«Детектор медіа» вже писав про презентацію стрічки ось тут. А тут читайте рецензію на неї від письменника Андрія Кокотюхи. На черзі — погляд журналіста, ведучого й письменника Юрія Макарова.

«Шептицький. Між війною та вірою» — черговий документальний фільм талановитого тандема Пономарів/Пономарьов ніби нічого нового не відкриває для тих, хто давно в темі. Ну аристократ, ну граф, ну митрополит у 35 років величезної провінції (3,5 мільйона парафіян, 2 тисячі храмів, 127 монастирів), ну моральний авторитет. Владика Андрей упродовж сорока з чимось років був об’єктом мерзенної ідеологічної диверсії з боку комуністичної влади, що вже саме по собі є критерієм виняткових чеснот: радянські ідеологи абикого не викривали так довго й наполегливо, потрібні були причини.

Причиною передусім була принципова неможливість толерувати в СРСР будь-яких християн, які підпорядковувалися не Москві. Цькували римо-католиків, цькували різних протестантів, цькували деяких православних, які не визнавали влади, з дозволу сказати, «патріарха», але всіх цих було небагато, а непокірні землі за Збручем — то був окремий великий головний біль колонізаторів. Тому греко-католицьку церкву заборонили категорично, а її очільників закатували, а потім поливали брудом аж до самого кінця СРСР. Знає кіт, чию сметану з’їв. І, навпаки, після Незалежності більшість із нас інстинктивно почали сприймати репресовану спільноту та її окремих мучеників як недоторканих.

Не сказати, що постать Шептицького недостатньо медіатизована: про нього писали статті та книжки, робили передачі, зняли цілий ігровий фільм, але в продукції для широкого загалу було менше непростих роздумів і більше апологетики, хоча владика на неї безумовно теж заслуговує, чому ні? Проєкт Суспільного був покликаний не уникати складних питань, а пробувати відповісти на них максимально чесно й сучасною мовою (а Суспільне, власне, для цього й існує). Центральне питання вельми некомфортне: якою мірою Греко-католицька церква та її предстоятель несуть моральну (а, може, й юридичну?) відповідальність за колаборацію з обома тоталітарними монстрами, червоним і коричневим?

Для того, щоби на нього реагувати адекватно, треба добре уявляти історію християнської традиції. Одна з центральних колізій віровчення: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже!» Це сказав не будь-хто, а сам Ісус, Чиї слова мають силу закону. А ще: «Царство Моє не від цього світу». Тобто церква не втручається у світські справи, а лише наставляє, навчає, дбає про душі, як додаток допомагає хворим і нужденним, а в критичні моменти просить, щоби Той, хто на небі, таки втрутився й навів лад у міру Своєї мудрості. Цього правила, звісно, не завжди й не скрізь і не всі дотримувалися, але серед християн воно було та є чинним.

Ось із цією етичною дилемою й працюють автори фільму, працюють прискіпливо, уникаючи недомовок. Отже, чи мав душпастир коментувати появу радянських окупантів у режимі невтручання: «Настала нова епоха. Стрічаємо її покірною молитвою»? Чи мусив характеризувати німців як «визволителів»? Чи мав (і чи міг) зупинити геноцид євреїв, спершу напівстихійний, спровокований нацистами, а потім системний і тотальний? Чи мав пручатися створенню дивізії СС «Галичина»? Для кожного історичного моменту й кожного окремого діяча вистачило б одного з таких запитань, щоби мати сумніви в моральній досконалості.

Мені фільм категорично сподобався, й не тому, що його робили мої друзі. Бо він уникає недомовок, зручних компромісів, напрацьованих і натренованих. Саме звернення до незручних тем у всій повноті вже є успіхом, а добірні авторитетні спікери дають достатньо матеріалу для власних суджень кожного окремого глядача. Авжеж, нам було би легше, якби шанований лідер відкинув недомовки й оголосив категоричний спротив, бажано збройний — і такі, в нас, Богу дякувати, були. Але церква так не працює, це треба врахувати кожному, хто береться судити про реалії вісімдесяти з чимось річної давнини.

Є ще одна наскрізна тема фільму, без якої не зрозуміти його пафос. Домінантою цілої біографії митрополита Андрея є служіння Україні, цілій Україні, не лише її західній частині. Польський (гаразд, полонізований) шляхтич усвідомлює свою історичну відповідальність перед народом, який він представляє, й робить буквально все, щоби цей народ відбувся, — як, навіщо? Тим більше в міжвоєнній Польщі, де, як ми тепер добре знаємо, українці були людьми другого сорту, прийняти бік пригноблених означало забути про подальші перспективи, а міг би робити кар’єру! Чому ні? Рідний брат Станіслав, один із братів, був, між іншим, польським військовим, дослужився до міністра оборони, потім посварився з Пілсудським, викликав його на дуель, пішов у відставку і… почав займатися нафтовидобувним бізнесом! Така була родина. А владика Андрей, навпаки, потроху, потроху розбудовує край. Узяв і заснував банк, щоби дрібні землевласники інвестували у свої господарства. Взяв і відкрив своїм коштом картинну галерею, нині це Національний художній музей (не плутати з картинною галереєю імені Возницького). Засновував шпиталь, навчальні заклади, заповідники, видавав гранти, стипендії, займався бізнесом, грав на біржі, щоби фінансувати свої проєкти! Цікава деталь: ще напередодні Першої світової пише в австрійський уряд меморандум про об’єднання українських земель. Нинішній предстоятель УГКЦ блаженніший Святослав каже в кадрі вичерпно: «Церква була єдиною інституцією, яка представляла інтереси народу». Українського народу.

Що ж до кар’єри, то в Римі владику, виявляється, не дуже любили. А тривожні звіти, зокрема, про геноцидні практики німецьких окупантів сприймали як перебільшення служителя, надто зануреного в місцевий контекст. «Коли йдеться про щирість, східні ієрархи далекі від досконалості», — це зверхня резолюція ватиканського клерка середньої ланки. В результаті на кінець життя митрополит фактично став заручником у власній резиденції. Прикутий до інвалідного візка, єдине, що він міг робити назовні, — це звертатися з обережними зверненнями до вірних, які мали читати між рядків. Нам, вихованим у радянській дійсності, добре зрозуміла мова натяків, практика критики «окремих недоліків». А ще він, як міг, рятував євреїв. Дітей і дорослих. Сам і руками своїх підлеглих. Коли постало питання про визнання його посмертно «праведником народів світу» — звання, яке ізраїльський інститут Яд ва-Шем надає людям, що переховували жертв Голокосту, — противники послалися на… радянські публікації про уніатів-нацистських поплічників. Крім усього іншого, це означає, що просвітньої роботи ще багато, зокрема, тієї, що стосується недавньої історії України. Надто на тлі гасел неситої імперії, яка всіх нинішніх українців називає нацистами, а дехто за кордоном далі в це вірить.

Тобто зрозуміло, навіщо робити такі фільми й так їх робити. Щодо якості, скажу відверто, мені причепитися нема до чого. Можу помилятися або приймати бажане за дійсне, але мені здається, що потроху склався окремий стиль документалістики Суспільного, певна культура розповіді, культура інтонації, зображення, інфографіки й тих нібито дрібничок, які визначають клас. І це щось, що протистоїть рейтинговій попсі та кічу, проте безумовно має свою авдиторію. Й свій функціонал.

Шептицький. Між війною та вірою

Режисерка Наталка Пономарів

Сценарій Наталка Пономарів, Ліліана Гентош

Продюсери Вячеслав Пономарьов, Олена Красавцева, Сергій Недзельський

НСТУ 2025