Ведуча проєкту Катерина Оникійчук ділиться, як з’явилась ідея «КульTour», чому важливо досліджувати культурну спадщину різних регіонів і що для неї означає ця «подорож» українською культурою сьогодні. У розмові Катерина розповідає про несподівані відкриття, які змінили її погляд на історію, та пояснює, чому «КульTour» прагне показати українську культуру не як суцільне страждання, а як стильну, самобутню і живу.
Катерина Оникійчук
— Як народилась ідея проєкту «КульTour» і що для вас означає ця «подорож» українською культурою?
— Усе почалося із зустрічі з Павлом Гудімовим на київській події, про яку я знімала репортаж для «Культури на часі». Він просто «зніс» мене лавиною інформації, як ціла команда у Львові знаходить у найрізноманітніших приміщеннях старовинні барельєфи, колони, настінні розписи, вікна, печі, й що вони потім роблять із такими знахідками зокрема та простором загалом. Тож я вирішила, що хочу зробити про це матеріал. Інфопривід знайшовся сам собою, адже саме в такій квартирі за кілька тижнів мала відкритись «Я Галерея. Львів». І ми вдвох з оператором поїхали у відрядження. Саме у Львові я побачила, з якою любов’ю можна відновлювати культурну спадщину та з яким натхненням імплементувати її у сучасне життя, не втрачаючи при цьому первинних сенсів. І вигляд це мало дуже крутий!
Ми відзняли матеріал, привезли його в Київ, і коли пілотний випуск був готовий, я зрозуміла, що хочу й далі говорити на цю тему. Так з’явилась ідея проєкту. Для мене ця подорож українською культурою — це дослідження нас самих. Хто ми є і ким були. Що хотіли нам сказати наші пра- (наприклад, що вони були круті) та що ми маємо передати тим, хто буде після нас. Зараз, у часи повномасштабного вторгнення, питання самоідентифікації, самобутності, самодослідження є актуальними як ніколи, адже ми маємо бути свідомими того, за що так тяжко боремося.
Катерина Оникійчук
— Чи були для вас під час зйомок якісь відкриття, що змінили ваше уявлення про українську культуру?
— Попри те, що ще на етапі затвердження проєкту я досліджувала всі теми епізодів, якесь відкриття відбувалося на кожній зйомці, причому не лише для мене, а й для всієї команди. І якщо скласти всі ці відкриття в якесь одне загальне враження, то воно скоріше не змінило моє уявлення про нашу культуру, а підсилило впевненість у тому, що вона значно глибша й цікавіша, ніж лежить на поверхні, і я не знаю, чи стане нам життя, аби дослідити справді все.
Але якщо говорити про відкриття, яке вразило мене найбільше, то, певно, я б назвала те, що Богдан Хмельницький спілкувався з кримським ханом Ісламом Ґераєм без перекладачів, і були випадки, що представники козацької старшини віддавали своїх братів на навчання в Крим. Про це не розказують у школі, шкільна програма обмежується війнами, набігами і хто кого взяв у полон. (Тут зауважимо, що біографію Богдана Хмельницького все ж вивчають у школі у 8 класі, це окрема тема, зокрема й те, що в молодості він потрапив у османський полон, де і вивчив татарську й османську мови. Проте справді тема молодості майбутнього гетьмана в науці досліджена не так досконало, а в побуті сповнена міфології — «ДМ»).
А це ж цікаво! Це відкриває зовсім інший погляд на історію та додає нам нового контексту до розуміння українсько-кримськотатарських відносин.
Великим відкриттям також став факт про українську вишивку. По-перше, хрестик став популярним аж у 19 столітті, коли до нас прийшло брокарівське мило, загорнуте в папір із квітами в клітинку. До того цей шов був винятково допоміжним, а окрім нього існувало безліч інших швів (загалом на території України їх відомо майже 200 видів). А по-друге, якщо говорити про автентичні вишиванки, то навіть у межах одного села ви б не знайшли двох однакових. Максимум — схожі. Вважалося, якщо ти копіюєш чужу сорочку — забираєш долю цієї людини. Саме тому орнаментика в межах однієї області така різноманітна, хоч і має спільні елементи.
Під час зйомок випуску про їжу справжнім викликом було доїти овечок і ліпити гречані вареники. І те й інше було для мене вперше, і спочатку йшло не дуже. Але трошки гумору, трошки допомоги тих, хто береже цю традиційну справу, — і все склалося. Ніколи не думала, що це значно важче, аніж здається на перший погляд.
Катерина Оникійчук
— Ви побували в різних регіонах України й досліджували дуже різні теми — від архітектури до їжі. За яким принципом формували маршрут і теми випусків?
— Після того, як ми зробили пілотний випуск про архітектуру, мені стало цікаво, а що в нас є ще? Тож я склала список тем, у яких потенційно можна говорити про відновлення і впровадження нашої культурної спадщини в сьогодення, та почала досліджувати, хто і як цим займається. Маршрут проєкту склався сам собою, адже цікавих спікерів на цю тему я знайшла у різних регіонах нашої країни, то чому було до них не поїхати? Але і від самого початку я не хотіла, щоб це була винятково київська історія, в міру сил і можливостей ми намагалися познайомити глядачів із культурним різноманіттям різних частин України.
— Чому для вас було важливо окремо звернути увагу на кримськотатарську спадщину й культуру Донеччини?
— Тому що я хочу, аби зашкарублі стереотипи про Крим і схід України нарешті перестали бути базою у нашому суспільстві й ми нарешті познайомились одне з одним по-справжньому. Ці регіони окуповані вже 12 років, чотири роки триває повномасштабна війна. Немає іншого часу на дослідження, ми й так багато втратили, щось — безповоротно.
— «КульTour» розвінчує міф про українську культуру як культуру суцільного страждання. Якою ви хочете, щоб глядач побачив її після перегляду проєкту?
— Я дуже хочу, аби глядач побачив, що наша культура стильна, крута, цікава, яскрава, глибока. Що традиційне може дуже органічно поєднуватися з сучасним і робити нас дійсно самобутніми й неповторними. Що нам є чим пишатися. Що наші митці — це справжні «рок-зірки», вони робили воістину круті речі, рухали культуру і змінювали світ як у давнину, так і зараз. І це сьогодні суперважливо в контексті боротьби проти ворога, який хоче знищити нас не лише фізично, а й стерти нашу національну ідентичність. Але йому це не вдасться!