stv.detector.media
Юрій Макаров
«ДМ Суспільного»
10.01.2023 08:58
Краще — зроблене. «Між крапельками» без краплі ностальгії за совком
Краще — зроблене. «Між крапельками» без краплі ностальгії за совком
Суспільне зняло документальний серіал про виживання української культури за часів радянської влади.

Ми всі спадкоємці УРСР, як не крути. Так, УПА, так, дисиденти, так, культурний спротив… Але в цілому Українська Радянська Соціалістична Республіка — наша колиска, навіть тих із нас двадцяти-тридцятирічних, хто в окопі з автоматом і тепловізором, або, навпаки, тих, хто у «пункті незламності» (навмисно в лапках) із ноутбуком. Зрозуміти до кінця, що це за звір такий — УРСР, за якими правилами він жив — авжеж, не за Конституцією! — означає давати собі раду з тим, що ми нині захищаємо і які на нас чекають небезпеки після перемоги. Рефлексій на тему України радянського періоду критично обмаль і в художній літературі, й у кіно, й у документалістиці так само. Напевно, тому, що тема незручна.

Документальний серіал на замовлення Суспільного «Між крапельками» (продюсерський центр For-Post: продюсери Олександр Дріз, Олена Дріз, сценарист Андрій Кокотюха, режисерка Наталія Рекункова) відсилає до допотопного анекдоту про хитрого українця (в деяких варіантах — єврея), який під час зливи з’являється в хаті цілком сухий, бо примудрився пробігти між краплями дощу. Й це цілком відповідає практиці того часу, коли не можна було нічого. Ані в зароблянні грошей, ані в побуті, ані в суспільних практиках, ані в мистецтві. Надто в мистецтві! Взагалі нічого, буквально на кожну дію, за винятком настанов ЦК КПРС, існувала або офіційна заборона, або заборона чергового чиновника, який боявся прогнівити своє начальство.

Знаючи подробиці, неможливо зрозуміти, як взагалі тут щось могло відбутися: споруджувалися будинки, видавалися книжки, знімалося кіно, виконувалася якась музика, крім дозволеного згори гопака (втім його теж дозували). Кожен епізод серіалу присвячено окремому прояву прихованого спротиву тій системі, яка, здавалося б, унеможливлювала не те що повноцінну творчість, а просто фізичне існування чогось живого. Одна серія про українську масову пісню, друга про україномовний кінематограф, третя про національне кіно як таке, четверта про архітектуру — і так далі. Добір тем вочевидь довільний: це те, що найбільше резонувало авторам, а за сприятливіших обставин епізодів могло би бути й двадцять, і тридцять.

В уяві сучасного українця сперечаються два різні ставлення до культурного спадку радянської доби. З одного боку це, безумовно, тоталітарне мистецтво, яке слід засудити, декомунізувати й забути. З другого — це наш спадок. Не та «наша історія», що підлягає реанімації, але все ж таки іншого минулого в нас немає. З прикладу сусідньої, з дозволу сказати, держави ми знаємо, що ностальгія за «совком» через певний час поступово й логічно переходить до реабілітації злочинної імперії в усій її повноті, крім хіба що окремих фрагментів ідеологічного глупства. Новітній російський фашизм поставав із «Старых песен о главном» (хто забув: це московський телевізійний проєкт середини-кінця 90-их із переспівами радянських мелодій), і хтось уже тоді здогадувався, що ж там у них «ґлавноє».

Разом із тим доводиться усвідомлювати, що українська громадська думка, а відтак і українська культура певний час розвивалися в напрямку лівих ідей та ідеалів. Соціалістами були Грушевський, Винниченко, Петлюра, щирими комуністами була не лише місцева радянська верхівка першої каденції, а й мало не все «Розстріляне відродження». Можна вірити й проповідувати, що комунізм принесений до нас на російських багнетах, але забувати, що він мав тут своїх адептів, було би як мінімум нечесно. Ну й потім уже у відверто людожерські часи окремі чесні й сумлінні люди не лише виживали й підлаштовувалися, а й намагалися, по-перше, реалізуватися, по-друге, робити щось корисне в межах можливого, а частіше неможливого.

Ми можемо зверхньо вважати покоління наших батьків і дідів пристосуванцями, опортуністами, недосконалими й провінційними (залишаючи за дужками масовий рух опору, а він був), проте саме вони, ці невільні люди, зберегли для нас, уже як вміли, мову, культуру, ідентичність.

У серіалі «Між крапельками» нема ані дещиці ностальгії, тільки жах абсурду й специфічний чорний гумор людей, які намагаються описати цей абсурд у раціональній сітці координат.  Один із сюжетів — про кінофільми пізнього совка, що їх забороняли до показу або калічили купюрами (в ранньому совку з режисерами, що завинили відхиленням від генеральної лінії, поводилися суворіше), й це режисери, які становлять славу вітчизняного кінематографу: Іллєнко, Миколайчук, Муратова, Івченко, Рашеєв…

 

Ще один — про ні, не заборонену офіційно, а всього лише відсунуту, відтиснену в небуття українську мову в стрічках українських кіностудій. Сенсаційний приклад, про який писали в пресі, але показали наочно, «на пальцях» уперше: виявляється, культова без жодних перебільшень комедія «За двома зайцями» знімалася українською (крім, звісно Олега Борисова, який відтворював оригінальний суржик від Старицького), але в прокат потрапив варіант із російським дубляжем, а єдину українську копію, що збереглася, знайшов у Маріуполі 2013 року тодішній директор «Довженко-центру» Іван Козленко. Погодьмося, жартівливий пам’ятник Голохвастову і Проні Прокопівні на Прорізній набуває зовсім іншого звучання.

 

Є серія про українських архітекторів від «епохи надлишків» до «застою», є про українських гумористів від Остапа Вишні до Тарапуньки і Штепселя, є про дитячу літературу від Трублаїні до Нестайка, є про директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького, що зберіг для нас геніального Йоганна Пінзеля.

«Поступитися меншим, щоби зберегти більше» — ось девіз радянських «пристосуванців», геть не бездоганний морально, проте з точки зору історії виправданий. «Між крапельками» змушує замислитися й іще довго повертатися в думках до теми; в цьому сенсі серіал надуспішний, надкорисний і надпізнавальний.

Щодо виконання залишаються певні питання. Вочевидь, ведмежу послугу зробила творцям політика Суспільного, яка передбачає кришталеву чистоту авторських прав на матеріали, що використовуються. Брати без зайвих рефлексій потрібний відеоряд у ютубі, як це робить чимало колег, тут не випадає. Вочевидь, щоби придбати права на більший обсяг хроніки й фотографій, творцям тупо не вистачало бюджету. Тому точний, влучний закадровий текст Андрія Кокотюхи перекривається часто-густо випадковим або вторинним відеорядом. Ті самі плани кадротеки використовуються по три-чотири рази на серію, й це читається не як режисерський прийом, а як бідність. Подекуди половину часу ми спостерігаємо за неназваним суворим чоловіком, який перебирає книжки чи то в книгарні, чи то в бібліотеці, він міг би сприйматися як alter ego автора, якби творці стрічки зробили бодай спробу його якось «легалізувати». Для когось, хто звик дивитися телевізор упівока, це не критично; більш вибагливого споживача це дратує.

Втім слідом за героями серіалу погодьмося на компроміс. Better done than perfect (краще — зроблене, ніж досконале), навчив мене один юний колега. Загальний баланс, хай там як, із жирним плюсом.

stv.detector.media