«Прагнення до справедливості — це головне “паливо” журналіста», — переконаний ведучий Суспільного Борис Іванов. Він прийшов у журналістику свідомо, залишивши роботу на металургійному заводі. За чверть століття встиг попрацювати репортером, редактором, телеведучим, а після початку повномасштабного вторгнення на певний час змінив професію, долучившись до добровольчого формування територіальної громади та згодом очоливши комунікації в Офісі Генерального прокурора. У 2024 році Борис Іванов повернувся до журналістики — вже в команді Суспільного мовлення.

В інтерв’ю «Детектору медіа» Борис Іванов розмірковує про журналістські стандарти під час війни, довіру аудиторії, відповідальність медіа, роботу ведучого в часи щоденних трагедій, професійне вигорання та проєкти, які ще мріє реалізувати.

— Борисе, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли в журналістику. Ваша перша освіта — інженер-металург. Як сталося, що ви вирішили змінити професію?

— Озираючись назад, можу сказати, що журналістика стала моєю другою професією і водночас професією свідомого вибору. Я зрозумів, що не хочу працювати на заводі. Хоча сама робота була цікавою: ми варили чавун, я працював газівником, контролював змішування шихти: скільки потрібно додати коксу, котунів, залізної руди. Потім відправляв проби чавуну пневмопоштою, а за результатами аналізу ми коригували наступну засипку. За приладами стежили за всім процесом. Але я відчував, що це не моє. Пропрацював рік, пішов у відпустку й уже не повернувся. Тоді почав чесно відповідати собі на запитання: що я вмію найкраще?

Я знав, що вмію працювати зі словом — складати речення, будувати історії. У мене був знайомий з Алчевська, який тоді вже працював журналістом у «Комерсанті». Я читав його матеріали, бачив, що ця професія дає можливість багато подорожувати, знайомитися з людьми, відкривати нові теми. Це мене дуже зацікавило. На жаль, після 2022 року цей знайомий став російським пропагандистом.

Ще однією важливою причиною було прагнення до справедливості. На мою думку, саме воно і є головним «паливом» для журналіста. І ще важливий мотиваційний чинник — пошук правди.

Вступив до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля в Луганську на спеціальність «Журналістика». Уже під час навчання почав працювати на Луганській обласній державній телерадіокомпанії. Цікаво, що спочатку я взагалі не планував працювати на телебаченні — хотів бути газетним журналістом. Але доля розпорядилася інакше.

Борис Іванов

— «Пройшов шлях від власкора в Луганській області, новинного репортера, оглядача, шеф-редактора аналітичного проєкту та ведучого». Так ви описали свій 25-літній досвід у журналістиці. Які професійні принципи для вас залишаються непорушними?

— Те саме, що й привело мене в журналістику, — прагнення до справедливості. Це головне «паливо» журналіста. Пошук правди і справедливості — базові принципи, з яких виростають усі професійні стандарти: баланс думок, неупередженість, право кожної сторони бути почутою. Це вже тактичний рівень. А стратегічно журналіст завжди має шукати правду. За 25 років саме це для мене не змінилося.

— Повномасштабна війна суттєво змінила ваше професійне життя. Розкажіть, як саме?

— Вона зробила мій шлях набагато більш звивистим. Спочатку фактично поставила хрест на моїй роботі. Телеканал, на якому я працював, припинив існування. Хоч це сталося не одразу. Перші два дні великої війни ми працювали у прямих ефірах, а потім я вступив до добровольчого формування територіальної громади — загону імені Євгена Коновальця. Служив там до звільнення Київщини, а потім ще близько місяця.

Зараз, озираючись, згадую той час із різними почуттями. Тоді все здавалося дуже серйозним, хоча сьогодні розумієш, наскільки ми були неготовими: і в екіпіруванні, і в забезпеченні.

Після цього стався ще один різкий поворот — мені запропонували стати прессекретарем генерального прокурора Андрія Костіна. Колись я думав, що було б цікаво побачити роботу «по інший бік» — зрозуміти, чому державні установи не завжди готові оперативно спілкуватися з журналістами. Але це були роздуми ще до повномасштабної війни.

Коли ж я вже працював в Офісі генерального прокурора, не сприймав журналістів як людей «по інший бік барикад». Навпаки, моїм завданням було максимально спростити їм доступ до інформації, до прокурорів і, за можливості, до генпрокурора.

Наскільки мені відомо, після мого звільнення лише двоє колег залишилися незадоволені нашою взаємодією. Вважаю, що з цим завданням я впорався.

У 2023 році я залишив Офіс генерального прокурора, тому що зрозумів: хочу повернутися в журналістику.

Борис Іванов у студії Суспільного

— І саме тоді ви прийшли на Суспільне. В одному з інтерв’ю ви дуже тепло подякували мовнику за можливість повернутися в професію. Чому це було для вас важливо?

— Так, я справді вдячний Суспільному за довіру і шанс знову займатися журналістикою.

Поки працював в Офісі Генерального прокурора, у мене постійно був увімкнений телевізор. Я дивився інформаційний марафон і бачив, наскільки по-різному працюють різні телеканали, кого вони запрошують у студії, як будують ефіри.

Знаючи внутрішню кухню медіа, розумів причини багатьох рішень. І дедалі більше переконувався, що під час війни країна не має права нехтувати довірою людей.

Я дійшов висновку, що саме Суспільне найбільш послідовно виконує свою місію — працює для людей, а не заради рейтингів. Саме тому, коли вирішив повертатися в професію, дуже хотів працювати саме тут.

Чесно кажучи, був момент, коли я вже починав сперечатися з телевізором. Дивився інтерв’ю й ловив себе на думці: «Я б поставив інше запитання. А про це чому не запитали?». Саме тоді зрозумів, що ще не поставив усіх своїх запитань і мені ще є що робити в журналістиці.

— У березні 2024 ви доєдналися до команди Суспільного. «Сподіваюся бути корисним людям», — відповіли ви на питання про очікування від роботи. Чи відчуваєте це після двох років роботи на Суспільному?

— Думаю, це процес. Якби я міг запитати п’ятьох чи десятьох глядачів, чи були для них корисними наші ефіри, чи дізналися вони щось важливе, — це була б найкраща оцінка.

Я бачу аналітику — аудиторія зростає, показники хороші. Але не хочу пов’язувати це лише зі своєю роботою. Це результат роботи всієї команди. Моє завдання — чесно виконувати свою частину.

Я намагаюся використовувати весь свій досвід — 25 років у журналістиці, знання сучасної історії України, розуміння політичних процесів та інформаційного простору. Усе це допомагає ставити точні запитання й краще розуміти співрозмовників.

Часом трапляються й особисті моменти. Нещодавно познайомився з чоловіком, який сказав: «Так це ж ви Борис Іванов». Ми поговорили, і я зрозумів: якщо людина ставиться до мене з повагою, значить, я не схибив у своїй роботі.

— Чим робота на Суспільному відрізняється від роботи на інших телеканалах?

— Найголовніше — це стандарти. Тут вони не просто декларуються, а є обов’язковими. Ми повинні забезпечувати баланс думок, неупередженість, відокремлювати факти від власних оцінок. Навіть якщо маєш величезний досвід і дуже хочеться висловити власну позицію, ти не повинен цього робити. Якщо це особиста думка — вона має бути чітко позначена як особиста.

Якщо є представник влади, має бути можливість висловитися й іншій стороні. Це базові правила професії. Професійний журналіст намагатиметься працювати за такими принципами будь-де. Але на багатьох каналах це залежить від самого журналіста. На Суспільному це є вимогою. І я вважаю, що під час війни це особливо важливо.

Для себе я визначив Суспільне як своєрідне інформаційне бюро мір і ваг. Як існують міжнародні еталони метра чи кілограма, так само має існувати еталон якісної інформації.

Є ще один образ, який мені дуже близький. Сьогодні багато говорять про когнітивну війну й інформаційні атаки Росії. В умовах величезної кількості інформації, анонімних телеграм-каналів, чуток і маніпуляцій людям потрібне місце, де вони можуть отримати перевірену інформацію. Для мене Суспільне — це інформаційне укриття. Людина приходить сюди не тому, що тут завжди першими повідомлять новину. Вона знає: якщо інформація ще неповна, журналісти продовжують працювати. Вони перевірять факти, знайдуть усі сторони, підготують пояснення, аналіз чи експлейнер. Саме тому люди можуть довіряти Суспільному. І особисто для мене ця довіра — величезна відповідальність.

— Два роки тому ви зазначили, що «Суспільне збирає найкращих». За два роки роботи ваша думка не змінилася?

— Абсолютно ні. За весь цей час я жодного разу не відчував тиску чи дискомфорту. Тут можна відкрито висловлювати свої ідеї, пропонувати теми, дискутувати на планірках.

Мені дуже подобається, що поруч працюють люди зі спільними цінностями. Вони прагнуть реалізовувати ці цінності у журналістиці, у виборі тем, у підходах до роботи.

Є теми, які комерційні медіа можуть не брати, бо вони не принесуть великої аудиторії. Наприклад, питання переселенців чи інші соціально важливі історії.

На Суспільному такі теми обов’язково знайдуть своє місце. Питання лише в тому, у якому форматі вони будуть реалізовані — у новинах, спецпроєкті, документальному фільмі чи цифровому форматі. Але вони не залишаться поза увагою. І саме це, на мою думку, дуже важливо.

Під час повномасштабної війни я помітив ще одну тенденцію: багато моїх колег почали дивитися саме в бік Суспільного. Вони побачили тут можливість працювати чесно, реалізовувати свій досвід, бути справді корисними суспільству. Коли людина не воює на фронті, вона все одно хоче зробити свій внесок у перемогу. Для журналіста цей внесок — чесно інформувати людей, пояснювати складні процеси, ставити незручні запитання тим, хто ухвалює рішення. Саме тому багато сильних журналістів за останні роки прийшли працювати на Суспільне.

— Чи був ефір, який запам’ятався найбільше?

— Якщо говорити загалом, то це, безумовно, ефіри 24—25 лютого 2022 року. Вони назавжди залишаться зі мною. Якщо ж говорити про Суспільне, то це спеціальні ефіри, зокрема висвітлення інавгурації Дональда Трампа й інші великі інформаційні марафони. Утім, я дуже сподіваюся, що найважливіший ефір у моєму житті ще попереду.

Борис Іванов під час спецефіру, присвяченого інавгурації Дональда Трампа

— Можливо, ефір у день перемоги?

— Нехай буде саме так. Я був би тільки радий. Хотілося б, щоб саме він став найголовнішим спогадом і витіснив із пам’яті ефіри перших днів великої війни.

— Ви часто працюєте з дуже складними темами. Чи може ведучий дозволити собі емоції в ефірі?

— Насамперед ведучий — це людина. Якщо під час ефіру йдеться про повернення полонених, загибель дітей чи іншу трагедію, емоції абсолютно природні. Інше питання — чи можеш ти ними керувати.

Мабуть, за ці 25 років професія виробила в мені певну внутрішню витримку. З’являється той короткий часовий проміжок, коли мозок встигає відреагувати раніше за емоції. Це допомагає зберігати професійну рівновагу. Втім, це не означає, що журналіст нічого не відчуває. Штучно демонструвати емоції в кадрі не можна. Це одразу помітно й виглядає неприродньо. Ба більше, це суперечить журналістським стандартам. Але й холодною, байдужою людиною журналіст бути не повинен. Коли повідомляєш про трагедію, важливо знайти правильні слова. Не нав’язувати глядачеві власні переживання, а говорити так, щоб він відчував: перед ним така сама людина, яка співпереживає і розуміє біль. Саме це, як на мене, і є правильною рівновагою.

Борис Іванов у студії Суспільного

— Журналістика — одна з професій, де ризик емоційного вигорання дуже високий. Як ви даєте раду з цим навантаженням?

— Інформаційне навантаження є щодня, хоча в ефірі я працюю не щодня. Звичайно, вигорання трапляється. Ми всі живі люди. Мені допомагає досвід. За роки роботи сформувалася певна професійна дистанція. Вона дозволяє не пропускати через себе абсолютно все в той момент, коли потрібно залишатися максимально зосередженим і не втрачати чистоту сприйняття інформації.

Але це не означає, що переживання зникають. Вони накопичуються. Тому дуже важливо перемикатися. Для мене це насамперед родина. У мене є син, собака, хобі, яким намагаюся займатися. Саме це допомагає відновлюватися.

Борис Іванов із сином на відпочинку

Улюбленець родини — пес Сай

І водночас я завжди пам’ятаю: є люди, яким сьогодні набагато важче. Є військові, є ті, хто втратив близьких або дім. Коли думаєш про них, власні труднощі вже не здаються такими великими.

— Ви багато чим займалися в професії, а чи є формати, які б вам було цікаво спробувати?

— Так, безумовно. Є багато думок, якими хотілося б поділитися. Мені були б цікаві авторські формати — аналітичні програми, колонки, великі розмови. Також мені імпонує формат токшоу, де є кілька учасників із різними, навіть полярними позиціями. Але не заради конфлікту, а заради змістовної дискусії. Хотілося б зробити такий проєкт саме так, як я його бачу. Подивимося, можливо, ще буде нагода реалізувати ці ідеї.

Фото надані Борисом Івановим