Про зону відчуження знято десятки документальних та ігрових фільмів. Переважно вони працюють із сюжетом трагедії, оповідають про її наслідки для ліквідаторів, для їхніх родин, для населення України та для радянської імперії загалом.
Саме про причини і перебіг аварії оповідає серіал НВО «Чорнобиль» (2019). Випущений незабаром тим же НВО документальний фільм «Чорнобиль: втрачені записи» (реж. Джеймс Джонс, 2022) розглядає вибух 26 квітня 1986 року як вирішальний поштовх, що призвів до розпаду СРСР. Останні роки зʼявилися фільми про російську окупацію Зони — «Чорнобиль 22» (реж. Олексій Радинський), «Видимий ворог» (реж. Євгенія Подобна), «Чорнобиль 2022» (реж. Віталій Докаленко). Однак мало хто достатньо глибоко зосереджувався на іншій очевидній темі — аварія і природа.
Олеся Моргунець-Ісаєнко починає з радянської хроніки. Бадьора естрадно-оркестрова музика, екскаватори, зварювальники — будівництво ЧАЕС. Наступна сцена: чарівний молодий хлопець у білому халаті та білій шапочці з голлівудською усмішкою запевняє: «Тут побудували атомну станцію. Повітря не стало гірше. Риба, як і раніше, клює чудово, грибів у лісі море, ягід теж. Тут живеш у постійному спілкуванні з природою. Я особисто певен, що атомна станція не зіпсує ці природні умови».
Монтажна склейка, утопія все ще триває: веселі припʼятці бавляться в сніжки в лісі. І вже на цей безтурботний відеоряд накладається та сама страшна фонограма, запис розмови з операторкою пожежної частини:
— Алло, это ВПЧ-2?
— Да!
— Что у вас там горит?
— Взрыв на… Главном корпусе! Третий, четвертый… Между третьим и четвертым блоком!
— А там люди есть?
— Да!
— Подымай наш состав!
— Подымаю! Начальника поднял!
Однак надалі Моргунець-Ісаєнко повертає сюжет в інакшому напрямку.
Передусім вона розгортає ширшу панораму того, чим були ці місця — Чорнобиль, Полісся — ще задовго до появи станції. Для цього бере фрагменти з хроніки 1949, 1961, 1964 років. Виявляється, у майбутній Зоні існувала унікальна екосистема, болотний край, де панувала ідеальна рівновага. Для киян, до речі, заплава Припʼяті була свого роду мисливськими угіддями: кожні вихідні сюди прямували рибалки й грибники — й усі верталися з рясним уловом.
Свавільне втручання комуністичної влади почалося ще задовго до будівництва ЧАЕС. Приміром, тотальне осушення боліт, будівництво 160 кілометрів меліораційних каналів (радянський диктор у хроніці 1964 року обзиває Чорнобиль, місто багатовікової культури, «заштатною глухою провінцією»). Або коли тут були у волюнтаристський спосіб насаджені невластиві для цієї місцини соснові ліси, які тепер щороку горять разом із торфовищами (наслідки масштабної лісової пожежі 2020 року — один із найпронизливіших епізодів фільму). І, звісно, — ЧАЕС, вибух, радіаційне забруднення, Рудий ліс.
У фільмі показані настільки ж масштабні, наскільки й марні спроби впоратися з поширенням часток ядерного палива — спорудження земляних валів уздовж Припʼяті, зведення спеціальних стін. Усе дарма. Врешті-решт, природа сама спинила смертельні частки у глибоких придонних ґрунтах.
Остання третина фільму — це якраз про те, що відбувається з довкіллям, коли йому люди не заважають. Останні десять років на території Зони відчуження діє заповідник. Відновилися цілі природні ланцюжки, вернулися види, які, здавалося б, пощезли з цих лісів назавжди, — рисі й бурі ведмеді. Тепер ці 2600 квадратних кілометрів — територія з унікальним біоценозом, справжній скарб України. Герої фільму, серед яких і науковці, й робітники ЧАЕС, цілком усвідомлюють це.
Режисерці вдалося показати не тільки глобальний конфлікт між людським прогресом і природою, а й те, як між цими двома, здавалося б, непримиренними силами може встановитися гармонія. Хай і жахливою ціною.
Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).