Чи є підстави для дострокового звільнення Зураба Аласанії?

31 січня 2019 року Наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) на засіданні проголосувала за дострокове розірвання контракту з головою правління ПАТ «НСТУ» Зурабом Аласанією, що викликало великий резонанс у суспільстві. «Детектор медіа» публікував колонку заступниці голови Наглядової ради НСТУ Світлани Остапи, блог голови Наглядової ради НСТУ Тетяни Лебедєвої та інтерв’ю із Зурабом Аласанією, а також коментарі МВС, МЗС та Нацради, заяви медійних громадських організацій, журналістів і міжнародного фонду «Відродження» (стежте за темою за тегом Зураб Аласанія).

Сьогодні подаємо точку зору члена Наглядової ради Олексія Панича.

Нагадуємо, що «Детектор медіа» готовий продовжувати дискусію та надати слово всім зацікавленим сторонам, щоб сприяти якомога швидшому вирішенню конфлікту в інтересах суспільства.

У цьому тексті я висловлюю виключно свою власну точку зору. При цьому мені не йдеться про те, як саме голосував я в питанні про дострокове припинення контракту з головою правління (голосування було таємним, і це захист незалежності тих, хто голосує, від тиску з боку і політиків, і окремих груп громадських активістів, які звикли думати, що представляють всю українську громадськість загалом). Я також не обговорюватиму тут питання про те, чи припустилася Наглядова рада процедурних порушень під час ухвалення рішення про дострокове припинення контракту (до протоколу Наглядової ради додані окремі думки кількох колег, які вважають, що такі порушення були).

У цій статті я говоритиму виключно про те, чи є, на мій особистий погляд, об’єктивні підстави для того голосування Наглядової ради, яке, очікувано чи ні, виявилося результативним.

Зі сторони — для тих, хто не стежив уважно за процесами всередині компанії — ситуація виглядає гранично просто: команда реформаторів прийшла робити реформу, забезпечила справжню незалежність суспільного мовника від зовнішніх впливів (це загалом правда), і тут вороги, реакціонери, підкосили цю команду на злеті. Чимало навіть розумних і зважених спостерігачів, не довго думаючи, розгледіли в тому, що відбувається, «явний» політичний підтекст.

Щоправда, в плані того, про яку саме політику йдеться, думки коментаторів відчутно розійшлися. Я нарахував на Фейсбуку щонайменше п’ять «популярних» версії: (1) це замовлення Адміністрації Президента, бо Суспільне в деяких резонансних ситуаціях мало показувало президента; (2) це замовлення БЮТ, бо саме БЮТ є головним ворогом Суспільного й найбільше зацікавлений у його кризі; (3) це замовлення ворогів Порошенка, бо теперішні події довкола Суспільного насамперед дискредитують президента і б’ють по його рейтингу; (4) це удар по «Народному фронту», бо Зураб Аласанія, як інколи подейкували, буцімто має якісь зв’язки з Арсеном Аваковим, і тому показував на «UA: Першому» «Україну без Порошенка» на догоду «Народному фронту»; (5) це замовлення Радикальної партії, бо поставити питання в порядок денний запропонував член Наглядової ради, делегований до її складу саме цією парламентською фракцією (при цьому якось забули, що ця фракція свого часу вже безуспішно намагалася відкликати цього самого члена Наглядової ради).

Мій коментар до всього цього такий: усі ці версії є суцільним ворожінням на кавовій гущині. Я не знаю всіх мотивів, якими можуть керуватися мої колеги по Наглядовій раді; не виключаю, що для когось із них мотиви могли бути політичними, причому в обох варіантах голосування («за» дострокову відставку чи «проти» неї). Але жодна з цих «політичних» версій, на мій погляд, не має жодного відношення до справжніх найдошкульніших проблем нинішнього Суспільного, якими я їх бачу.

Що ж це за справжні проблеми?

Це не незалежність суспільного мовника від політичних впливів. Вона справді є й вона має залишитися недоторканою за будь-яких змін у його керівництві. Це взагалі не обговорюється.

Це не рівновіддаленість суспільного мовника від політичних сил. Тут є лише одна проблема: така рівновіддаленість не має перетворюватися на ситуацію, коли суспільний мовник, щоб його не звинуватили в ангажованості та «паркеті», взагалі обходить політиків десятою дорогою. Це справді мало місце в НСТУ під проводом Зураба Аласанії. Але це далеко не найбільша наша проблема.

Найбільші проблеми наша компанія сьогодні має в зовсім іншій площині. Це (а) менеджмент, тобто система управління компанією, і (б) фінанси, зокрема система роботи з коштами донорів, асигнованими на розвиток суспільного мовника.

Спершу я поясню ситуацію на короткому прикладі. Візьміть командира невеликого, хай навіть героїчного, добровольчого загону, й поставте його командувати армією. Він буде говорити правильні слова, але при цьому буде намагатися командувати армією так, як він звик командувати добровольчим загоном. Попри правильні слова керманича, такій армії буде гаплик. Бо інший масштаб структури та поставлених перед нею завдань вимагає зовсім іншого рівня і стилю управлінського мислення.

Приблизно те саме я й спостерігав, до цього моменту, в Національній суспільній телерадіокомпанії, якою вона стала під керівництвом Зураба Аласанії та запропонованого ним складу правління.

Одним із перших серйозних дзвінків про небезпеку для мене стало те, що за перший рік роботи нового правління не було зроблено практично нічого для розбудови необхідних великій компанії контрольних функцій та підрозділів. Насамперед це стосується служби внутрішнього аудиту, для створення якої правління за рік роботи не зробило взагалі жодного кроку. Зрештою Наглядова рада була змушена взяти ініціативу на себе. 26 липня 2018 року ми власним рішенням створили в компанії Службу внутрішнього аудиту і призначили її керівницю, а на наступному засіданні, 18 вересня, ухвалили пакет засадничих документів цієї служби.

Про ставлення правління до цього необхідного великій компанії органу внутрішнього контролю красномовно свідчить той факт, що національна телерадіокомпанія… досі не спромоглася забезпечити цей невеличкий підрозділ необхідною кількістю персональних комп’ютерів, що не дає змоги керівниці підрозділу укомплектувати його штат (адже не можна набирати працівників служби аудиту, пропонуючи їм робоче місце у вигляді стільця та порожнього столу!). Таким чином, складається враження, що менеджмент компанії й досі всіляко гальмує повноцінний запуск конче необхідної стабільній установі функції внутрішнього контролю.

Проведений влітку 2018 року міжнародний аудит виявив також низку інших системних проблем і надав компанії величезний перелік практичних рекомендацій. Зокрема, аудитори звернули увагу на повну відсутність у компанії функцій управління ризиками та комплаєнсу (!). За рекомендаціями аудиторів, ухваленими Наглядовою радою 26 липня 2018 року, функція управління ризиками мала бути запроваджена, а комплаєнс-програма розроблена та затверджена до 2 січня 2019 року.

Це завдання правління провалило, про що члени Наглядової ради дізналися лише непрямо й постфактум. Уважно прочитавши проект річного плану діяльності НСТУ на 2019 рік, поданий правлінням на розгляд Наглядової ради за кілька днів до засідання 31 січня 2019 року, я з подивом виявив, що запровадження функції управління ризиками там було заплановане… на першу декаду жовтня 2019 року, а затвердження комплаєнс-програми… на третю декаду грудня 2019 року. Тобто правління без жодних коментарів та пояснень запропонувало Наглядовій раді ухвалити документ, у якому запуск цих двох важливих контрольних функцій був відкладений майже на рік!

Чому це важливо й чому таке нехтування контрольними функціями є абсолютно неприпустимим? Для пояснення вдамся до ще однієї невеличкої метафори.

Уявіть собі, що ви керуєте великою вантажівкою, в якій вимкнуті майже всі контрольні прилади. Ви натхненно тиснете на педалі та крутите кермо, але не знаєте рівня оливи у двигуні, не знаєте своєї швидкості, не знаєте, чи працює генератор і чи нормальний тиск у гальмівній системі.

У певному сенсі керувати такою вантажівкою легше: принаймні від керма вас ніщо не відволікає. Але до чого це призводить? У такому режимі водіння надзвичайно зростає ризик аварійних ситуацій, незважених рішень керманича, виснаження двигуна в ненормальних умовах його роботи.

Саме так досі працювала Національна суспільна телерадіокомпанія під проводом Зураба Аласанії.

Не я, а один із топ-менеджерів НСТУ в приватній розмові зі мною назвав цей вже усталений у компанії стиль управління «керуванням у ручному режимі постійно створюваним хаосом».

Добровольчий загін у такому стилі може діяти, й навіть діяти успішно.

Національна телерадіокомпанія у складі кількох тисяч працівників і близько шістдесяти каналів мовлення — в жодному разі. Її буде лихоманити. Саме так, як тепер лихоманить ізсередини нашу компанію.

На сьогодні ця проблема перетворилася на кричущу. Саме через це з компанії йдуть люди — в тому числі найкращі, в тому числі ті, хто прийшов до нас на роботу зовсім нещодавно, вже за каденції нового керівництва. Саме через це нормою в компанії стало жорстке впровадження неписаного правила: певному колу «довірених осіб» надана практично повна свобода дій (причому незалежно від «писаних» правил та обсягу їхніх формальних повноважень), а решта мають, як солдати, виконувати їхні накази та розпорядження. Причому ці останні нерідко передаються підлеглим у грубій, нетактовній манері — на що деякі з підлеглих упродовж минулого року скаржилися публічно і ще більше скаржилися приватно. Відповідно, представники першої категорії особисто віддані Зурабу Аласанії та щиро вдячні йому за надану свободу (природно, що саме вони тепер найбільше протестують проти його звільнення), натомість представники другої мають невтішний вибір — змиритися із жорстким диктатом керівництва чи звільнитися.

«Особисто я звільнилася через непрофесіоналізм, самодурство керівництва й необґрунтовану цензуру», — пише мені, наприклад, уже колишня співробітниця нашої обласної філії, талановита журналістка, яку я глибоко поважаю за чудові авторські програми, присвячені подіям місцевого культурного життя.

Цензура на Суспільному?! Звісно, не зовнішня й політична, а внутрішня, жорстко впроваджена вже новим керівництвом. Але хіба «аполітична» цензура набагато краща за політичну?

Як бачимо, виборена компанією незалежність журналістів від тиску виявилася такою не для всіх, а лише для невеликого кола обраних, а колишній авторитарний тиск влади на державного мовника було замінено на інший тиск — уже внутрішнього походження, але для пересічних співробітників інколи не менш жорсткий і авторитарний.

Саме таке враження в мене склалося за підсумками численних розмов із працівниками компанії — керівниками підрозділів та пересічними журналістами, в Києві та обласних філіях.

І що найгірше — немає жодних ознак того, що нинішній топ-менеджмент компанії (за поодинокими винятками) розуміє всю ненормальність впровадженого в компанії управлінського стилю.

Але така організаційна культура, хоч вона й дуже поширена у вітчизняному бізнес-середовищі, для суспільного мовника, по самій його суті, є не просто шкідливою, а відверто згубною! Що може бути більшим викривленням ідеї суспільного мовника, ніж авторитарне нав’язування вузьким колом людей великому колективу журналістів власних (далеко не безперечних) уявлень про те, яким тільки й має бути цей мовник?! Внаслідок цього штучного звуження з ефіру нашого мовника настільки «вирізали все зайве», що на те, що зрештою залишилося… майже нікому не хочеться дивитися (з низки причин, радіо ця проблема торкнулася відчутно меншою мірою). І те, що такий авторитарний диктат найчастіше здійснюється в усній формі й за зачиненими дверима, аж ніяк не змінює ситуації на краще.

Схильність не вмикати чи навіть свідомо вимикати необхідні для стабільної роботи контрольні функції вкрай негативно позначилася й на практиці роботи у 2017-2018 роках із донорськими коштами через Благодійний фонд підтримки створення та розвитку суспільного телебачення та радіомовлення України (який існує з 2014 року, а у 2017 році тимчасово втратив і потім відновив статус неприбутковості).

Пам’ятаю, як у вересні 2018 року Зураб Аласанія в моїй присутності запевняв кількох поважних осіб: «У цьому фонді є Наглядова рада, і вона справно виконує свої функції». Як виявилося згодом, Зураб Аласанія тоді сказав неправду. Наглядової ради в цьому фонді вже давно немає: та, що була створена у 2014 році, втратила чинність після ухвалення нової редакції статуту фонду від 18 жовтня 2017 року, а нова так і не була створена (втім, оновлений статут і не передбачав, що це обов’язково). Отже донорські кошти, які надходили до фонду, витрачалися «з вимкненим контролем»: як заявила на останньому засіданні Наглядової ради НСТУ виконавча директорка цього фонду Анна Десятова, працівники фонду в роботі з грантовими грошима просто виконували технічну роботу з обслуговування проектів, які були «вже готові й погоджені» працівниками НСТУ. Тобто замість дружньої, але суверенної благодійної установи-супутника, в якій діють власні ефективні механізми внутрішнього контролю за чистотою фінансових операцій (так воно могло й мало бути, й саме до цього я публічно і приватно закликав Зураба Аласанію з перших днів його роботи головою правління!), менеджмент НСТУ обзавівся фактично підпорядкованою йому структурою зі статусом неприбутковості, через яку вільно й безперешкодно витрачав донорські кошти так, як вважав за потрібне.

Я неодноразово попереджав, у тому числі особисто Зураба Аласанію, що це незбалансована управлінська конструкція, яка рано чи пізно потягне за собою проблеми. Колеги по Наглядовій раді підтвердять, що я висловлював стурбованість із цього приводу й на наших засіданнях. Проте Зураб Аласанія на мої попередження реагував дедалі більш ворожо, а підпорядкований йому менеджмент продовжував рухатися саме цим ризикованим курсом.

Звісно, працівники фонду при цьому були щиро переконані, що роблять усе так, як воно найкраще для справи: адже кому, як не менеджменту НСТУ, це видніше? Безумовно також, що це давало певний виграш в оперативності та простоті ухвалення управлінських рішень. Але якою ціною?

Ціна була озвучена на останньому засіданні нашої Наглядової ради керівницями служби внутрішнього аудиту і ревізійної комісії НСТУ, які впродовж грудня 2018 — січня 2019 року вивчали документи цього фонду. Спираючись на відкриті джерела й добровільно надані працівниками фонду документи, вони виявили низку фактів, які, щонайменше, викликають занепокоєння. Оприлюднити ці факти я не можу, бо відповідна детальна інформація була надана учасникам засідання Наглядової ради «виключно для внутрішнього використання», хоча водночас було зазначено, що «члени Наглядової ради можуть самостійно оцінити цю інформацію, і зробити з наведених даних власні висновки».

Втім, насамперед важливо наголосити на іншому. По-перше, члени Наглядової ради сприйняли цю інформацію цілком серйозно, що відображено у протоколі засідання. А головне те, що проблемної ситуації тут би не було і в принципі не могло бути, якби топ-менеджмент компанії одразу взяв собі за правило працювати зі ввімкненими механізмами інституційного внутрішнього контролю.

На жаль, політика топ-менеджменту компанії під проводом Зураба Аласанії досі мала діаметрально протилежне спрямування.

На мій погляд, ці перелічені мною факти дають підстави посилатися на одну з причин дострокового припинення чинного контракту з головою правління, а саме: «Цей контракт припиняється достроково (…) у разі (…) виявленої невідповідності голови правління займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації» (підпункт контракту 7.4.2.1.). Йдеться конкретно про такі висунуті Наглядовою радою в умовах проведеного конкурсу кваліфікаційні вимоги, як «наявність необхідних знань для ефективного розподілу та використання ресурсів (у тому числі людських, фінансових, матеріальних)», «здатність до організації роботи і контролю», «здатність до управління людськими ресурсами».

Заради справедливості маю сказати, що Зураб Аласанія добре виконав руйнівну частину роботи з розбудови суспільного мовника: він зруйнував систему залежності мовника від чинної політичної влади й очолив процес радикального скорочення штатів новоствореної компанії (відбулося це не без помилок, але це конче треба було зробити, і зробити дуже швидко). Велика йому за це подяка. (Подяка також і колективу компанії, який регулярно тішить новими здобутками на окремих ділянках роботи. На щастя, в компанії збереглися якісні журналісти; деякі кадрові призначення нового менеджменту виявилися досить вдалими; компанія розвивається навіть попри помітні вади наявної системи її управління. За будь-яких змін керівництва все це має бути збережене та примножене, жоден позитивний здобуток не має бути скасований чи знищений.)

Натомість із конструктивною частиною інституційної розбудови (налагодженням контролю, ефективним управлінням людськими ресурсами) в Зураба Аласанії відверто не склалося. Спираючись на побачене за останні півтора року, наважуся стверджувати: і не складеться. Для цього в Зураба Аласанії як керівника просто не виявилося достатньої кваліфікації. А мати попереду ще два роки «керування в ручному режимі постійно створюваним хаосом» — я вважаю, що для українського суспільного мовника це надто велика розкіш.

Адже ми намагаємося побудувати стабільну інституцію, а не персоноцентричний «революційний загін», який неминуче буде лихоманити з кожною зміною керівництва. А це передбачає не «культ особистості» керівника (яким стосовно Зураба Аласанії деякі вже хворіють і в компанії, і довкола неї), а насамперед норми, механізми контролю, усталені інституційні традиції та цивілізовані правила взаємодії працівників і структурних підрозділів. Все те, в організації чого Зураб Аласанія на практиці виявився надзвичайно слабким менеджером.

Таким чином, для подальшого ефективного розвитку компанії тепер потрібен інший топ-менеджер — з істотно більшим досвідом інституційної розбудови за світовими стандартами управління. Я не можу сказати, де, коли і як ми такого знайдемо; але саме цього розбудова міцного українського суспільного мовника зараз потребує найбільше.

Таким є моє щире переконання.

Наостанок нагадаю відому індійську притчу. Якось кілька сліпих мудреців вирішили пізнати, що таке слон. Оскільки бачити слона вони не могли, то підійшли до нього з різних боків і помацали. А потім почали нескінченну суперечку. Один, помацавши ногу, запевняв, що слон схожий на колону; другий, помацавши вухо, порівнював слона з листям лотоса; третій, помацавши хобот, заявляв, що слон схожий на канат. І так далі, й таке інше.

Ну от, цей мій опис ситуації на Суспільному — це той «бік слона», який до цього часу спостерігав і сприймав особисто я. Як кажуть американці — to the best of my knowledge.

А наскільки цю мою оцінку ситуації поділяють решта членів Наглядової ради — це вже спитайте в них. Хай скаже кожен за себе.

Фото Віталія Носача, прес-служби ПАТ «НСТУ»

comments powered by Disqus