В’ячеслав Мавричев доєднався до команди Суспільного у 2017 році. З початку повномасштабного вторгнення разом з колегами висвітлює наслідки війни в рідному Харкові, фіксує воєнні злочини росіян, знімає історії свідків злочинів у деокупованих містечках і селах. Його знімки з Харкова та деокупованих територій надають світові об’єктивну картину війни в Україні. У червні 2022 року президент України Володимир Зеленський нагородив В’ячеслава орденом «За заслуги» III ступеня. Він двічі був переможцем щорічної відзнаки Суспільного мовлення «Суспільний код» у номінації «Голосно говоримо правду».
11 лютого 2026 року В’ячеслав Мавричев виступив на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики та ТСК, розповів про реалії роботи журналістів у Харкові.
«Робочі зміни у нашому місті починаються з повідомлення: "Слав, прилетіло у мій двір, вікон немає, я з подряпинами. Але все окей, працюю, знімаю». У нас удома біля вхідних дверей стоять броніки, каски, зарядки для акумуляторів, адже щоночі, коли у місті лунають вибухи, коли люди йдуть у коридори, щоб хоч трішечки доспати перед роботою, наша робота вже почалася», — розповів він присутнім на засіданні.
«Детектор медіа» поспілкувався з шеф-редактором «Суспільне Харків», щоб дізнатися, як змінилася робота філії під час повномасштабного вторгнення, про емоційне навантаження та кадрову кризу локальної журналістики.
— В’ячеславе, спочатку поговорімо про ваш шлях у журналістику. Ви з родини, у якій три покоління були пожежниками. Чому вирішили йти іншим шляхом, і коли зрозуміли, що журналістика — це ваше покликання?
— Пані Оксано, ви знаєте, мені здається, що я не порушував жодної родинної традиції, тому що за 20 років роботи з усієї своєї кар’єри репортером і потім редактором я весь час працював переважно з надзвичайними ситуаціями, пліч-о-пліч із рятувальниками, поліцейськими, спецпризначенцями, а пізніше, з 2014-го року, з військовими. І через це у мене немає відчуття, що я порушив родинну династію пожежників. Дійсно, в мене прадід, дід, батько — офіцери. Прадід і дід усе життя працювали саме пожежниками. Батько починав рятувальником, пізніше був поліцейським. Я дуже вдячний їм за виховання, за те, що вони якось насаджували ось ці офіцерські цінності. В гарному сенсі, не радянське, а саме офіцерське. Це служіння, приносити користь, приходити на допомогу тощо. Мені здається, що я всі ці цінності, які вони в мене закладали, продовжую нести вже в своїй професії, тому що репортерство, журналістика, як на мене, — про ті самі мотивації: приносити користь, допомагати, звертати увагу на тих людей, які у складних обставинах, допомагати їм, висвітлюючи їхні історії.
Власне, це та причина, з якої я без роздумів одразу пішов на Суспільне, коли почув місію — захищати свободи в Україні. І я тоді подумав: «Це ж саме те, чого мені завжди хотілося — працювати не задля рейтингів і переглядів». Ми ж пам’ятаємо початок 2000-х, коли локальні медіа завжди були і зараз теж часто лишаються «інформаційним щитом» для місцевих політиків, бізнесів, еліт. А Суспільне зрезонувало з тим, що в мене закладали з дитинства.
Немає якоїсь однієї події, одного моменту, коли вирішив стати журналістом. Просто коли я навчився читати і трішечки писати, десь у другому класі в школі, мені було шалено цікаво із різних книжок поєднувати якісь частинки в щось одне ціле і ділитися цим зі своїми однокласниками. Так з’явилася стінна газета. Я її робив кілька років. Пізніше шкільну газету робив. Я весь час був в цьому, це було завжди цікаво. Коли закінчив школу, постало питання: куди далі. Звісно, що і батько, і дід наполягали на Пожежній академії. А я поїхав у Харківську академію культури і вступив на телерепортерство. Вже на першому курсі, в першому семестрі, мені було 15 років, прийшли ми подивитися на роботу редакції новин «Об’єктив», яку тоді очолював Зураб Аласанія, і я там закріпився й уже звідти не виходив. Є глибоке відчуття, що це саме те, чим я маю займатися.
Ранкове ввімкнення В’ячеслава Мавричева на тлі школи у Харкові, зруйнованої ракетним ударом, 10 липня 2022 року. Фото: Сергій Козлов
— До команди Суспільного ви доєднались у 2017 році. Що мотивувало тоді та що є причиною залишатися з Суспільним зараз попри складну безпекову ситуацію в Харкові?
— Перше, що мене зачепило й після чого одразу без роздумів я зателефонував у тодішню свою редакцію і сказав: «Друзі, мушу звільнятися, тому що я хочу спробувати на Суспільному, це місія». Це чітко сформульована місія, в яку вкладається все, що я завжди хотів від професії, все, чим я завжди хотів займатися, — захищати свободи в Україні. Я побачив у Суспільному неймовірну, унікальну можливість займатися ось цією чистою журналістикою. Коли тобі не треба озиратися на інтереси чи потреби власника медіа, коли тобі не треба гнатися винятково за цифрами. Звісно, Суспільне докладає максимум зусиль для того, щоб бути в топах і серед диджитальних платформ, і прориватися, вигризати собі стежинку на телебаченні. Але це не є нашою головною місією. Наша місія все ж таки бути, як мені здається, бути камертоном, тим місцем, куди мені хочеться, щоб наші читачі, люди, аудиторія приходили, коли одне медіа кричить щось своє, телеграм-канал розганяє паніку про інше, й вони знають, що можуть прийти на Суспільне, де буде винятково фактаж. Щоб людина могла приймати рішення, спираючись на факти, а не на емоції. І я побачив у Суспільному цю унікальну можливість. Я не знаю, мені важко уявити, принаймні станом на 2017 рік точно, іншу таку редакцію в Україні, де це було б можливим. І попри те, що дуже багато зараз редакцій дійсно класних, фахових, які роблять класну журналістику, працюють на грантах, ми ж усвідомлюємо, що вони весь час перебувають у дуже скрутних ситуаціях через фінансування і брак ресурсу. Суспільне теж фінансово і ресурсно не робота мрії, але це все ж таки розуміння майбутнього. Горизонт планування на Суспільному все одно значно довший, що дозволяє нам, репортерам, редакторам краще будувати роботу редакції, розвиватися, стабільніше працювати над якістю. І ось цим Суспільне унікальне, як на мене, теж.
Виробнича продюсерка «Суспільне Харків» Олександра Новосел і шеф-редактор В’ячеслав Мавричев проводять планування в укритті редакції, квітень 2023 року.
— Як змінилася робота з початком повномасштабного вторгнення? Я раніше записала інтерв’ю з вашим колегою Андрієм Крамченковим. І на питання, чи не було у нього бажання поїхати подалі від війни, з регіону, який війна дуже зачепила, він сказав: «Ви що? Я опинився в епіцентрі подій, як я можу з цього поїхати?». Можете пригадати, як для вас почалося повномасштабне вторгнення, які тоді думки були? Чи не хотілося поїхати, чи навпаки — хотілося взяти камеру й іти знімати відразу?
— Я дуже тішуся відповіддю Андрія, у нас із ним абсолютно ідентичні відчуття були. Саме тому, мабуть, нам так комфортно з ним працювати в одній команді на сході, тому що це рефлекс репортера. Не тікати від небезпеки чи якоїсь екстремальної ситуації, а навпаки — рушати слідом за пожежниками і швидкими, рушати назустріч цій події для того, щоб розповісти людям, що там відбувається. Це важливо саме тому, що люди не можуть перебувати в інформаційному вакуумі, людям потрібна інформація, щоб вони вже, перебуваючи у себе в укриттях, ухвалювали рішення. Що зараз відбувається в Харкові, Сумах, на Донеччині, в Дніпрі? Чи можу я виходити вже з укриття чи не можу? Чи треба мені збирати речі й виїжджати, чи треба перечекати якусь небезпеку або навпаки є тенденція, що трішечки спаде рівень небезпеки? Ось саме для того, щоб люди могли приймати важливі для себе, для своєї безпеки, для свого життя, для своїх близьких рішення їхати, евакуювати своїх стареньких із якогось села чи ні, ми і працюємо. Ось для цього ми їдемо туди, де вибухає, туди, де «прилітає» повторно, туди, де палає.
І тому на початку вторгнення ми звечора всією редакцією вже усвідомлювали, що багато хто не хотів вірити, але це сталося. Ми бачили, що закривається злітна смуга в аеропорту, ми бачили, що з’являються «їжаки» на дорогах тощо. Ми відчували, що воно ось-ось має початися. І я ніч не спав. Я слухав якраз виступ кремлівського диктатора, розписував якісь тези для сайту з фокусом саме на те, як це торкалося Харкова. І о 5:08 я почув перші вибухи, одразу поставив інформацію в телеграм-канал «Суспільне Харків», одразу почав підіймати всіх кореспондентів по чатах, щоб вони йшли в укриття, щоб вони прямували в метро, щоб кожен визначив для себе безпечне місце. І вже за пів години після цього, коли і я зі своєю родиною спустився в підвал, ми вже почали працювати. Вже о 6:00 ранку Саша Новосел, нині наша виробнича продюсерка, вмикалася в національний ефір. Їй вистачило 50 хвилин, щоб зібрати усіх близьких, посадити в авто і відправити в безпечний регіон. Сама вона взяла тривожну валізку, підійшла до метро і стала до роботи. Тобто відчуття того ранку для мене особисто і, мені здається, для значної частини нашої команди — це була внутрішня мобілізація. Звісно, що шалений сплеск адреналіну, що природно, через це був емоційний підйом. Десь, можливо, навіть, я з цим стикався у 2014-му році, коли починав працювати на сході на війні. І я це відчув знову, коли перші місяці три, мабуть, реакція мого організму — це ейфорія. Мій мозок, мій організм так мене захищає від стресу. І в цей момент важливо стримувати себе для того, щоб не наражатися на зайву небезпеку.
Ми почали працювати, і я пишаюся всією командою. Тим, наскільки оперативно і якісно ми відпрацьовували і перший день, і перші місяці, і найголовніше, скільки важливих речей ми зробили. Я вважаю, що тільки заради цього вже варто було створювати Суспільне і приходити на Суспільне.
У перші дні не було повітряних тривог у Харкові. Ми досі не знаємо достеменно чому, ніхто нам про це не розповів. За моєю інсайдерською інформацією, начебто чи обстрілами, чи російськими диверсантами були пошкоджені мережі систем вуличного оповіщення й тому сирен не було. Люди не знали — летить, не летить, звідки летить, ховатися, не ховатися. Люди чули тільки вибухи. І ми в перший же день налагодили зв’язок із директором обласного департаменту надзвичайних ситуацій Іваном Соколом, домовилися буквально цілодобово були з ним на зв’язку. І він нас набирав, щойно вони бачили, що летять літаки, а літаки просто над Харковом скидали тоді бомби. Я нагадаю, це не КАБи, які скидали за 100 км, літаки просто пролітали у нас над головами і скидали бомби. Це тривало перші тижні два. Або розгортається артилерія чи «Іскандери» ті самі десь у прикордонні — він нас набирав і ми миттєво ставили повідомлення в наш телеграм-канал. У нас був навіть власний таймінг, ми мали виставити за 10 секунд після дзвінка це в наш теленрам-канал. А далі ми вже дуже-дуже класно спрацювали, потоваришували з адмінами багатьох харківських каналів, які у нас забирали вже це, щоб ширити на ще більшу аудиторію.
Другий момент, який стався в перший день війни. Вранці 24 лютого з’явилася фотографія в телеграм-каналах порожнього кабінету очільника обладміністрації Синєгубова з підписом, що очільник обладміністрації, міський голова й голова облради залишили свої робочі місця, втекли з міста. І в той момент, коли всі канали розганяли цю інформацію, це відчувалося як шалене нагнітання паніки, що Харків залишили, Харків здали. Ми протягом 15 хвилин змогли додзвонитися до голови облради, дати спростування, що вони на робочих місцях, і переконати їх, що просто слову, просто повідомленню не повірять, дуже потрібно фото з робочого кабінету, що вони там, щоб загасити цю хвилю паніки. І після цього вони зробили фото, надіслали нам — і ми перші його поширили. Таким чином нам вдалося вранці 24 лютого, коли переважна більшість редакцій уже не працювала, спростувати цей вкид, який, на мою думку, створили саме щоб поширити панічні настрої, щоб переконати людей, що Харків здали, щоб не було опору. Ось так для нас почалося вторгнення — з відчуття внутрішньої мобілізації, з відчуття (хочу вірити, що для всієї команди) боргу перед своєю країною, що в цей неймовірно складний час треба працювати на максимумі, щоб допомогти країні чинити спротив.
Виробнича продюсерка «Суспільне Харків»» Олександра Новосел на місці російського удару по ринку Барабашова», через який спалахнула пожежа, травень 2022 року
— Розкажіть, як змінилася робота філії під час повномасштабного вторгнення? Мене вразив один момент з вашого інтерв'ю Суспільному, де ви розповідаєте, що до війни у вас стояли декілька броніків і м’які іграшки. Потім ви перемістились в інше більш безпечне місце, наскільки я розумію. І як от далі побудована робота? І це в плані фізичному, а ще є й психологічний аспект. Я розумію, що війна триває вже дуже довго. І на початку повномасштабного вторгнення були одні відчуття, як вони змінились зараз?
— Перше, що візуально, географічно змінилося — ми більше не збираємося в одному місці. По локаціях, де розташована наша редакція, поруч з нею, просто по території нашої редакції «прилітало» щонайменше тричі за час вторгнення.
І ми усвідомлюємо вже зараз, що журналісти — це мішень для росіян. Ми не можемо собі дозволити наражати наших людей на небезпеку. Тому ми працюємо винятково дистанційно. У нас є кілька локацій по місту, які за цей час ми вже облаштували, де наші кореспонденти можуть під'їхати, злити відео, зарядитися, якщо блекаут, погрітися, якщо немає опалення. Але ми вибудували систему таким чином, що будинки або якісь інші місця, які кореспонденти вважають для себе безпечними, розкидані по всьому місту, і стали за великим рахунком мережею наших корпунктів в межах міста. Це нас дуже рятувало на початку вторгнення, коли через щільні обстріли міста неможливо було, наприклад, виїхати з одного району в інший, тому що чим довше ти перебуваєш на відкритій місцевості, чим довше ти їдеш, тим більше шансів, що ти потрапиш під обстріл.
У березні 2022-го, на початку вторгнення, ми відшукали нового водія, який погодився працювати в таких умовах. І в перший же день о 9:00 ранку він виїхав на зйомку, об 11:00 він повернув кореспондентів додому. І коли він рушив від будинку кореспондента до себе, просто перед ним впали кілька «градів» і побили нам машину. На щастя, з водієм Сашком Ставицьким все окей, відбувся порізами склом, у машині пробило радіатор, здається, розбило лобове скло. Сталося таке бойове хрещення, коли людина в перший же день своєї роботи потрапила під обстріл, після чого подзвонила мені і сказала: «Я машину відігнав, о котрій завтра виходити на роботу?». Я такий: «О, з цією людиною ми точно зможемо працювати, з цією людиною ми точно зможемо доїхати будь-куди». І Саша після того дуже багато разів виручав наші знімальні групи в дуже екстремальних ситуаціях.
І власне, для того, щоб менше пересуватися містом, ми у кожному районі маємо такі корпункти, щоб журналіст перебував там. У нас, наприклад, одна журналістка понад 50 днів жила в підвалі в барі. Ось вона в перший день зайшла туди, власники сказали: «Та ми не проти, залишайся». І бар в центрі Харкова став нашим корпунктом, звідки наша кореспондентка Руслана Богдан, нині вона вже пресофіцерка 57-ї бригади, перші два місяці вмикалася в нацмарафон в прямому ефірі, виходила звідти, щоб в центральній частині міста познімати наслідки ударів. Пізніше туди так само переїхав наш кореспондент Діма Гребінник, тому що він жив на той момент на північній околиці міста, яка була під щільними ударами, і ми кілька днів не могли до нього доїхати і евакуювати його звідти. І коли ми зрештою доїхали до нього і змогли його звідти вивести, Руслана домовилася, ми привезли його теж в бар. Вони удвох у барі жили та працювали. І ось це були умови початку вторгнення. Ми розбудували цю мережу. Ми спробували наповнити ці укриття кореспондентів якомога більшою кількістю необхідних для роботи речей - зарядні станції, павербанки, провести оптоволокно для того, щоб швидкий інтернет працював в блекаути. У нас всі бронежилети, шоломи, тактичні аптечки не на базі, у кожного кореспондента вдома на порозі, щоб швидко і безпечно працювати, щоб перебувати в більшій безпеці.
Я не можу сказати, що за чотири роки рівень небезпеки суттєво зменшився. Так, звісно, Харків зараз не потерпає від ударів артилерії, як це було у 2022-му році, але з'явилася величезна кількість інших загроз. Буквально вчора вперше росіяни застосували для удару по Харкову FPV на оптоволокні. Тобто, вже їхні ефпівішки на оптиці долітають до меж Харкова. Раніше ефпівішки вже били по центру Харкова. Ми розуміємо, що кожен раз, коли кореспондент виїжджає навіть, здавалося б, по якійсь умовно цивільній темі, він все одно мусить або вже бути у амуніції, або принаймні мати її з собою, про всяк випадок, раптом ми побачимо по моніторах, що прямують безпілотники на Харків, і треба терміново вдягнутися.
А щодо морального стану, звісно, це шалено складно. За цей час склад команд дуже оновився. Дуже багато людей, мені шалено шкода цього, бо це класні репортери, редактори та оператори, пішли. І не тому, що виїхали, у нас є люди, які працюють дистанційно з інших регіонів. Це виявилося шаленим емоційним навантаженням. Уявіть собі, скоро вже 1500 днів повномасштабного вторгнення і раніше, до вторгнення, локальні редакції новин знімали на рік одну-дві масштабні трагедії: падіння літака, пожежа у лікарні чи в будинку для літніх, чи на якомусь підприємстві, або ДТП з великою кількістю людей. І вони завжди були викликом для редакції, вже були викликом — відпрацювати оперативно, і витримати це морально, важко працювати, коли перед тобою лежать тіла загиблих. А зараз ми маємо таких трагедій кілька на добу і висвітлюємо їх. І це шалений стрес! Коли в тебе в сквері біля твого будинку дитині, яка сиділа на лавочці, уламком КАБу знесло голову, ти виходиш з під'їзду і треба це фіксувати. Ми не показуємо ці кадри. Ми не показуємо тіла загиблих в тому вигляді, в якому ми їх бачимо кожного дня, а ми їх бачимо кожного дня майже. Звісно, що ми з повагою ставимося до загиблих, до їхніх близьких і до нашої аудиторії, ми ніколи не будемо показувати ці кадри крупним планом. Ми завжди будемо фіксувати це як злочин росіян для того, щоб його неможливо було перебрехати, для того, щоб його неможливо було забути, щоб світ і українці побачили ці наслідки, але ми ніколи не будемо експлуатувати, спекулювати на візуалізації смерті людей. Але ж самі ми це бачимо. І коли за тиждень ти бачиш іноді по кілька десятків загиблих людей, звісно, що це шалено тисне.
Це не тільки проблема Суспільного, в принципі, в локальних редакціях залишилося вкрай мало людей. Це і небезпека, і емоційне психологічне навантаження, і темпоритм, ти не можеш нічого спланувати. Я не можу передбачити, коли буде наступний обстріл, і коли я зможу просто банально поспати. Сьогодні не спав через обстріл. Я не можу нічого спланувати. Вся моя робота, всі мої дії залежать від того, коли знову «прилетить». І ми весь час в цьому внутрішньому очікуванні, небезпеки, загроз життю і того, що стається в момент «прильотів». Люди можуть після завершення обстрілу хоч трішечки вранці додрімати перед роботою, а ми — вже туди поїхали, ми вже там працюємо. Це шалено вимило кадри з Харкова, професійні, журналістські, дуже складно працювати за таких умов. Я вам розповідав, що ми бачимо загиблих, і це дуже важко, але невимовно страшніше спілкуватися з тими, хто втратив близьких. І коли зі мною мої кореспонденти діляться, в якийсь момент рефлексуючи, що найстрашніше для них було за минулий тиждень, і хтось каже: «Слава, на зйомках я запитав у родича загиблої, якою вона була? А він підійшов, обійняв мене і почав ридати у мене на грудях». Це неймовірно важко. Через це і Суспільне, і, в принципі, локальна журналістика на сході, відчуває кадрову кризу, нестачу людей. І звісно, що менше людей, тим більше навантаження.
Ми шукаємо людей, намагаємося навчати людей, у нас є проєкт гіперлокальної мережі. Ми шукали і студентів, і залучали людей з якихось дотичних професій, але навіть в цивільні часи, щоб людина, яка щойно зайшла в редакцію, могла бути самостійним кореспондентом, треба хоча б рік її стажувати, потім ще рік набивати досвіду, і десь тільки на третьому році роботи людина стає самостійним журналістом, якого редактор не боїться відправити на зйомку, і що не треба буде цю людину за ручку водити по кабінетах, на телефоні весь час тримати. Це в цивільні часи було, коли у редакторів був на це час, сили та натхнення. А коли ти працюєш дистанційно в умовах постійних обстрілів, і тобі треба завести людину в редакцію, ти розумієш, що перше, про що ти маєш думати, це взагалі не збір інформації, а безпека цієї людини. Треба навчити цю людину реагувати на загрози, діяти в умовах обстрілів, навчити цю людину якось боротися з цим стресом в тому числі. Саме навчання, підходи до підбору людей і навчання людей, і тривалість цього навчання змінилася. І у нас є класні кореспонденти, які приєдналися до нас вже під час вторгнення. Це Лєра Ємець. Вона неймовірна молодець. Вона прийшла вже, мабуть, за рік після вторгнення. Вона ніколи не працювала журналісткою. Нині це класна репортерка, роботою з якою я пишаюся. У нас є Ліза Пшенична, студентка третього курсу, якщо я не помиляюся. Вона ще тільки зростає до того рівня, щоб працювати, наприклад, на наслідках ударів. Але як репортер локальної редакції вона вже міцніше тримається на ногах. Але це радше виключення, тому що в таких умовах, з таким рівнем небезпеки, з такою шаленою міграцією зі сходу вкрай важко шукати людей. А склад, сама демографія міста, шалено змінилася. Так, зараз міський голова каже про 1 300 000 людей в Харкові, але ж ми розуміємо, що дуже значна частина цих людей - це не харків'яни. Це люди, які були вимушені виїхати з прифронтових селищ, містечок Донбасу, Харківщини, Запоріжжя. Це люди, які пережили травму, тікаючи від війни. І вони теж розгублені. І вони теж не можуть прийти одразу вриватися в професію, одразу працювати в цих умовах. Ми розуміємо, що значна кількість людей, які нині тут перебувають, це родини військових, які служать на сході. Тому що коли п'ятий рік триває повномасштабне вторгнення, дружини просто вже не можуть, вони кидають свою роботу в Тернополі, беруть дітей і переїжджають до Харкова ближче до своїх чоловіків, щоб бодай раз на три чи два місяці мати можливість два дні провести з ними вихідний у Харкові. Це дуже змінило демографію в самому Харкові. І це теж впливає на кадри, на кількість і рівень людей, які можуть чи не можуть працювати в журналістиці.
В’ячеслав Мавричев. Начитка тексту в радійній студії «Суспільне Харків», квітень 2023 року
— Під час засідання профільного комітету та ТСК ви сказали, що «дев'ять з 10 зйомок зараз у прифронтових регіонах — це фіксація воєнних злочинів росіян, це перебіг бойових дій або історії про спротив українців». Ви розповідали і про те, що знімальна група часом приїжджає на місце «прильоту» разом з рятувальними службами, а трапляється й таке, що й раніше і тоді допомагають постраждалим. Розкажіть про такі випадки.
— Вони, звісно, були. П'ятий рік повномасштабної пішов, ми вже фрагментами, уривками це пам'ятаємо, і це відбувається, не сказав би часто, але це вже стало частиною нашої роботи — коли ми приїжджаємо на місце влучання і, наприклад, допомагаємо людей провести в укриття. Тому що люди розгублені, люди на емоціях і ми просто їм показуємо шлях, ми просто ведемо їх за собою, тому що вони не можуть ухвалити рішення, куди їм йти.
Я неодноразово приїжджав на місця нічних ударів, заходжу в багатоквартирний будинок, люди сидять, виглядають у щілинки своїх квартир, не можуть вирішити виходити їм чи не виходити. І ти тоді кажеш: «Бабуню, давайте я вам допоможу зараз спуститися у підвал, там буде безпечніше, ніж у вашій квартирі». Це такі базові речі. Але, звісно, що були моменти, коли, наприклад, в Ізюмі наша знімальна група працювала, здається, про відновлення щось знімали, і в цей момент за 170 м від них прилетів Іскандер по будівлі. І, звісно, що наша знімальна група кинулася одразу туди. І Саша Ставицький, який був уже і водій і фотокореспондент (ми навчили його знімати), кинувся допомагати 14-річній дівчинці Поліні з нашою аптечкою, і відтягати її на безпечну відстань. Надав першу домедичну допомогу до того, як прибули медики «швидкої». Той самий Саша Ставицький, який живе на Салтівці, першим приїхав на місце удару КАБами по «Епіцентру» на Салтівці, коли люди ще тільки вибігали з палаючого маркету. Всі аптечки, які в нього були, він роздавав потерпілим, роздавав людям, хто вміє надавати домедичну допомогу, і разом з ними теж надавав допомогу людям.
У нас були часто випадки, коли застерігаєш людей від небезпеки. Тому що ми приїжджаємо на місце нічного обстрілу і у нас лежить не розірваний шахед, і, звісно, що до нього біжать діти або іде якийсь старенький дідусь, якому в гаражі теж все знадобиться, навіть частина від шахеду. І він йде вже цей шахед розкручувати. І в цей момент ми їх зупиняємо. І з одного боку ми, як репортери, здавалося б, за журналістськими стандартами, не маємо право втручатися в перебіг подій. Але коли війна на твоїй землі, коли війна у твоєму місті, і коли це твої співвітчизники, яких вбивають щодня росіяни, ми вирішили для себе, що ми маємо убезпечити людей, а не просто фіксувати перебіг бойових дій і наслідків ударів. Тому, звісно, що ми зупиняємо, відтягуємо малих від ПТМок, які росіяни дистанційно розкидали над Харковом.
На початку вторгнення, 27 лютого, росіяни кинули «Тигр» у житловому кварталі і місцеві почали в нього лізти, і це було прям під час мого включення. Я якраз включався на тлі цього «Тигра». І мені довелося зупиняти людей, бо машина може бути замінована.
На початку вторгнення до нас звернулася онучка харків'янина, який свого часу був в'язнем німецьких таборів, концтаборів. Він жив на Салтівці і вона каже: «У мене є інформація, що в його квартиру поцілив артснаряд. Вигоріли кілька поверхів, ми не можемо туди дістатися з близькими, тому що там небезпечно. І не можемо дізнатися про його долю, що з ним. Ймовірніше за все він загинув». Ми поїхали на Салтівку. Це був початок березня 2022-го. Під артобстрілами ми заїхали туди, піднялися в квартиру, побачили, що це просто бетонний крематорій. Тобто це просто бетонна коробка, де від температури вигоріло все. Ви заходите і бачите просто голі бетонні стіни і шар попелу під ногами. І більше немає нічого. І тоді ж, здається, поліцейські заходили разом із нами. Вони походили по цій квартирі, і кажуть: «Ми не бачимо тіла». Немає тіла, немає решток, немає нічого. І вони телефонують близьким, кажуть: «Ну, ми не розуміємо, що відбулося з людьми». І вже коли вони почали виходити, я присів просто зробити кілька кадрів крупних, дмухнув трішечки на попіл і побачив фрагменти стегнової кістки. Тому що це єдине, що лишилося. Кілька фрагментів кісток. І нам вдалося тоді повернути і поліцейських, комунальників для того, щоб вони забрали ці рештки, і близькі хоча б знали, що прадідусь чи дідусь загинув, але є рештки, і їх евакуювали. Тому що, люди, звісно, шалено переймалися. Вони не знали, що з дідусем, а раптом хтось з сусідів його забрав, а раптом він десь на вулиці, в підвалі потребує допомоги.
Окрім того, що надати допомогу якусь фізичну, такмедом, чи просто дати грілки, коли на вулиці 30 морозу і людина після влучання в її будинок облита водою, в одному спідньому стоїть і кутається в цю фольгу, яку дали рятувальники, хоча би просто з власними грілками для рук, для ніг поділитися, для того, щоб людина відігрілася — це ось так виглядає. Це не виглядає, що ми приїжджаємо і турнікети увесь час крутимо, хоча було і таке. Так сталося, що в двох кварталах від мене був обстріл «торнадо» касетними снарядами, вони попадали, просто на пів кілометра розсипалися. Майже сотня касет впали у житлові двори, вибухали, там люди були просто біля будинків, дуже багато поранених саме шрапнеллю. І оскільки це неподалік від мене, я прибув туди майже одночасно з екстреними службами. І тоді ми з волонтерами крутили турнікети, зупиняли кров людям.
До речі, це дуже класне спостереження про те, наскільки змінився Харків. Не так давно на перехресті неподалік від мене, я почув удар, зрозумів, що там сталося ДТП, що дуже сильно вдарилися машини. Перша ж моя реакція, я беру тактичну аптечку, йду до перехрестя. За 5 хвилин я на перехресті. І поруч так само підбігають з усіх навколишніх дворів такі ж люди, як і я, які так само почули удар, які так само схопили аптечки і хтось з них волонтерить, хтось з них медик, хтось рятувальник, хтось взагалі бармен, але проходив такмед. І ось нас п'ять людей на перехресті стоїть з тактичними аптечками, ми дивимося, чи потрібна людям допомога. І це те, що змінило Харків. Для мене це прям була така яскрава ілюстрація, як змінилися реакції людей, як змінилися пріоритети людей, як змінилися самі люди. Вони йдуть на допомогу і ось в цьому велика зміна Харкова.
Знімальна група «Суспільне Харків» разом із рятувальниками працює у замінованому селі неподалік деокупованого Ізюма, квітень 2025 року. Фото: Вікторія Якименко, «Суспільне Харків».
— Харків під час війни для багатьох людей, навіть тих, що не був до нього дотичний, асоціюється з таким форпостом незламності. А яким Харків став для вас?
— Харків, мені здається, за час вторгнення сам собі довів, що він український, щоб вже не було жодних сумнівів ні у кого. Тому що на початку вторгнення, ще до вторгнення, коли ми в редакції спілкувалися виключно українською, коли ми синхрони писали, ставили питання на зйомках виключно українською, коли ми на локальному телебаченні, в локальному ютубі всі російськомовні синхрони овервойсили українською, ми дуже часто вихоплювали багато хейту через це, типу: нащо ви в російськомовному Харкові перекладаєте українською?
А потім початок вторгнення, ми спілкуємося з людьми на вулицях, і люди відповідають нам українською щоразу, коли ми звертаємося. Хай не завжди літературно, хай не завжди грамотно, але відчувається, що для людей принципово відповідати українською.
Ось березень-місяць, ми виходимо на вулиці, робимо якісь бліци про ситуацію в місті. І якщо раніше у нас одна людина з 10 відповідала українською, то в березні 22-го 10 з 10 нам відповідали українською. Хай не літературно, але для них було принципово відповідати українською. І ось це те, що змінило Харків, він довів, що він український.
Він показав власний характер, він мобілізувався. Це для мене така паралель, що Харків будувався як козацька фортеця. Він починався, як козацька фортеця, починався як фронтир. І Харків знову став фронтиром. І люди тут теж почуваються так: «Ми першими ворога зустрічаємо». І тому ми маємо бути готові до цього. Тому люди вчаться такмеду, байдуже, чим вони займаються, в якій вони професії. Люди вчаться грамотно готувати свої оселі до тривалих блекаутів, відсутності опалення, чи ще чогось. Люди записуються, йдуть здавати кров, хоча ніколи цього в житті не робили.
Харків став знову козацькою фортецею. І люди, які живуть в козацькій фортеці, намагаються відповідати тому, що їхнє місто тепер фортеця.
В’ячеслав Мавричев на місці підриву диверсантами цистерни із паливом на автозаправці у Харкові, квітень 2023 року. Фото: Дмитро Гайдук
— Що дає сили залишатись на лінії вогню?
— Що дає сили залишатись в Харкові? Мені дуже важко сказати. Повертаючись до головної теми - це місія Суспільного, місія репортерства взагалі. Харків опинився на лінії вогню, а я все життя вчився, готував себе, зростав, набував навички, тренувався як репортер. Я просто мушу бути тут, тому що я все життя своє готував себе до роботи репортера в екстремальних умовах в тому числі. А просто зараз моя робота ще й приносить, як я дуже хочу в це вірити, користь нашим землякам. Наша робота допомагає чинити спротив, допомагає приймати виважені рішення, допомагає убезпечити, вберегти себе. Для мене особисто цієї мотивації достатньо.
Я за час вторгнення буквально кілька разів виїжджав з міста в якісь відрядження, які тривали три-чотири дні. Зазвичай, коли є необхідність приїхати на якісь наради чи збори в Київ, намагаюся зробити все це одним днем. Я не можу собі морально дозволити на тривалий час залишити місто, тому що відчуваю відповідальність. Для мене зараз це дуже відповідальна задача, дуже відповідальна робота. Шалено хочу, якщо ми доживемо до перемоги, знову з'їздити і відпочити в моїх улюблених Карпатах. Це прямо моє місце сили, це там, де я прям дуже класно відпочиваю, набираюся сил. І колеги з інших регіонів кличуть, але просто зараз я не можу собі морально цього дозволити. І я переконаний, що більшість моїх колег, більшість людей, які у мене в команді, відчувають так само. Вони так само бачать результат своєї роботи, бачать наскільки це важливо для людей. І вони так само не можуть собі дозволити просто припинити цим займатися. Йде війна. І якщо ти не на фронті, то ти для фронту. Якщо ти не на фронті, то ти робиш все для того, щоб допомагати своїй країні чинити спротив. Якщо ти не на фронті, то ти маєш працювати ще більше, ніж люди на фронті. Маєш викладатися на 150% щодня, щоб допомагати своїй країні чинити спротив. Ось це, мабуть, те, що нас просто зараз тримає. Звісно, це складно. Звісно, у кожного є якісь свої тригери, у кожного є якісь свої болісні точки. По кілька разів на тиждень ми спілкуємося між собою, щоб хтось міг виговоритися, хтось поділитися цим болем, хтось відрефлексувати, хтось - навпаки, я намагаюся не рефлексувати. Тому що розумію, що якщо я почну рефлексувати, можу випасти надовго, мене може просто морально на якийсь час це відволікти від наших задач. Це дуже складно, але ось це та сама мотивація, яка нас тримає.
В’ячеслав Мавричев у мікрорайоні Обрій у Харкові в березні 2022 року, коли російські війська перебували в лічених кілометрах від кільцевої дороги міста
— Чи є історії чи події, які особливо вразили вас під час зйомок?
— Це дуже складно. Коли в мене питають ось так виокремити якусь історію, я дуже ніяковію, не знаходжу що відповісти. Знов-таки, до вторгнення у нас ставалося одна-дві якихось неймовірно важливих, драматичних, страшних подій на рік у регіоні. Зараз у нас їх по кілька на добу. Я не можу виокремити, не можу сказати, що ось ця вразила найбільше або надихнула найбільше. Тому що кожного дня з колегами ми працюємо з людським горем і з неймовірною людською жертовністю, віддачею, служінням. Були миті, коли я почувався в найбільшій небезпеці. Але що стосується саме людей і їхніх історій - це буде просто нечесно, якщо я когось виокремлю. Це сотні поховань в Ізюмі, це десятки людей під завалами багатоповерхівок в Харкові. Це люди, які попри все йдуть на фронт або їдуть витягувати людей з лінії бойового зіткнення.
Це 23-річна Юля з вовчанської поліції, яка загинула днями, евакуючи людей. Їй було 23 роки, чотири з яких вона працювала в умовах війни, евакуючи людей і працюючи під обстрілами з 19 років. Я не можу виокремити щось як найстрашніше чи надихаюче, я можу вам просто сказати останнє. Останнє - це 23-річна Юля, яку знали репортери, всі, хто працював «в полі» під час повномасштабки на Харківщині, всі її знали. Тому що з нею так чи інакше їздили на евакуації під Вовчанськ, кудись за Старий Салтів.
Так сталося, що в нас старша веб-редакторка Марія так само родом з-під Вовчанська, і вона, якщо не помиляюсь, в одній з місцевих груп побачила фотографію. На ній – школа у Вовчанську, випускний, Юля з однокласником танцюють вальс. І Марія написала: «Просто уявіть, це її випускний, ще незадовго до вторгнення. А зараз ось з цього фото: Вовчанська — немає, він стертий, школи — немає, вона стерта в пил. Цей хлопець, з яким вона танцювала, начебто за інформацією місцевих, загинув на фронті, і сама Юля загинула під час евакуації». І ось ти дивишся на цю фотографію, і усвідомлюєш, що цього світу більше не існує. Не існує ні міста, ні школи, ні цих хлопчика з дівчинкою. Росіяни стерли все. І це не найстрашніше, це просто остання історія, яку ми робили. А ми їх робимо щодня.
Виробнича продюсерка Олександра Новосел та старша вебредакторка Марія Солодовник у деокупованому селищі Оскіл неподалік Ізюма, жовтень 2022 року
— А скажіть, особисто ви потрапляли в якісь ситуації, коли було реально небезпечно?
— Насправді, кожен виїзд в Харкові вночі під удари, кожен виїзд оперативний на місце удару в Харкові — це ризик потрапити під повторний удар. У нас підльотний час шахеда, КАБа — це чотири хвилини від кордону, «торнадо» — півтори, Іскандер — за 40 секунд долітає. І коли ти їдеш на місце влучання, ти усвідомлюєш, що в будь-який момент прилетить повторний, і ми потрапляли під повторні удари. Це було не одного разу. Особисто я в останнє, наприклад, під повторні удари потрапляв на ХТЗ. Тоді 25 шахедів вдарили по цьому району за кілька годин. І ми сиділи в укритті, чекаючи. А перед цим це був термінал Нової пошти у передмісті Харкова. Туди прилетіло кілька ракет. А ми приїхали на місце події і через буквально півгодини росіяни почали просто планомірно кожні 10 хвилин направляти на цей термінал або поруч з ним шахеди. І ми тоді з рятувальниками і працівниками Нової пошти години три чи чотири сиділи в укриттях. Тобто, ми сидимо, потім виходимо, 5 хвилин працюємо, пожежники щось намагаються встигнути локалізувати чи самі працівники Нової пошти намагаються хоч щось витягнути, щось врятувати, ми щось зняти. Через 5 хвилин знову біжимо в укриття. І ось цей човниковий рух постійний. Це умова нашої роботи. Ми приїжджаємо на місце удару, 5 хвилин працюємо, біжимо в укриття. Потім знов 5 хвилин працюємо, біжимо в укриття. Це прям базово.
Найстрашніше, що сталося, це коли ще росіяни дотягувалися артилерію до Харкова і градами поцілили на Північній Салтівці по газогону великому і там був шалений факел вогню. І це був той випадок, коли не було з ким поїхати. Ми з водієм туди дісталися, а далі я пішки пішов кварталами до цієї локації сам. Водія залишив в укритті, тому що був ризик повторних ударів. І так сталося, що коли я дістався на місце, пройшов там з кілометр пішки, в цей момент почався повторний удар градами по цьому району. І я там один. І ось ти падаєш на землю, поруч палає ось цей газовий факел, поруч палають якісь крамнички, кіоски і просто навколо тебе падають гради. І ти лежиш на землі і такий: «Ось зараз зачепить, і навкруги навіть нікого немає кому повідомити, що мене поранило». Зв'язку мобільного немає, і людей навколо немає, ти один лежиш просто в квадраті, по якому насипають градами. Ось це, мабуть, для мене найстрашніший був епізод. А усвідомлення того, що ти один в квадраті, який накривають градами, зв'язку немає і раптом щось станеться, далеко не одну годину точно доведеться чекати на допомогу. Ось це було страшно.
А так, це перманентно історія, коли кожен виїзд на кожен удар - це ризик повторних ударів, це бігати в укриття. У нас немає жодного виїзду, коли кореспондент приїхав би на місце удару і спокійно його відпрацював. Ну типу приїхав, став з мікрофончиком, з камерою, там годинку походив, познімав, поспілкувався з людьми, все. Кожну зйомку по кілька разів кореспонденти вимушені зриватися в укриття, тому що є ризик повторного, й іноді прилітає. І перше, з чого починають кореспонденти, коли приїжджають на місця ударів, і це прям ми прописали в наших алгоритмах, - це він знаходить укриття, в яке в разі небезпеки йому треба буде бігти. Ти приїжджаєш на місце, спершу оглядаєшся, знаходиш підходяще укриття, дивишся на нього, розумієш, як тобі до нього дістатися і тільки потім йдеш і починаєш знімати. Тому що коли буде команда повітря, у тебе не буде вже часу оглядатися і шукати, куди бігти.
Якщо буде команда повітря, у тебе є 40 секунд, щоб добігти до укриття, 40 секунд час підльоту Іскандера. У нас раніше ніколи не було протоколів безпеки для роботи в містах під обстрілами, тому що і досвіду такого не було.
Оператор «Суспільне Харків» Юрій Лавриненко на подвір'ї фермерки, яка вже двічі втрачала майно через війну та ще один раз — через лісову пожежу, селище Студенок, весна 2025 року. Фото: Вікторія Якименко, «Суспільне Харків»
— Які нові навички та алгоритми дій довелось опанувати, щоб далі залишатись працювати у прифронтовому місті?
— Перше, ключове, з чого треба починати, треба вивчати самі загрози. Тобто ми детально вивчаємо кожну загрозу. Що таке Іскандер? Скільки він важить, як швидко летить, як швидко долітає, чим небезпечний фугасний, які ще є типи боєголовок. Для чого? Для того, щоб розуміти як і де від нього ховатися. Ми все це вивчаємо для того, щоб розуміти, яку загрозу це для нас становить. І ми з цього ж робимо матеріали для нашого сайту, для наших соцмереж, щоб і люди теж це розуміли.
Далі ми відстежуємо, тримаємо зв'язок із військовими, різними службами, якщо є якісь оповіщення заздалегідь, якщо є потенційна загроза. І намагаємося уникати цих кварталів, наприклад, або бути уважніше, коли працюємо.
Коли «прилітає», починається наш алгоритм. Ми розуміємо, що перші 15 хвилин це той час, коли екстрені служби тільки збирають інформацію, тільки ідентифікують місце удару. І немає сенсу в перші хвилини телефонувати: «А де прилетіло?». Це тільки відволікає людей від роботи. Тому ми вичікуємо в середньому 12-15 хвилин для того, щоб екстрені служби могли зібрати всю необхідну інформацію, визначитись з локацією. Ось ці 15 хвилин перші — це той час, коли кореспондент збирається. Вдягнутися тепло, дістати термогрілки, покласти в кишені, в чоботи, вдягнути бронік, вдягнути каску, вдягнути баф, тому що буде багато диму, і треба чимось дихати. Іноді вдягнути окуляри тактичні, тому що буде багато води, бризків, буде бетонна крихта летіти тобі в очі. Перевірити всі акумулятори, павербанки, розкласти це все по кишенях, в наплічнику, підготуватися. І потім за 15 хвилин ти отримуєш локацію і вже готовий рушати одразу. Тому що першою виїжджає одна пожежна машина, вона розвідує всю цю локацію і тільки потім вже починає туди рушати інший. Ось щоб з другою хвилею ми їхали, ми вже готові. Далі ми прокладаємо маршрут.
Ми розуміємо, що є локації, які більш привабливі для росіян. Промзони, енергооб'єкти, інфраструктурні якісь об'єкти і так далі. І ми прокладаємо свій маршрут таким чином, щоб оминати їх, щоб якомога менше часу перебувати біля цих об'єктів, тому що, якщо зараз буде повторний удар, може полетіти туди, і ми опинимося під ударом.
Якщо ми їдемо, у нас є загроза удару, прям летить, ми розуміємо, що треба одразу виходити з авто і лягати на землю. Тому що навіть по машині може і не потрапити, але одного уламочка, який пролетить 100 м і поцілить вам в авто, вистачить, авто спалахне і вигорить за кілька хвилин. А ви будете просто у всьому цьому.
Приїжджаючи на місце, як я вже сказав, ми одразу шукаємо укриття спершу, а вже потім починаємо працювати. Ми завжди працюємо у високому і взутті на товстій підошві, тому що на місцях ударів величезна кількість уламків. І вони просто пробивають в решето всю підошву. Ми дивимося вгору. Це те, чого часто не роблять цивільні, які прибігають на місця ударів. Коли прилетіла ракета, коли стався потужний вибух, величезну кількість металу, каміння, скла, вікон, балконів, фрагментів, рекламних бордів, відносить на гору, на дахи, дерева і так далі. І люди це часто не враховують. Вони прибігають допомагати іншим людям або просто подивитися куди ж прилетіло, і зрештою прилітає якимось дверима, які впали з дерева, чи дротом обірваним, який так само впав на голову. Тому завжди в шоломі і завжди дивимося вгору. Завжди дивимося під ноги, тому що вирви, зірвані комунікації, коли влучає снаряд в землю, під землею можуть бути, наприклад, електродротикомунікації. Я неодноразово був свідком того, коли підходив до вирви, і звідти в якийсь момент, коли там працює хтось з рятувальників і вибухотехніків, починається шалений фонтан іскр, тому що там закоротило високовольтні кабелі, які під землею прокладаються. Ми не ліземо в вирву.
Ми не заходимо в приміщення, в під'їзд, в будівлю, якщо бачимо, що там дуже пошкоджені конструкції, щоб не опинитися під завалами. Я сам, на жаль, кілька разів потрапляв в ситуацію, коли піднімався на другий чи третій поверх якоїсь багатоповерхівки. Не врахував, що там конструкції хиткі. Здається, поліцейські ходять, рятувальники ходять, і я можу. Але я недостатньо часу витратив на те, щоб оглянути це місце, одразу пішов. І в мене просто з-під ніг плита валиться, і я разом з цією плитою падаю на поверх нижче. Або якийсь фрагмент бетону падає поруч з тобою згори. Тобто ось все це потрібно враховувати, перебувати завжди в шоломі на місцях ударів.
На місцях ударів дуже велика кількість небезпек через велику кількість людей. Це бульдозери, трактори, пожежні машини, це броунівський рух хаотичний. І дуже важливо в цей момент, наприклад, якщо робиш стендап, або виставляєшся на пряме включення, щоб поруч з тобою була людина, яка контролює простір навколо в тебе. Для того, щоб поки ти вмикаєшся, тебе якийсь трактор комунальників або пожежна машина не знесла, тому що тебе просто не побачили. І це теж треба враховувати. І ще величезна, величезна кількість ось таких практичних деталей на місці, з якими ми стикалися. Ми їх прописали. І зараз цей курс з безпеки, який ґрунтується на цьому всьому нашому досвіді, поширюється серед наших колег. Ми його прописали, це 10 лекцій, і колеги можуть його подивитися, послухати, почитати, для того, щоб зрозуміти, як працювати в умовах небезпеки. Це актуально не тільки для сходу, прилітає по всій країні.
В’ячеслав Мавричев та колеги з інших прифронтових регіонів Суспільного проходять тренінг з тактичної медицини, Київська обл., вересень 2025 року
— Що вважаєте своїм найбільшим досягненням, чим найбільше пишаєтесь?
— Не можна сказати, що пишаюсь, я просто радію, що досі в строю. Просто радий, що я і команда продовжуємо працювати попри всі ці умови і приносити користь. Згадуючи лютий 22-го, якби мені сказали, що треба буде наступні чотири роки працювати в цьому ритмі, я не був би впевнений, що ми вивеземо. А зараз, коли ми не просто вивозимо, коли ми прям стабільно працюємо, бачимо фідбек, бачимо відгуки, бачимо результат своєї роботи, це не просто гордість, це просто надихає не здаватися, надихає працювати далі.
Кореспондентка «Суспільне Харків» Валерія Ємець та оператор Юрій Лавриненко спілкуються з українським військовим у розташуванні неподалік лінії бойового зіткнення на Харківщині, 2025 рік. Фото: Вікторія Якименко, «Суспільне Харків»
— Який сюжет мрієте зняти?
— Щодо сюжету, тут така справа, що є усвідомлення, є розуміння, щоб коли війна завершиться, наша робота насправді не зупиниться. Ми мусимо, ми будемо зобов'язані розповісти ще тисячі і тисячі історій, які ми не встигли висвітлити за час повномасштабного вторгнення. Чому? Тому що зараз прилітає майже щодня. І весь наш фокус, вся наша увага, весь наш ресурс йдуть на те, щоб встигати фіксувати наслідки цих ударів, фіксувати свідчення очевидців, показувати їх українцям та світові, але ми не встигаємо часто розповісти історії самих людей, зануритися. І є величезна кількість російських злочинів, які ми поки встигли тільки подати як факт, але не розібратися докладно. Наприклад, розстріли автобусів в області росіянами на блокпостах на початку вторгнення. Загинула величезна кількість людей, які намагалися виїхати з окупованих територій, напираючись на ці блокпости росіян просто під кулемети. Ми давали, ми і дісталися до лікарень в області в той час і зняли свідчення людей, які були в цих автобусах. Ми і збирали інформацію, подавали це, але ми не змогли якісно відпрацювати Хто були ці люди на блокпостах? Які російські підрозділи? Хто несе відповідальність? Конкретні прізвища, конкретні посади росіян.
Або розповісти історії родин людей, які загинули на війні. Не просто подати, що в будинку, в який поцілив шахед, загинула родина. А розповісти історію цієї родини.
Після, як я дуже хочу вірити, нашої перемоги, у нас почнеться наступний етап збору цих свідчень, збору цих історій. Для того, щоб жодна смерть, щоб жоден біль, щоб жодна зруйнована оселя не перетворилися на просто цифру в зведенні, а щоб детально розповісти ці історії, зафіксувати всі свідчення, щоб вони були на всіх можливих цифрових платформах, щоб вони були у всіх можливих міжнародних базах, стоках, обмінюватися з європейськими нашими партнерами, мовниками, обмінюватися, з іншими колегами за кордоном, доносити цю правду по всьому світу, щоб росіяни ніколи вже не змогли це перебрехати. Для того, щоб вони ніколи жодну смерть, жодну втрату, жодне людське горе не змогли спотворити, якось викривити, і для того, щоб дослідники, історики, нащадки за 50, за 100 років, за 150 років, мали чіткі покази людей, яких торкнулося це горе, мали ілюстрації, фото і відео, як це було. І щоб у жодної людини на болотах не було жодного шансу спотворити, якось інакше доносити в масштабах історії злочини росіян.
Колись в 30-х роках, завдяки Гарету Джонсу радянській владі не вдалося приховати мільйони загиблих на Харківщині через Голодомор. Це стало можливим завдяки виключно роботі журналіста, який не злякався, приїхав сюди, знімав, фотографував, збирав свідчення і потім показував їх світу. Якби не робота журналіста на той час, є велика ймовірність, що про масштаби і про жертв Голодомору і взагалі про Голодомор світ не дізнався б. Російська влада, радянська влада, його б просто замовчала, спотворила. Виключно робота журналіста, який фіксував, який збирав свідчення, фіксував наслідки, який збирав ілюстрації, дозволила зробити так, щоб радянська влада не списала, не замовчала мільйони життів.
І я переконаний, що нині українські журналісти по всій країні, не тільки на сході, і в Києві, і в Житомирі, і в Вінниці, і в Тернополі, і в Одесі, по всій країні журналісти, які висвітлюють наслідки російської агресії, які висвітлюють наслідки воєнних злочинів росіян, роблять неймовірну роботу в масштабах історії. Для того, щоб росіяни або будь-хто інший ніколи не зміг замовчати сотні тисяч українських зламаних життів, зламаних, відібраних, вкрадених, щоб ніколи ніхто не зміг спотворити історію. Я щиро вдячний всім колегам-журналістам по всій країні, хто зараз, попри шалене виснаження фізичне, емоційне, попри всі складнощі, з якими стикаються просто в побуті, з блекаутами і з відсутністю тепла, що вони продовжують збирати і фіксувати. Це неймовірно важливо в масштабах історії.
Фото надані В’ячеславом Мавричевим.
На титульному фото В’ячеслав Мавричев на місці російського ракетного удару по житловому кварталу у Харкові, ранок 18 квітня 2025 року (Фото: Вікторія Якименко, «Суспільне Харків»).
Матеріал створено за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Детектор медіа» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР «Єднання».