, коли вони бачили зміни, складно пояснити. Наприклад, коли ми за одну ніч перебудували студію. Виявилося, що в нас для цього був ресурс. Або, коли ми за чотири місяці повністю зробили ремонти у більшості робочих просторів, люди побачили, що відбуваються зміни. Я приходив на роботу, переодягався в робочу форму, приносив банки з фарбою і разом із командою перебудовував студії. Бувало, що за ніч ми все змінювали, а вранці люди вже приходили в нову студію й виходили звідти в ефір. У них тоді змінювалося ставлення до мене.
— Очевидно, що на початку реформи був і спротив.
— Так. Люди, які спочатку мене ненавиділи, були в системі, яку ми змінювали. На старті потрібно було закрити проєкти, які не мали цінності для Суспільного, тільки для їхніх творців, — і перебудувати процеси. Говорив людям: «Я готовий із вами пройти всі процеси від виїздів на зйомки, показувати інші методи роботи, допомагати пришвидшувати монтаж». Я не мав права безпосередньо втручатися в новини, як і всі продюсери, але ми мали допомогти журналістам стати кращими, оперативнішими й мобільнішими. Їздив із ними, монтував, показував, як швидко передавати матеріал із телефона, як його монтувати, як правильно вибудувати процеси. І багато хто відсіявся одразу. Для розуміння: двері в мій кабінет завжди були відчинені й туди міг зайти будь-хто. Ви заходите в структуру, в якій вам озвучують умови, що ви маєте звільнити от таку кількість людей і залишити ось стільки. Ми це озвучили людям на початках. Але при цьому ми сказали: «Дивіться, з кожним, хто туди потрапляє, я готовий говорити, вчити, показувати, давати інструменти в руки».
У мене був хороший момент: люди настільки хотіли змін, що справді почали змінюватися. Був журналіст, який робив один сюжет на тиждень. Але він був настільки зацікавлений у тому, щоб щось змінилося, що й досі там працює, бо сам почав мінятися. Це було дуже класно. Коли ти відчуваєш, що віддаєш свою енергію людям, а вони її сприймають і починають змінюватися, почуваєшся щасливим.
Володимир Ладижець
— У 2019 році ви долучилися до центральної дирекції Суспільного. Чому вирішили перейти? Яким було ваше головне завдання на цій посаді?
— Коли заходив на філію, то чітко озвучив умови: заходжу на рік. Я добре розумів свої ресурси й сили та вважав, що одного року мені буде достатньо, щоб створити умови, дати людям інструменти, пояснити, як ними користуватися, а далі відпустити систему працювати.
Коли сказав, що планую шукати щось інше, у мене було кілька пропозицій. Мені запропонували перейти до центральної дирекції, і я погодився, бо завжди планував осісти в Києві й продовжувати тут кар’єру. Трохи втомився від регіональних телеканалів.
До того ж у центральній дирекції було більше можливостей. Ми розуміли, що Суспільне розвивається, і це класна реформа, у яку хотілося вкладатися. Пропоновані мені ресурси в центральній дирекції виглядали перспективними, тому перейшов сюди. Працював із Тетяною Кисельчук, у нас було творче об’єднання.
— Яким був ваш перший великий проєкт у центральній дирекції?
— Одним із перших проєктів, який запустив, були «Бюджетники». Це був для мене старт у центральній дирекції. Ми знімали його повністю в будівлі телецентру «Олівець», використовуючи наявні ресурси, з мінімальними вкладеннями й навіть із залученням спонсорів на фінальному етапі.
Це був один із перших комерційних продуктів, на який прийшла реклама. У проєкту були різні відгуки: і критика, і дуже позитивна реакція фахівців ринку. Але люди досі пам’ятають цей проєкт.
Потім було багато інших проєктів — і невеликих, і більших. Найновіший проєкт національного масштабу був «Ранок на Суспільному».
Але до початку повномасштабної війни ми насправді виробляли дуже мало. Я жив з ідеєю, що Суспільне повинне мати власне виробництво. І війна, хай як дивно це не звучить, пришвидшила цей процес.
Володимир Ладижець під час допрем’єрного показу завершальної серії циклу «Остання війна» у Будинку звукозапису «Українського радіо»
— Ви очолювали департамент внутрішнього виробництва. Що входило до сфери вашої відповідальності?
— Зараз департаменту внутрішнього виробництва вже немає. Відбувається трансформація, і з 1 липня департамент перестав існувати. Раніше ми займалися фактично всім внутрішнім виробництвом: документальними фільмами, стендапами, розважальним контентом, спецпроєктами, забезпеченням внутрішнього продакшну, дитячим і дорослим «Євробаченням».
Зараз мій напрям — суто документальні проєкти. Як далі відбуватиметься трансформація, поки остаточно не зрозуміло. Але є низка проєктів, які ми ведемо цього року незалежно від того, існує департамент чи ні. Моя нинішня посада — виконавчий продюсер дирекції аудіовізуального контенту за напрямом документальних фільмів.
— Як змінилася ваша команда після трансформації?
— Процес реорганізації ще триває. Я частково зберіг команду, яка в мене була. Частина людей перейшла в інші підрозділи. У мене залишилася творча складова команди, яка зараз і далі веде проєкти.
Я контролюю їх із точки зору продюсування. Це більше макроменеджмент: дотримання всіх ключових показників, частково — сенсових та інших завдань. Для мене важливо, щоб усе, що ми закладали в ці проєкти на початку року, було реалізоване. Серед таких проєктів — «Є Конституція!» Олександра Зінченка. Є також кілька фільмів, які ми вже зробили, але ще не презентували.
— У 2025 році команда департаменту реалізувала понад 45 документальних і спеціальних проєктів. Як організувати роботу з такою кількістю виробничих процесів одночасно?
— Я вже казав, що вмію будувати команди, розумію процеси. Мій девіз завжди був: «Один у полі не воїн». Одна людина нічого не може зробити без команди.
Свого часу мені вдалося сформувати команди навколо ідеї. Довелося звільнити багатьох людей, щоб той ресурс, який був у нас на руках, можна було перерозподілити й створити нормальні умови для тих, кого беру у свою команду. Це дало можливість одразу почати працювати.
Сьогодні в мене є чудові колеги. Є люди, які добре мене розуміють, а я їх. Ми можемо спілкуватися практично без слів, вони прекрасно розуміють, що потрібно.
Коли ви будуєте команду, спочатку закладаєте фундамент. Ставите на нього опори, яким максимально довіряєте, вкладаєте в них свій час, ресурс, знання, пояснюєте, чого конкретно хочете, а далі не заважаєте. Далі вже їхня відповідальність — будувати вертикаль, добирати людей і пояснювати завдання. Втручаюся тільки коли бачу, що якась опора хитається і може з часом упасти. Я ненавиджу гасити пожежі. Моє завдання — не допускати їх.
— Яке рішення продюсера ви вважаєте найважливішим на етапі запуску нового проєкту?
— Однозначно — команда. Другий момент — ресурс, який ви вкладаєте на етапі задуму і передпродакшну будь-якої ідеї, незалежно від формату. Наскільки глибоко ви зануритеся в проєкт на початку, настільки якісним буде результат. Якщо ви не приділяєте цьому уваги, відповідного результату не буде.
Це саме та частина роботи продюсера — бути на початку, дати правильні інструменти людям і конкретно пояснити, що ви хочете отримати. Якщо люди не розуміють завдання, вони можуть кивати головою, але боятися чи соромитися сказати, що чогось не зрозуміли, чи приховувати якусь інформацію. Тому все це важливо проговорювати на початку.
Володимир Ладижець із командою, яка працювала над створенням фільму «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії» з циклу «Остання війна»
— Які критерії визначають, чи варто продовжувати працювати над проєктом?
— Коли ви перебуваєте в середовищі класних креативних людей, щодня хтось приходить і пропонує щось нове. Для мене важлива ідея. Без неї нічого не буде.
Друге — ресурс. Чи є в нас ресурс на цю роботу? Чи вистачить у сил на проєкт? Чи зможе ця команда реалізувати його з тими ресурсами, які ми маємо? Чи є платформа, яка відповідає Суспільному? Чи дасть проєкт результат?
Ми нарешті прийшли до питання рейтингів. У 2017 році це не стояло так гостро, у 2018-му теж. Після початку повномасштабної війни, коли ми зрозуміли, що маємо думати і про це, нам стало важливо, щоб глядач залишався з нами, тому показники важливі. Це не просто наші особисті KPI. Нам важливо, щоб люди нас бачили і чули. Тому зараз ми дуже добре думаємо над тим, чи зайде ідея широкій аудиторії, чи відповідатиме вона місії та де саме вона може спрацювати. Можливо, не на телебаченні, а на радіо, в диджиталі або на фестивалях.
Зараз багато уваги цьому приділяю — особисто їздив на фестивалі, презентував наші проєкти. Ця культурна дипломатія важлива. Ми розуміємо, що маємо захищати свободу слова в Україні. Але за кордоном про нас нічого практично не знають. Ми їздили в Америку з фільмом «Будапешт. Бомба під незалежність». Люди стоячи аплодували, вони мене не відпускали з однієї причини, говорили: «Ми нічого про це не знали. Вибачте нам за нашого президента». А ми, своєю чергою, говорили, що приїхали сюди не засуджувати когось, а розповісти правду, якою болючою вона не була б.
— А чи може документальний проєкт бути успішним, навіть якщо він не набрав великої аудиторії?
— Можу впевнено сказати, що документальні фільми Суспільного зараз — видимі на ринку. Я багато спілкуюся з колегами з інших медіагруп. Ми всі один одного знаємо, перетинаємося на різних подіях. І те, що нас зараз помічають, для мене означає, що ми вже стали сильним конкурентом.
Раніше нас могли взагалі не помічати або навіть висміювати. Зараз нас бачать, тому що ми маємо непогані показники, даємо хороші результати в диджиталі, робимо презентації, про нас говорять і нам дають нагороди.
Числа — це важливий інструмент. Мовою телевізійника, якщо ти приходиш і кажеш: «Я зробив проєкт, який подивилися 9 мільйонів людей», — це показник.
Але це комплексна робота. Класний проєкт можна неправильно поставити в ефірну сітку, неправильно промотувати або недостатньо розповісти про нього на етапі розробки.
Ми зараз намагаємося структурувати нашу роботу так, щоб ще до початку виробництва продукту була зрозуміла система його подальшого просування. Ми робимо свою роботу в частині контенту, а далі нас мають підхоплювати інші команди, які виводять цей проєкт до широкої аудиторії.
Юрій Макаров, Володимир Ладижець і Вікторія Мурована
— Як ви шукаєте баланс між суспільною важливістю теми та її привабливістю для широкої аудиторії?
— Наприклад, зараз у нас виробляється документальний фільм «Феномен українського донату», головним героєм якого є Вася Байдак. У фільмі також беруть участь багато зірок і публічних українських діячів.
Ми змінили формат. Хочемо якісно виробляти публіцистику, частково документалістику.
Фішка «Феномену українського донату» — у стилістиці зйомки і в людях, які будуть у кадрі. Цей фільм відрізнятиметься від усього, що ми робили раніше. Це наш експеримент року, в який ми справді віримо. Ми бачимо важливість теми, тому що зараз донати в Україні скорочуються.
Тут є дві складові. Перша — російські ІПСО, які працюють на те, щоб знижувати рівень донатів. Вони говорять про корупцію, різні проблеми, через що падає довіра людей до фондів.
Наше завдання — показати, що роблять ці люди і як працює система: куди йдуть кошти — від першої гривні до моменту, коли результат цієї роботи допомагає українській армії. Як молоді люди завдяки гумору, пісням і креативності змогли озброювати українську армію. Цього, наскільки я знаю, у світі ніхто не робив. Наше завдання — показати, що хоч у нас є багато проблем, зокрема і в українських фондах, але є люди, які справді роблять потрібну справу. Тож це не означає, що не треба донатити, навпаки — треба робити це щодня і надихатися такими людьми.
— Коли плануєте прем’єру проєкту?
— Орієнтовно наприкінці року. Але саму презентацію, думаю, зробимо десь у січні-лютому. Ми хочемо спокійно завершити проєкт цього року, нормально його промотувати й нікуди не поспішати, бо тема дуже важлива.
Володимир Ладижець і команда фільму «Будапешт. Бомба під Незалежність» під час його презентації
— Які теми, на вашу думку, Суспільне сьогодні недостатньо показує?
— Їх дуже багато. Питання в тому, що в нас є конкретна платформа.
Є спорт, де відбувається багато подій, і працює хороша команда. Є Перший канал, є новини, до яких у мене взагалі немає питань. Є культура, яка, на мою думку, могла б виробляти більше. Є диджитал із різними напрямами, дитячий контент. Ми намагаємося бути всюди, але розуміємо, що всюди одночасно бути неможливо. Десь потрібно бути лідерами. Особисто я зараз працюю з документальними проєктами — документалістикою і частково публіцистичним контентом. Теми — це те, чим ми живемо. Наші проблеми, наше життя, особливо наша історія. Ми намагаємося їх підіймати.
У документалістиці це виходить трохи ширше, тому що ми беремо конкретну тему і розкладаємо її на складники. Наприклад, «Донати», «Остання війна» чи «Будапешт. Бомба під незалежність».
— Документальний проєкт «Будапешт. Бомба під незалежність» був доволі ризикованою темою?
— Ми боялися його брати, якщо чесно. Це дуже політизована тема, яку довго ніхто не хотів порушувати. Після виходу фільму в нас залишилося багато проблем. Була реакція з боку українського МЗС та інших структур. Ми боялися, що після приходу Трампа цю тему взагалі не захочуть порушувати й допомагати нам із показами фільму. Хоча мені особисто написали близько 20 наших представників із дипломатичної служби з проханням надати фільм. А потім ми дізналися, що його сприймали як антиамериканський. Одна з причин, чому я поїхав в Америку, — всупереч усьому показати цей фільм. Тому що це не наша претензія і не звинувачення. Це історія. Ми просто намагаємося розкласти її за фактами: що відбувалося в той момент. За історію не судять. Наша місія — просто показати правду. Приймаєте ви її чи ні, це вже інша справа.
— Ви багато років працюєте з документалістикою. Чи змінився підхід до цього жанру за останні роки?
— Звичайно, змінився. Документалістика в Україні стала дуже популярним жанром. Після початку повномасштабної війни виник величезний запит на документалістику, тому що люди зрозуміли: історичного контенту немає. Його довго не було, тому що Росія не давала нам його створювати. Ви розумієте, що за останні десятиліття порушувати певні теми було небезпечно. Зараз ми маємо можливість говорити про свою історію. Завдяки Силам оборони України ми можемо порушувати ці теми, розкладати їх по поличках і давати людям інструмент у вигляді фактів.
Чому ми стільки часу повертаємося до наших революцій? Чому досліджуємо 1991 рік? Що відбувалося до цього? Яка в нас історія? Чи справді Україну «придумав Ленін»? У нас довга історія — від давніх трипільських часів до незалежності й сучасності.
Проблема в тому, що російські медіа в рази потужніші, їхні інструменти сильніші. Вони роками працюють із дезінформацією, заходять на різні платформи, працюють на аудиторії інших країн.
Ми не маємо права цього не робити. Єдине, що можемо зараз, — не зупинятися, працювати щодня: краще, більше, і домогтися, щоб ширша аудиторія бачила наш результат.
Володимир Ладижець, Мирослава Барчук, Олеся Моргунець-Ісаєнко та Юрій Макаров на презентації фільму «Бастіон зони відчуження»
— На яких напрямках у документалістиці ви будете концентруватися найближчим часом?
— У нас є напрям історичної публіцистики й частково документалістики. Ним займаються Олександр Зінченко, Юрій Макаров, Мирослава Барчук. Вони добре знають історію, продовжують її досліджувати й знаходять унікальні речі.
Для мене важливо не просто розповісти історію, а принести глядачеві щось нове й цікаве, щоб йому захотілося подивитися і порадити цей проєкт комусь іншому.
Другий напрям нашої роботи — розвиток талантів. Є, наприклад, Володимир Бакум. Він працює над темою Тузлівських лиманів, заповідних територій, людей, які бережуть природу. Його стиль — спостереження. Він не просто знімає інтерв’ю, він спостерігає за людьми, за їхнім побутом, як вони живуть. Ви практично не почуєте там класичних інтерв’ю. Ви просто занурюєтеся в історію цих людей. Це дуже класний стиль.
— Ви згадали молодих режисерів. Наскільки для вас важливо давати їм можливість реалізовувати власні ідеї?
— Для мене це дуже важливо. Я завжди відкритий до нового. Зараз мене долучили до контентного комітету як одного з членів з правом голосу при виборі проєктів. Мені хочеться постійно шукати нові ідеї, нові формати, допомагати людям реалізовувати їхні ідеї — і правильно їх запаковувати.
— Який із ваших продюсерських проєктів був для вас найскладнішим або найбільш ризикованим?
— Найскладніший мій проєкт — «Остання війна». Він починався з двох людей — із мене і Мирослави Барчук. Ми сиділи за чашкою кави й думали, що ж нам зробити. При цьому не мали ресурсів. У 2022 році в мене не було команди, не було техніки. Війна всіх розкидала. Це був важкий період.
Спочатку з’явилась ідея «Останньої війни». Ми планували просто серію інтерв’ю з класними спікерами на різні теми. Але я сказав Мирославі: якщо вже братися за такий важливий проєкт, то робити як мінімум фільм або серіал, щось, що залишиться потім. Не просто окремі інтерв’ю, які люди шукатимуть за іменами, а одна назва, одна історія. Вона настільки цим загорілася, що за день-два ми вже почали генерувати ідеї й шукати людей.
Десь знаходили редактора, десь оператора. Так це тривало до 2025 року, коли ми завершили проєкт. Він народжувався в муках. Ми навіть говорили, що «мучимо» цей проєкт. У мене було відчуття, що коли ми його закінчимо, закінчиться і війна — настільки це була важка школа.
Володимир Ладижець
— І насамкінець: якби у вас була необмежена кількість фінансових і людських ресурсів і можливість зробити один великий проєкт, що б це було?
— Якщо говорити глобально, це було б зовсім інше Суспільне. Якщо ми говоримо про необмежені ресурси, то насамперед потрібно створити хороший фундамент для молодих, класних, креативних людей. Багато речей ще потрібно змінити. Завдяки цьому тут можуть з’являтися нові, класні, великі проєкти.
А якщо говорити про один-два конкретні проєкти, то мені як режисеру-постановнику за освітою завжди хотілося займатися кіно. Свого часу я саме з нього починав. Переконаний, що в Суспільного вже є технічні ресурси, багато власних локацій, є люди, яких можна зібрати й об’єднати навколо ідеї.
У нас, наскільки я розумію, планується створення творчого об’єднання художніх фільмів і серіалів.
Мені хотілося б, щоб Суспільне мало команду або ресурс усередині продакшну, який зможе виробляти хоча б один художній серіал на рік і хоча б один художній фільм на рік. Мені здається, це могло б позиціювати Суспільне на ринку трохи інакше, ніж зараз.
Фото: Юрій Яцкулич і Суспільне