Про це пише LB.ua.

Авторка тексту, що надихнув українців на творчість — письменниця, перекладачка, дослідниця Євгенія Кузнєцова. У її доробку — художні романи «Спитайте Мієчку», «Драбина», «Вівці цілі», а також нонфікшн-дослідження про мовну реальність у СРСР «Мова-меч. Як говорила радянська імперія», артбук про українські кулінарні звички «Готуємо в журбі» та мальопис «Історія українського борщу».

У цій розмові письменниця розповідає про любов до діалектів, важливість писати про війну тут і зараз, образ України за кордоном і гумор як рису національного характеру.

«Мені дуже не подобається, що радянський мовний пуризм тягнеться за нами далі»

Ви стали авторкою цьогорічного Радіодиктанту національної єдності. Як відреагували, коли отримали цю пропозицію? Це було несподівано?

Так, звичайно, це було досить несподівано, адже така практика — коли щороку запрошують іншого автора чи авторку — з’явилася не так давно. І для мене за честь опинитися серед перших авторів, які писали текст радіодиктанту.

Яким бачили меседж цього тексту — що хотіли донести людям, які писали диктант у різних куточках України й світу? Як ви шукали тон оповіді?

Я думаю, що назва диктанту сама за себе говорить, який меседж я хотіла передати. Мені хотілося звучати досить оптимістично і водночас сентиментально, звернутися, мабуть, до всіх. Якщо пам’ятаєте, там є рядок про дім, який у серці, навіть якщо він далеко від справжнього дому. Я отримала багато відгуків від українських біженців за кордоном, а також від внутрішньо переміщених осіб, від людей, які просто втратили дім. Було дуже багато щемних відгуків саме про цей рядок. 

Я вже десь говорила, що спочатку написала текст, можливо, більш художній, але й більш меланхолійний. А потім вирішила його змінити — додати трохи іронії, трохи знизити градус драматизму і меланхолійності, якої в нашому щоденному житті й так дуже багато.

Цьогоріч диктант читала Наталя Сумська. Чи мали ви нагоду познайомитися або обговорити текст перед ефіром? Як вам її прочитання — передало воно задумане звучання?

Так, передало. Мені трохи шкода, що Наталя не прочитала весь текст перед тим, як почати диктувати — щоб люди були готові до того, що вони писатимуть далі. Пам’ятаєте, як у школі диктували: спершу читаємо текст, прикидаємо, де будуть розділові знаки, а потім уже пишемо частинами. Можливо, саме це трохи збило ритм процесу.

Але наприкінці Наталя все ж прочитала текст повністю. Коли слухаєш наживо, то хвилюєшся — і я тоді не могла скласти враження, бо коли ти залучена у процес, складно оцінити об’єктивно. А вже коли побачила тренд у TikTok, де юні люди викладали свої відео під цей текст, тоді оцінила по-справжньому. Він дійсно дуже мелодійно начитаний, у пані Наталі приємний тембр голосу, і мелодику тексту вона вловила точно. І коли я побачила, що він відгукнувся таким юним людям — фактично дітям, які продовжують жити, цілуватися і проживати свої щасливі роки, — мене це дуже зачепило й розчулило.

У відповідь на диктант з’явився цілий флешмоб — люди з різних регіонів пропонують свої «місцеві» версії тексту. Як вам ця хвиля народної творчості?

Є тексти — просто перлини. Це дуже класно, бо я справді ціную діалекти. І ті три діалектні слова (лелітки, піятко, кияхи. – Ред.), які з’явилися в тексті, не були випадковими. Хотілося поєднати кілька регіонів України й загалом активізувати розмову про діалекти. І вона справді активізувалася — навіть більше, ніж я очікувала. Я сподівалася лише на невеликий відсоток того, що зрештою сталося. Звичайно, мені хотілося, щоб після диктанту була дискусія, обговорення, але я не уявляла, що вона набуде такого масштабу. Діалектний флешмоб мені дуже сподобався — я справді рада, що він відбувся.

Мені навіть написали з курсу діалектології Університету Шевченка, що вони збирають ці тексти. Я розумію їхню академічну цінність, бо якщо вирушаєш у поля збирати матеріал, ти не змусиш людину повторити одне й те саме, перекласти чи відтворити певний контекст — це майже неможливо зробити в академічному середовищі. Можна знайти в селі бабусю, яка говорить певним діалектом, але це не те саме, коли той самий текст записують різними діалектами. Тому я тут щаслива й розумію радість діалектологів, які отримали такий матеріал для своїх досліджень і, зокрема, для пар із діалектології — щоб показати студентам, як саме живуть діалекти.

Бо, як мені казали з кафедри, серед студентів існує чимало упереджень: мовляв, діалектами говорять лише старі люди в глухих селах. А тут ми бачимо зовсім інше — молодих людей, 20–30-річних, які пишуть фактично мовою свого дитинства, так, як вони говорили, як з ними говорили. І це абсолютно природно для українських умов, це жива мова. Тому щодо діалектного «двіжу» — то я справді щаслива, що вдалося зібрати такий матеріал.

Як ви ставитеся до пуризму в мові — до прагнення «очищати» українську від іншомовних елементів чи діалектизмів?

Я про це пишу у своїй книжці «Мова — меч. Як говорила радянська імперія». Зокрема, описую, як у Радянському Союзі ставилися до всіх цих явищ — різко негативно. І, звичайно, мені дуже не подобається, коли це радянське ставлення, цей радянський пуризм тягнеться за нами далі, коли ми відтворюємо ті самі практики вже в сучасній Україні. Мені це не близьке. Я тут на іншому полюсі — я виступаю за те, що мова жива, вона постійно змінюється. Комусь це може не подобатися, але це природний процес.

Подивіться хоча б, як говорять різні покоління — народжені у 1980-х, 1990-х, 2000-х. У кожного свій підлітковий жаргон. Те, як говорять сучасні підлітки, ми вже ледве розуміємо — так само, як нас не розуміли наші батьки. Це цикл, уникнути якого неможливо.

Радянське бачення полягало в тому, що мова нібито живе в оточенні ворогів, з якими треба боротися. Що існує єдина правильна модель мови, а всі інші слова діляться на «хороші» й «погані»: це беремо, а це «погане» слово — ні. Я ж переконана, що всі слова рівні. Є літературний стандарт — ми зараз із вами розмовляємо саме ним, і це абсолютно нормально. Але все решта — це теж жива мова, яка має право на існування: у художніх текстах, есеях, публіцистиці, у кіно — не лише художньому. Це те, що має жити, і дуже прикро його втрачати. Бо народні діалекти, говірки — це джерело, з якого можна напувати мову. Ми, наприклад, трохи повернули у вжиток слово «лелітки» — і тепер воно мені трапляється всюди.

На вашу думку, у чому справжня мета Радіодиктанту національної єдності? Чи справді він здатний об’єднувати? Які ваші враження після цьогорічного досвіду?

Чесно кажучи, загалом я досить песимістично налаштована щодо будь-яких активностей, які вимагають колективної участі. Я за натурою індивідуалістка, тому спершу ставилася до цього скептично. Розуміла, що це текст, який звертається до багатьох людей, але не думала, що він на таке здатний: стати спочатку, здавалося, навіть трохи роз’єднавчим, а потім, навпаки, об’єднавчим.

Про діалекти ми вже говорили окремо, але ж були й інші версії — їх дуже багато, і вони показують різні життєві лінії. Хтось зробив версію від керамістки, хтось — від військового, хтось — від магазину етнічного одягу. Дуже багато різних досвідів, зокрема й емігрантських: я бачила тексти українців з Польщі, Німеччини. Це справді спосіб показати, що ми різні, але все одно мислимо подібно. І саме тому так гарно спрацював посил у кінці — що попри все, що з нами сталося, ми все одно будемо жити.

«Якщо Україна вистоїть як держава, повернення до довоєнного мовного стану вже не буде»

Ви вже згадали свою книжку «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» — це своєрідний посібник з мовних суперечок, у якому читач може побачити, як саме формувалася радянська мовна політика і як її наслідки ми відчуваємо досі. Чому вирішили написати цю книжку? 

Тому що мені самій у мовних суперечках часто бракувало виважених аргументів. Це дослідження зробило мене спокійнішою й уважнішою в таких дискусіях. У мене з’явилося більше розуміння того, як саме завдавали мовної травми цілим поколінням українців і чому деяким людям досі важко відмовитися від російської, навіть якщо їхні батьки, бабусі чи дідусі були зросійщені.

Я також розумію, що ті, хто все життя почувався привілейованим, просто не усвідомлювали цього привілею. І лише коли доводиться від нього відмовлятися — від привілею російськомовності, оцієї «вищості» над рештою 150 мов Радянського Союзу, — тільки тоді приходить усвідомлення, що цей привілей справді існував. А від привілею, як правило, не відмовляються охоче. У мене з’явилося більше терпіння і розуміння того, що це наслідок травми. 

Але є один момент, який усе ж мені болить. Не хочу називати це розпачем, радше внутрішнім спротивом чи нетерпимістю — коли люди й далі говорять з маленькими дітьми російською, не замислюючись, до якого майбутнього вони їх готують. Я розумію, як складно перейти на іншу мову у спілкуванні з батьками чи між собою. Але мені здається, що саме там, де з’являються діти — або коли ви лише їх плануєте, — варто зробити це зусилля. Я завжди кажу: так, це непросто, але ваші діти ще не знали вас іншими. І буде чудово, якщо вони пізнають вас уже без тіні цієї мовної травми.

Чим можна зарадити в такій ситуації?

Ми можемо тільки розмовляти — і все. Особливо це стосується тих дітей, які за кордоном. Уявіть собі: якщо за кордоном сім’я українських біженців, у них, скажімо, у школі німецька, надворі німецька, друзі — німці, а вдома — російська. Яким боком вони тоді пов’язані з Україною? 

Я часто чую скарги від різних родин, не лише російськомовних, що українська школа не завжди достатньо гуманна до дітей, які навчаються з-за кордону. Вона не балансує навантаження, не намагається пристосуватися до їхніх умов, а подекуди ніби навіть хоче від них позбутися, м’яко витісняючи з онлайн-навчання. Ймовірно, мали б бути якісь механізми в Міністерстві освіти, щоб учителі були мотивованіші працювати з такими дітьми. Можливо, зараз для них це просто непосильне додаткове навантаження? Адже українська школа у випадках, коли сім’я російськомовна, лишається єдиним ланцюжком, який поєднує цих дітей з українською реальністю. І мені здається, що цей ланцюжок треба берегти. Бо ми не можемо змусити родину говорити з дітьми певною мовою. От ми з вами розмовляємо, хтось прочитає, можливо, задумається, але механізмів змушування тут немає. 

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році ми бачили хвилю переходу на українську мову. Як на вашу думку, чи матиме цей перехід сталий ефект?

Для декого матиме, для декого ні. Велика частина людей уже назад не перейдуть. Якась частина вже це зробила. Найбільший відкат, думаю, стався десь через пів року чи рік після початку повномасштабного вторгнення — коли минула хвиля стресу й цього внутрішнього запитання: «Хто я? Я не такий, як вони, і не хочу бути таким». Ця хвиля трохи спала, і деякі люди повернулися до російської. Як на мене, це природна частина процесу.

Але, якщо Україна вистоїть як держава — повернення до довоєнного стану вже не буде. Варто просто подивитися сторінки українських брендів у соцмережах — прикрас, одягу, будь-чого: до 24 лютого 2022 року більшість писали російською, тепер — українською. Я не думаю, що це відкотиться назад. Громадський простір став набагато україномовнішим — і, гадаю, таким уже залишиться.

Ви завжди послуговувались українською чи в якийсь момент свідомо на неї перейшли? Чи завжди було оце розуміння, що мова — це важливо?

Розуміння, що мова — це важливо, в мене, мабуть, було не завжди. Але я мала щастя народитися в україномовній родині, тобто в мене не було цього досвіду переходу. Єдине, що в якийсь момент я перестала переходити на російську з іншими людьми. Здається, це було десь у 2009–2010 роках. Коли я була студенткою, то якщо хтось говорив російською — я теж переходила. А потім перестала це робити. От і весь мій «перехід». А загалом у мене досвіду зміни мови немає, тому, ймовірно, я не можу до кінця зрозуміти, як це — коли ти міняєш свою основну мову.

Чи складно вам за кордоном знайти україномовне середовище? Чи працює за кордоном українська мова як своєрідний обʼєднуючий маркер?

Ви знаєте, я не дуже можу відповісти на це питання, бо коли я за кордоном, то живу досить закрито, не дуже інтегруюся в місцеві процеси. Тому моє україномовне середовище — в Україні.

За вашими враженнями, чи змінилося ставлення іноземців до українців за роки великої війни?Чому «хороших русскіх» усе більше в закордонному публічному просторі і чи можемо ми якось на це вплинути?

Сьогодні буквально прочитала новину про «хорошого русского» (Ігор Рогов. — Ред.) — нібито ліберала, який збирав гроші на протистояння Путіну. Він працював у штабі Навального, але виявився агентом ФСБ. Йому та його партнерці тепер загрожує довічне ув’язнення в Польщі, де їх затримали. Це класична історія, і важливо доносити такі історії до широкого загалу як аргумент. Бо коли ми підозрюємо росіян у подібному, то, як виявляється, для цього справді є підстави.

Не думаю, що ставлення до українців докорінно змінилося. Просто тема України часто стає політичною картою, яку різні сили використовують у своїй боротьбі. І для нас це по-різному: іноді добре, іноді погано — залежно від того, хто де переважає. 

Утім мені здається, що загалом імідж українців у Європі непоганий. Українські біженці роблять великий внесок у цей образ: українці працьовиті, добре інтегруються, діти успішно навчаються у школах. Звісно, бувають різні історії, але загалом я навіть не пригадаю багато справді гучних випадків, коли українські біженці фігурували б у негативному контексті. Окрім хіба Польщі, де тема українських біженців стала надто важливою частиною внутрішніх політичних маніпуляцій.

«Мені дуже хочеться показати Україну як південну, щедру й багату землю»

Тема української кухні посідає особливе місце у вашій творчості. Кухня також може розповісти багато про народ: його історію, звички, уявлення про світ. Невдовзі вийде англійський переклад вашого артбуку «Готуємо в журбі» — розкажіть про нього. Що, з вашого досвіду, найбільше дивує іноземців у нашій кухні?

Для мене це частина культурної дипломатії. Але я не хочу, щоб у читача виникло очікування, ніби це книга рецептів; рецептів там немає. Це радше збірка, сподіваюся, смішних історій про українську культуру й наші щоденні звички, розказаних через їжу.

Як каже мій співавтор, британець Гулівер Креґ, який з 2013 року живе в Києві, коли ти повертаєшся додому з України, тебе завжди питають: «А що ви там їсте?». Це дуже поширене запитання, бо їжа — найпростіший спосіб зрозуміти іншу культуру. Власне, на цьому й побудована книжка. Через їжу ми розповідаємо про українські звички — часом смішні, часом парадоксальні. Наприклад, як ми наполегливо намагаємось усіх нагодувати або як накриваємо стіл так, щоб було видно, скільки любові, часу й вигадки в це вкладено.

Ми пишемо про голубці, холодець, помідори… Про те, які страви і чому займають важливе місце в нашій культурі. Розповідаємо, де найкращі помідори в Європі — звісно, в Україні, на півдні. До речі, мій співавтор офіційно заявив, що найсмачніші помідори, які він коли-небудь їв — українські, хоча подорожував і в Іспанії, і в Греції, і в Італії.

Є там і про кавуни, і про гриби — зокрема про те, як гриби допомагали нашим військовим у часи, коли росіяни стояли під Києвом: місцеві знали кожну стежку, бо роками ходили тими лісами по гриби, і завдяки цьому могли точно координувати удари по ворогу.

Через ці, здавалося б, побутові історії ми говоримо і про серйозні речі. Неможливо говорити про українську їжу, навіть у жартівливому тоні, не згадуючи Голодомор. Бо він багато в чому сформував наше ставлення до їжі. Наприклад, цей наш принцип «щоб не пропало» — він сьогодні звучить з гумором, але його коріння дуже трагічне. Так само й любов до щедрих застіль, до гедонізму — певною мірою це наслідок радянської травми, коли нам, по суті, забороняли жити краще. У радянській філософії життя панувала стриманість у всьому. А це повна протилежність українській культурі, яка, як на мене, за духом дуже південна. Мабуть, тому українці, які нині живуть в Іспанії, Італії, Греції чи на Балканах, почуваються там так природно — нам близькі їхні звички, ставлення до родини, до їжі, до радості життя. Тому через усі ці смішні оповідки про кухню ми насправді розповідаємо дуже серйозні речі про себе.

Навколо нашої кухні також існує безліч міфів. Який з них, на вашу думку, найпоширеніший?

Основний міф полягає в тому, що все, що починається після Польщі, — це така собі wasteland, пустка з вічними морозами та безкінечними лісами, майже Сибір. А мені дуже хочеться показати Україну як південну, щедру й багату землю. Так, нас сприймають як країну чорноземів і степів, але водночас у багатьох іноземців міцно сидить уявлення, що тут холод і сніг. Якось один француз, почувши, що я з України, сказав мені, що мріє проїхатись транссибірським експресом. І я тоді подумала: де Україна, а де транссибірський експрес? Звідки в нього така асоціація? Саме тому мені хотілося показати Україну як яскраву, родючу, сонячну країну, а не як продовження радянського пейзажу — сірого, одноманітного, позбавленого барв.

До речі, мені здається, великий внесок у руйнування цього стереотипу зробило Євро-2012. Ми тоді ще не знали, що то був, по суті, наш останній мирний рік — останній раз ми могли запросити до себе так багато іноземців. Вони побачили справжню Україну, якою вона є. Тепер Україна потрапляє в новинні стрічки переважно через кадри руйнувань — зметених з лиця землі міст і сіл. Через це створюється враження, ніби це спалена, знищена земля. І саме з таким образом хочеться боротися.

Тому ми й зробили цю книжку веселою, яскравою, з кольоровими ілюстраціями. Адже вона про життєствердність, яка і тримає нас усі ці роки.

«Зараз я можу дозволити собі лише писати і не працювати на інших роботах, але розумію, що це тимчасово»

Нещодавно Forbes Ukraine опублікував рейтинг найприбутковіших українських письменників, і ви опинилися на шостому місці. Чи може сьогодні український письменник жити лише з письма? Чому за кордоном письменництво може бути основною професією, а в Україні — ні?

Ви знаєте, це дуже поширений, але хибний стереотип — що за кордоном письменники можуть жити лише з того, що пишуть. На будь-якому ринку — американському, британському чи будь-якому іншому — таких авторів насправді дуже мало. Це мізерний відсоток серед тих, хто серйозно працює в літературі.

Комерційний успіх не завжди корелює з якістю текстів чи навіть з продуктивністю. Люди пишуть по-різному: хтось може створювати один роман десять-п’ятнадцять років — і, очевидно, за цей час з письма не проживеш. Навіть якщо потім цей роман буде успішним, ці роки треба якось жити.

Якщо ж відповідати загальніше — чи це можливо? Так, можливо, але це швидше виняток. Я і собі ніколи не радила б розраховувати тільки на письмо. Варто розвивати додаткові навички. Навіть зараз, коли я можу дозволити собі лише писати і не працювати на інших роботах, я розумію, що це, ймовірно, тимчасово. Тому навички перекладу, досліджень, SMM, роботи з текстами поза художньою літературою — усе це може стати в пригоді.

У ваших художніх текстах багато щирого захоплення українським селом і темою дому. Звідки це у вас, і що для вас означає зараз бути вдома?

Це складне питання. Коли мене запитують, як вдається жити на дві країни й водночас зберігати цілісність, я зазвичай відповідаю — не вдається. Бо ти ніби й там не зовсім вдома і тут не зовсім вдома. Є така внутрішня розірваність. Хоча колись мені здавалося, що це я вхопила в Бога за бороду, бо маю змогу проводити половину часу тут, а половину там. Але насправді це непросто.

Чому для мене така важлива тема дому? В Україні є місце, де я виросла, і зараз я дуже гостро відчуваю, яке це щастя — не втратити до нього доступ. Можливо, це тимчасово, але в мене є можливість приїхати в будинок свого дитинства, у двір, де минуло моє дитинство. І я маю щастя у свої 38 досі називатися внучкою — бо в мене є бабуся, яка живе в тому самому дворі. Тобто мій дім не просто зберігся — він досі жилий. А це зовсім інше відчуття, ніж коли приїжджаєш у порожній будинок. Там досі живе дух родини. І я намагаюся цінувати це кожного разу, коли приїжджаю. Можливо, саме тому мене туди так тягне — часто й надовго.

Про це, зокрема, ваш роман «Спитайте Мієчку» — яскравий представник feel-good літератури. Чому, на вашу думку, українцям сьогодні так важливо повертатися до свого дитинства, до теплих спогадів?

Я, звичайно, цього не планувала і не усвідомлювала, що воно так буде, але, по суті, ця книжка виявилася яскравою довоєнною книжкою. Там є війна, яка триває з 2014 року, навіть з’являються «хороші русскі», але все це радше тло. Для багатьох читачів ця книжка — про час, коли ще ніби було добре або принаймні прийнятно. І про те, чого ми тоді не цінували. Мабуть, саме тому люди прагнуть повернутися в цей стан — у той світ, до якого вже немає дороги назад. Бо так, як було, уже не буде ніколи.

У ваших книжках і дописах у соцмережах багато гумору й іронії. Загалом в українській культурі дуже сильна ця традиція — сміх крізь сльози. Це своєрідний спосіб відрефлексувати складну реальність чи риса національного характеру?

Ймовірно, останні події вже дають нам підстави говорити, що це справді риса національного характеру. Бо такого вибуху смішного й гіркого, драматичного й водночас життєствердного, як після 2022 року, я не пам’ятаю. Мені здається, ми ментально вивезли це все саме на мемах і жартівливих твітах — посеред страшного драматизму, серед смертей і руйнувань усе одно знаходилося місце для жарту.

Ми бачимо, скільки зараз є військового гумору, скільки тіктоків з військовими, які щодня перебувають у надзвичайно небезпечних місцях, але все одно знаходять час і сили для жартів, для відео, для переробок, для танців під Леді Гагу. Це, ймовірно, і є частина української резильєнтності, про яку зараз багато говорять у Європі. Це справді те, що нам допомагає. Як і будь-яке складне поняття, воно складається з багатьох елементів — і гумор точно один з них. Саме він допомагає українцям триматися.

«Через десятиліття з’являться інші романи, вистояна література. Але зараз важливо зафіксувати те, що ми відчуваємо, поки це ще живе»

Ваш роман «Драбина» увійшов до короткого списку цьогорічної літературної премії Angelus. У цій книжці — досвід війни на відстані, різні способи його прожити. Часто можна почути, що про війну ще зарано писати, що потрібна дистанція. Але, здається, ви мислите інакше. Чому, на вашу думку, говорити про війну в літературі потрібно тут і зараз?

Передусім тому, що деталі дуже швидко забуваються. Я пишу літературу, яка спирається на побутові дрібниці — саме вони роблять героїв живими: як вони говорять, які фрази вживають, який мають побут. «Драбина» описує перші тижні повномасштабного вторгнення, і вже зараз я не змогла б написати її так само, як у 2022-му.

Деталі вислизають, стираються, навіть коли здається, що вони назавжди врізалися в пам’ять. Саме тому, я думаю, писати треба вже. Через десятиліття, звісно, з’являться інші романи — інша, вистояна література. Але зараз важливо зафіксувати те, що ми відчуваємо, поки це ще живе.

Ми маємо ціле покоління, яке формується у воєнний час. Це ті, про кого ми сьогодні вже згадували — тікток-покоління, яке записувало під диктант епізоди своєї юності. Вони напишуть зовсім іншу літературу, тому що вони, в принципі, формуються як люди у воєнний час. Їхні тексти, ймовірно, будуть зовсім не схожі на те, що ми читаємо сьогодні. І, можливо, наше завдання — дати їм ґрунт, з якого вони потім зможуть вирости, написати щось глибше, глобальніше, спираючись на свій досвід.

Тому я завжди кажу: якщо людина має історію, яку хоче розповісти, — не варто себе стримувати. Не треба відкладати через думку «ще не час» або страх, що хтось назве це кон’юнктурою — критика завжди буде. Але якщо є потреба говорити — значить, саме час писати.

Що для вас «добрий текст»? Яким він повинен бути, щоб ви відчули, що оце дійсно сильний текст?

Ви знаєте, це дуже важко описати якимись конкретними критеріями. Зазвичай ти розумієш, чи текст добрий, уже після першого абзацу. Тут повністю покладаєшся на свою начитаність, на внутрішнє відчуття. У голові завжди є цей корпус прочитаних текстів, і завдяки йому ти розумієш, твій це текст чи не твій, буквально з перших речень.

Водночас буває, що ти з перших рядків розумієш: текст добре написаний, але він до тебе не промовляє. Таке теж трапляється, і це абсолютно нормально. Але загалом тут не виведеш жодних універсальних критеріїв — усе вирішує внутрішнє чуття.

Письмо для вас — це щоденна праця й дисципліна чи радше стан, коли не можеш не писати? 

Це скоріше про уникання страждань. Якщо ти вже знаєш, що хочеш написати, знаєш своїх героїв, маєш відчуття майбутньої книжки, але не пишеш її — це починає мучити. Тому просто сідаєш і пишеш. А коли вже почав — тоді це, безумовно, і про дисципліну. Якщо ти пишеш, то працюєш. Це вже не історія про очікування якихось «містичних вайбів», щоб натхнення саме прийшло. Ти просто сідаєш і пишеш.

Навколо постійно лунають занепокоєння, що зараз дуже мало людей читають. Ви поділяєте цю думку і чи загалом змінився український читач останніми роками? Що він тепер шукає в книжках?

Я не поділяю песимістичних поглядів на це. Оцей міф про Радянський Союз як «найбільш читаючу країну у світі» — справді міф. Це не була країна, де масово читали, а радше дистильований, вихолощений ринок з дуже обмеженим вибором.

Зараз український книжковий ринок розвивається, і українського читача елементарно стає більше. Тепер є кому продавати книжки. Згадайте, якими колись були наклади українських видань — кілька тисяч примірників уже вважали великим успіхом, навіть коли йшлося про вартісні тексти. Тепер ситуація інша: з’являються відгалуження, нові ніші. Наприклад, нині дуже популярним став жанр легкої еротичної літератури чи еротичного фентезі — те, чого раніше в українській культурі практично не існувало. І на це є запит, є читач, є великі наклади. Я зовсім не вважаю, що це якась деградація української літератури — навпаки, мені хочеться, щоб кожна ніша на ринку була заповнена, і зараз це якраз відбувається.

І, зрештою, я не думаю, що люди сьогодні читають менше. Ми щодня взаємодіємо з текстами. Люди, мабуть, ніколи в історії не читали стільки, скільки читають тепер — просто більшість текстів ми споживаємо через телефон. Тому навичка читання загалом розвивається. Інша річ — концентрація: тут, звичайно, складніше. Ми всі помічаємо, як важко іноді змусити себе просто сісти з книжкою й не відволікатися на телефон.

Джерело публікації: LB.ua; авторка - Вероніка Стягайло, літературна оглядачка, бібліографка, історикиня.