У березні 2025 року на платформах Суспільного вийшов документальний проєкт «Nostos. Повернення героїв», що складається з дев’яти історій про людей, які повертаються з війни в цивільне життя. Назва проєкту «Nostos. Повернення героїв» походить від жанру давньогрецького епосу, де «nostos» означало повернення героїв додому. У сучасному контексті повернення ветеранів — це зіткнення з викликами у вигляді медичних комісій, посттравматичних явищ, соціальної адаптації, розгубленості та нерозуміння суспільства.
У червні 2025 року Суспільне у партнерстві з громадською організацією «Центр зайнятості вільних людей», правозахисним центром для військовослужбовців «Принцип» та Українським ветеранським фондом провело захід «Nostos. Повернення героїв». Його ведучим був ветеран і громадський діяч Олександр «Терен» Будько, а сам захід став майданчиком для налагодження контактів та обміну думками.
Олександр «Терен» Будько на заході «Nostos. Повернення героїв»
У 2026 році команда проєкту «Nostos. Повернення героїв» провела чотири вечори ветеранських історій «Nostos. Talk» у Києві та Вінниці. Це формат коротких живих виступів про виклики, трансформацію та суспільні зміни після війни. Кожна зустріч збирає ветеранів і ветеранок, їхніх близьких, представників громадського сектору та всіх, хто готовий слухати, говорити й осмислювати досвід війни.
Документальний проєкт Суспільного «Nostos. Повернення героїв» розповідає про ветеранів і ветеранок, які після війни вчаться жити в новій реальності. За півтора року «Nostos» виріс із циклу документальних історій у серію живих зустрічей «Nostos. Talk», де ветерани говорять про досвід війни, втрати, адаптацію та нове життя.
В інтерв’ю «Детектору медіа» шеф-редакторка проєкту «Nostos. Повернення героїв» Анна Сухецька розповіла, чому команда звернулася до давньогрецького поняття nostos, як шукала героїв проєкту, чому сьогодні особливо важливо говорити про ветеранів без стереотипів і пафосу, як працювати з травматичними історіями, не переходячи межі журналістської етики, та чому історії ветеранів здатні змінювати суспільство не гірше за будь-які інформаційні кампанії.
Дискусійна панель під час заходу «Nostos. Повернення героїв»
— Назва проєкту — «Nostos. Повернення героїв». Чому саме поняття nostos стало ключовим для цієї історії?
— Був 2024 рік. Ми розуміли, що хочемо створити проєкт про повернення ветеранів. Першою ідеєю було просто назвати його «Повернення». Але тоді вже готувався однойменний серіал, та й загалом було багато проєктів із подібною назвою. Ми б просто загубилися серед них. Тож почали шукати інший варіант. Наш досвід, з одного боку, унікальний, а з іншого — це те, що людство переживало впродовж усієї історії: повернення з війни. Ми звернулися до античної міфології й драматургії та натрапили на поняття nostos — окремий тип сюжету про повернення воїна додому. Найвідоміший приклад — «Одіссея».
Ми запропонували цю назву нашим консультантам — військовим, людям, які працюють із ветеранами, а також психологу. Він одразу сказав: «Це найкращий варіант». Так ми й залишили цю назву.
Нещодавно мені написала приятелька й розповіла, що вони незалежно від нас теж дійшли до цього поняття і готують короткометражний фільм із такою назвою. Вона не знала про наш проєкт. Просто, мабуть, ідеї справді літають у повітрі. Я навіть рада, що ми встигли першими.
— А як народилася сама ідея проєкту? Що стало відправною точкою?
— Пам’ятаю, що наша керівниця Вікторія Мурована сказала, що такий проєкт потрібно робити, і ми почали шукати під нього фінансування. Ми вважали, що як Суспільне маємо говорити з суспільством про речі, за які несемо відповідальність. Одна з таких цінностей — повага до ветеранів. В Україні вона ще не стала настільки природною та інституційною, як, наприклад, у США, де звично сказати ветерану: «Дякую за службу». Наш проєкт — лише маленький внесок у те, що має відбуватися сьогодні. У 2024 році ми зрозуміли, що настав час створити ветеранський проєкт. Але він не для ветеранів. Він — для суспільства, щоб краще зрозуміти ветеранів.
Анна Сухецька
— Ви сказали, що цей проєкт важливий саме зараз, коли ветерани повертаються додому. Чому, на вашу думку, саме Суспільне має про це говорити? Наскільки ця тема сьогодні на часі?
— Насправді про це вже багато говорять і багато хто працює в цьому напрямі. З’являється дедалі більше якісних проєктів. Інша річ, що вони поки не стали по-справжньому масовими. Ми маємо амбіцію зробити так, щоб новий етап проєкту охопив значно ширшу аудиторію.
Чому це важливо? Мені згадується виступ Ксенії Возніциної, директорки реабілітаційного центру «Лісова поляна». Вона багато років працює з військовими, ще з 2014 року. Під час одного з наших заходів Ксенія розповідала, як у 2022 році центр евакуйовувався з Пущі-Водиці під обстрілами. Було страшно, але водночас вона відчувала величезну підтримку військових: люди пригощали їх кавою, допомагали, дякували. І тоді вона впіймала себе на думці: нарешті її пацієнтам ніхто більше не скаже фразу «Я тебе туди не посилав». Вона була впевнена, що так буде завжди. На жаль, сьогодні ми бачимо, що ситуація поступово змінюється. Сьогодні достатньо однієї новини, щоб вона спричинила величезний резонанс і боляче зачепила ветеранів, військових і їхні родини. Водночас є тисячі тих, хто щиро підтримує військових і ветеранів. Просто людська психіка так влаштована, що негатив завжди привертає більше уваги. Саме тому нам потрібно вдесятеро більше говорити про позитивні приклади.
— Як ви обирали героїв для проєкту?
— Якщо говорити про перший документальний цикл із дев’яти історій, ми працювали разом із «Malanka Studios». Ми обрали команду на конкурсі. Нам дуже імпонувала позиція Юлії Гонтарук та Ольги Гібелінди. Юлія понад десять років документує історії ветеранів — ще від початку АТО. Зараз у неї навіть відбулася прем’єра нового фільму на кінофестивалі в Карлових Варах.
Ми також співпрацювали з Veteran Hub та іншими організаціями, які працюють із ветеранами. Саме через них знаходили героїв, готових поділитися своїми історіями.
Для нас було важливо показати різні досвіди: чоловіків і жінок, людей різного віку, з різними причинами звільнення зі служби — після поранення, за сімейними обставинами чи з інших причин. Ми хотіли, щоб проєкт був максимально багатоголосим.
— Чи була історія, яка особливо вас вразила або навіть змінила ваше сприйняття війни?
— Це питання мені ставлять часто, і на нього завжди непросто відповісти. Але, мабуть, найбільше мене зачепили дві жіночі історії.
У мене є близька подруга-військова. Вона завжди, коли її запрошують розповісти про жіночий досвід у війську, наголошує, що не можна переносити власний досвід на всіх. У кожної жінки він різний. У нашому проєкті це дуже добре видно. Одна з героїнь розповідає про цілком позитивний досвід служби — без дискримінації чи сексизму. Вона стала командиркою й говорить про підтримку побратимів. Інша історія — Алли Сенченко — зовсім інша. Це досвід полону, насильства й надзвичайно важких випробувань. Саме ця історія найбільше вразила знімальну групу. Після інтерв’ю вони ще довго не могли оговтатися емоційно. Цікаво, що саме вона набрала найбільше переглядів після публікації.
— Якщо говорити про баланс між журналістикою, документалістикою та повагою до людського болю — як вам вдається його зберігати? І наскільки емоційно важко працювати з такими історіями?
— Про емоційне навантаження, мабуть, краще розповіли б режисери й оператори, які безпосередньо працювали з героями. Я знаю, що саме після історії Алли команда була дуже виснажена емоційно. Водночас були й зовсім інші герої — відкриті, життєрадісні, з якими після зйомок навіть зав’язалася дружба. Наші режисери підтримують із багатьма контакт і досі. Ми запрошуємо героїв на події, цікавимося, як складається їхнє життя.
У цьому проєкті головним принципом була повага до ветеранів і ветеранок. Мені взагалі подобається працювати на Суспільному саме через це. За чотири роки я жодного разу не стикалася з вимогою витиснути з людини емоції заради ефектної картинки чи зробити матеріал максимально скандальним.
Єдине місце, де ми можемо дозволити собі трохи більше емоції, — це обкладинки для ютубу. Але це окрема історія. Я навіть читаю лекцію про те, що обкладинка — це інструмент привернення уваги, а не зміст матеріалу.
Сам контент має залишатися чесним і якісним.
Тому під час роботи над «Nostos» ми керувалися дуже простим правилом: герой сам визначає межу того, про що готовий говорити. Ми ніколи не наполягали на тому, щоб людина розповідала більше, ніж хотіла. І я безмежно вдячна всім героям за довіру.
Анна Сухецька
— Що було найскладнішим під час реалізації проєкту?
— Найбільший виклик — зробити так, щоб ці історії захотіли дивитися. Я не хочу, щоб це прозвучало так, ніби ми «розважаємо» аудиторію історіями ветеранів. Навпаки. Наше завдання як медіа – знайти форму, у якій важливу історію побачить якомога більше людей. Ми повинні подати її так, щоб вона захоплювала увагу, була зрозумілою й доступною для широкої аудиторії. І це дедалі складніше. Мені здається, що у 2022—2023 роках люди значно активніше дивилися великі інтерв’ю з військовими й ветеранами. Сьогодні інформаційний простір перенасичений, тому утримати увагу стало важче.
Саме тому ми почали експериментувати з іншими форматами. Так з’явився «Nostos. Talk» — живі зустрічі з героями. Ми побачили, що після кількох років онлайну люди хочуть особистого спілкування. Водночас дедалі більше значення має короткий контент — тікток, рилз, шортс. Саме там сьогодні найпростіше достукатися до нової аудиторії.
— Ви вже говорили про те, що ставлення до військових у 2022 році й зараз відрізняється. На жаль, не завжди на краще. Чи допомагає документування таких історій змінювати ставлення суспільства?
— Я переконана, що ми сприймаємо одне одного через історії. Саме вони формують емпатію. Недарма кажуть, що історії правлять світом. Навіть Біблія багато в чому побудована на притчах. Коли ми даємо ветеранам і ветеранкам можливість розповісти про свій досвід, це майже завжди історії сили. Так, вони можуть бути дуже болючими, але водночас надихають.
Я пам’ятаю слова своєї мами, яка дивиться всі наші проєкти. Після одного з випусків вона сказала: «Коли дивишся ці історії, хочеться жити». Мені здається, це дуже точне формулювання. Наші герої говорять про надзвичайно складні речі: поранення, втрату близьких, полон, зраду, пережите насильство. Але ти бачиш перед собою людину, яка все це пройшла і продовжує жити.
На мою думку, це величезний ресурс для суспільства, який ми поки що недооцінюємо.
Власне, саме так і народився формат «Nostos. Talk». Я багато ходила на різні події, переглядала виступи TED і одного разу побачила на обкладинці людину з протезом. Автоматично подумала, що це американський ветеран. А виявилося, що це людина, яка пережила аварію. І тоді я подумала: в Україні вже тисячі людей із подібними історіями. Лише випускників Superhumans кілька тисяч. Ми буквально живемо серед людей із неймовірним досвідом, гідністю та силою. Їхні історії заслуговують бути почутими.
— Коли ви створювали проєкт, кого бачили своєю цільовою аудиторією? Це військові, їхні родини, цивільні чи, можливо, міжнародна аудиторія?
— Насамперед — українське суспільство. Чесно кажучи, мені не дуже подобається поділ на «цивільних» і «військових». Він дуже умовний. Людина може буквально за один день стати дружиною чи чоловіком військового — і її життя повністю змінюється. Втім, ми розуміємо, що сьогодні в суспільстві існує певний розрив у досвіді. Тому, якщо говорити про цільову аудиторію, то насамперед ми звертаємося до тих, хто не має безпосереднього контакту з війною. Найскладніше — достукатися саме до цих людей. Як зробити так, щоб вони відкрили матеріал? Як потрапити у їхню інформаційну бульбашку, якщо там зовсім інший контент? Коли ми запускали проєкт, я була дуже амбітною й вірила, що це можливо. Зараз, після численних розмов із ветеранами, які їздять школами, виступають перед різними аудиторіями й займаються адвокацією, я розумію: усе одно потрібен крок назустріч із боку самої людини. Я часто порівнюю це з побутовою ситуацією. Якщо у вас скисло молоко, ви самі відкриєте тікток чи гугл і шукатимете рецепт оладок, бо це стало вашою потребою. Так само і тут. Людина має сама захотіти дізнатися, як правильно говорити з ветеранами, як підтримувати, як взаємодіяти. Матеріалів уже дуже багато. З’являються нові подкасти, проєкти, дослідження. Дуже хочеться, щоб кожен із них знайшов свою аудиторію. Але відповідальність лежить не лише на медіа. Вона також на кожному з нас — бути відкритими й проявляти інтерес одне до одного.
— Після документального циклу ви перейшли до живих зустрічей «Nostos. Talk». Як виникла ця ідея? Яку мету ви ставили перед собою, організовуючи такі зустрічі?
— Коли завершився документальний цикл, у нас була запланована його презентація. Але ми вирішили, що не хочемо робити захід у стилі «подивіться, який чудовий проєкт ми створили». Нам хотілося організувати простір для розмови.
Ми запросили ветеранів, журналістів, блогерів, представників громадських організацій. Зробили панельну дискусію, виступи спікерів — і саме тоді народився формат, який згодом переріс у «Nostos. Talk». Найбільше мені запам’ятався виступ ветерана Владислава Єщенка з позивним «Самурай». Він втратив зір унаслідок поранення, але веде активний блог і займається просвітництвом. Спочатку ми домовлялися про одну тему виступу. Але, вислухавши інших спікерів, він вийшов на сцену й за три хвилини виголосив настільки сильну промову, що весь зал аплодував стоячи. Потім колеги змонтували цей виступ у коротке відео для соцмереж, і воно набрало близько чотирьох мільйонів переглядів. Саме тоді ми зрозуміли, що такі живі історії дуже потрібні людям.
Владислав «Самурай» Єщенко. Виступ під час заходу «Nostos. Повернення героїв»
Паралельно ми самі постійно відвідуємо заходи Veteran Hub, ветеранських спільнот, різних громадських організацій. Для мене як редакторки важливо не замикатися лише у власному проєкті, а бачити, що роблять інші. Іноді мені бракувало на таких подіях саме особистої щирості. Буває, що виступи дуже правильні, але відчуваються офіційними.
Натомість коли людина говорить про власний досвід — як, наприклад, Олексій Тюнін, колишній капітан збірної України на Invictus Games, — це зовсім інший рівень довіри. Такі історії справді торкаються.
Ми побачили в цьому великий потенціал. Я рада, що Суспільне підтримало цю ідею, так само як і наші партнери з Veteran Hub. Сьогодні «Nostos. Talk» — це вже не лише про ветеранів. Ми запрошуємо також їхніх дружин, чоловіків, партнерів і партнерок. І бачимо, що саме на такі розмови є величезний запит.
Ми й надалі хочемо працювати для широкої аудиторії, але бачимо, що найбільш уважні глядачі — це ветерани, військові та їхні родини. Для них важливо почути, як інші люди проживають схожі виклики, як дають раду з труднощами, як знаходять сили рухатися далі.
На кожній зустрічі виступають кілька героїв. Потім ми публікуємо як повні записи розмов, так і окремі фрагменти. І практика показує, що найкраще працюють саме короткі, сильні думки. Нещодавно дуже добре спрацював виступ Олега Симороза. Він чесно розповів про момент, коли зрозумів: навіть після протезування вже ніколи не бігатиме так, як раніше. Його головна думка була дуже проста: людям потрібна чесна комунікація. Не варто створювати ілюзії чи говорити лише те, що хочеться почути. Правда допомагає значно більше.
Я дуже рада, що ми вже виходимо за межі Києва. Ще під час роботи над документальним циклом ми ставили собі за мету децентралізацію. Ми — Суспільне, тому повинні бути присутніми в регіонах. Ми вже провели «Nostos. Talk» у Вінниці й записали там неймовірно сильні історії. Особисто мене найбільше вразила ветеранка Людмила Менюк. Після загибелі сина вона у 50 років добровільно пішла на фронт. А коли через стан здоров’я вже не могла служити, після повномасштабного вторгнення знову повернулася до війська.
Вона не лише має неймовірну історію, а й уміє надзвичайно сильно говорити. Це одна з тих людей, після зустрічі з якими ще довго переосмислюєш почуте. Попереду в нас нові зустрічі. В кінці серпня проведемо «Nostos. Talk» у Львові спільно з УКУ. Запрошуємо всіх долучитися.
Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).