В кінці листопада на «UA: Першому» стартував підсумковий тижневик «Тиждень на Суспільному з Анною Чередниченко». Прем’єра ця, сказати б, статусна — більшість центральних каналів загального інтересу має свої тижневики, й «UA: Першому» такого продукту бракувало, щоби почуватися повноцінним членом клубу. Це логічне продовження суспільно-політичного мовлення каналу — токшоу «Зворотний відлік» і «Полюси», студійних програм «Про головне» тощо.

Порівнювати цей проєкт із аналогами на інших каналах — справа невдячна, хоча зовсім без такого порівняння не обійтися. «Тиждень на Суспільному» виходить у неділю о 21:00 — після всіх інших тижневиків великих каналів («Сьогодні. Підсумки тижня» на «Україні», «ТСН. Тиждень» на «1+1», «Факти тижня» на ICTV),  одночасно з програмою «Час. Підсумки тижня» на 5 каналі. Окрема історія — «Подробиці тижня» на «Інтері», які виходять у п’ятницю. Ці програми існують давно, мають свою аудиторію, над ними працюють великі служби новин із солідними бюджетами. Це значить, що «Тижню на Суспільному» немає сенсу бути схожим на них і конкурувати за їхню аудиторію — за теперішніх фінансових реалій НСТУ це безперспективно. Потрібен був самобутній продукт, який задовольнить потреби тих, хто довіряє Суспільному, і захопить на годину людей, які не дивляться інші тижневики.

На державному Першому національному тижневик був — щоправда, у скромному форматі розширеного випуску новин. «Підсумки тижня» на Першому національному зразка 2013 — початку 2014 року були однією з найганебніших сторінок в історії державного телеканалу. Саме з уст ведучого програми Андрія Сміяна, який не дарма опинився на «Дошці ганьби», лунали найбільш цинічні маніпуляції тих часів про Революцію гідності. Після зміни влади Сміян ще якийсь час залишався в ефірі, наче нічого не трапилось. Коли Національну телекомпанію України очолив Зураб Аласанія, паплюжного Сміяна вдалося прибрати з ефіру, але лише разом із тижневиком. Пропагандиста Януковича невдовзі підібрали комерційні медіа, тож геть із професії він не пішов. А державному, а потім суспільному телеканалу потрібно було пройти низку перетворень, аби дорости до нормальної підсумкової програми.

На українському телебаченні історично склалися два підвиди формату підсумкового тижневика: один — більш публіцистично-авторський (на кшталт колишньої програми Віталія Гайдукевича на 5 каналі чи Євгенія Кисельова на «Інтері»), де важливу роль відіграють підводки ведучого і його особиста думка, другий — ближчий до інформаційно-розважального тележурналу, де ключова цінність — ексклюзивні сюжети, розлогіші й ґрунтовніші за новинні. Суспільне одразу пішло другим шляхом: хоча в анонсі програми обіцяють «глибше аналізувати події», ця програма ближча до пояснювального, ніж до аналітичного жанру.

Обличчям тижневика обрали Анну Чередниченко — ведучу новин, яка в новій іпостасі посерйознішала, як і слід людині, яка підбиває підсумки. Та в цілому «Тиждень» справляє враження програми радше молодіжної, ніж «пенсіонерської» (якщо хтось іще вважає, що цільова аудиторія «UA: Першого» — літні люди). Молода ведуча, невеличка команда активних кореспондентів, динамічна картинка, по-сучасному оформлена студія — нічого спільного з тужливими програмами державного телебачення минулого. Водночас цей підхід суперечить практиці більшості тижневиків комерційних каналів, де ведучі й репортери — переважно ветерани, люди, які розповідали аудиторії новини десятиліттями (якщо не на цих каналах, то на інших). Суспільне, натомість, почало стосунки тижневика з аудиторією з чистого аркуша, зібравши команду не новачків, але й не зірок.

Манеру Анни Чередниченко можна назвати стриманою: вона не намагається вдавати Аллу Мазур, не кривляється й лише зрідка дозволяє собі у підводках суб’єктивні ремарки — зазвичай на підкріплення того, що зараз скажуть або щойно сказали її колеги. «Впустити» трохи індивідуальності ведучої в програму все ж не завадило б — саме зараз, на етапі знайомства.

До пояснювально-аналітичної місії творці тижневика підходять ґрунтовно. Наприклад, випуск 19 грудня починається із дванадцятихвилинного сюжету Ірини Саєвич про «ковідну тисячу» — нагороду, яку отримують вакциновані українці. Такий хронометраж радше притаманний спецрепортажу чи маленькому документальному фільму; не дивно, що за цей час журналістка встигає розповісти ну буквально все, що важливо й цікаво на цю тему, поговорити з кількома героями та провести експеримент. Порівнюючи цей матеріал з аналогічним, хоч і на пару хвилин коротшим, який відкривав «Факти тижня» ICTV того самого дня, слід визнати сюжет Суспільного менш гостросюжетним та динамічним, але однозначно більш ужитковим і корисним. Адже тут менше фокусувались на пошуку «зрад» і більше — на порадах. А «Інтер» узагалі вклався в шість хвилин, обмежившись головними фактами.

У випуску за 12 грудня «Тиждень на Суспільному» відреагував на резонансні автокатастрофи за участі пасажирських мікроавтобусів, переобладнаних із вантажних, великим пояснювально-аналітичним сюжетом, у якому з’ясовував, хто винен, хто і що з цим має робити. Самі жахливі аварії, жертви, купи поламаного заліза стали приводом, але не предметом сюжету, який також тривав кільканадцять хвилин — достатньо, щоб розібратись у такій складній темі ґрунтовно. У постановці тем таких матеріалів відчувається прагнення не обмежуватись подієвими інфоприводами, а взяти проблему якнайширше і знайти відповіді на складніші запитання, ніж просто «що сталося?». Те ж стосується й сюжетів про масове звільнення патрульних із поліції, про підготовку до можливого вторгнення Росії, про намагання влади розбудувати державні медіа. До речі, цей матеріал Дар’ї Сидоренко з випуску 19 грудня — чи не перше спокійне, безстороннє пояснення ситуації в цій сфері, яке можна було побачити у всеукраїнському ефірі. На комерційні канали в цій темі годі покладатися, бо вони або ігнорують конфліктну тему взагалі, або подають її у вигідному своїм власникам ключі — аж до абсурду, який ми бачили на каналі «Україна».

Через такий підхід «Тиждень на Суспільному» важко назвати підсумками, власне, подій тижня — це радше розбір декількох системних проблем, які стають очевидними, якщо проаналізувати резонансні події тижня (і не тільки їх). Огляд інших подій, зокрема міжнародних, у програмі є, але у форматі кліпового дайджесту, який особисто мені не осідає в пам’яті.

Пояснювальний елемент програми посилений форматом, де ведуча чи кореспондентка стоїть у кадрі, на якому періодично з’являється інфографіка чи відео, та розповідає своїми, як правило, простими словами, — що мені особливо імпонує, — про якусь важливу подію. Такою була, зокрема, розповідь про пресмарафон Зеленського; в цьому ж форматі пояснили ситуацію з переговорами Путіна, Байдена, Зеленського та президентів інших держав у випуску 19 грудня. Такий підхід досить сміливий як для команди нових облич. У тижневиках комерційних каналів досить поширений формат, коли автора чи авторку важливого розслідування чи репортажу запрошують у студію, де ця людина розповідає про історію створення сюжету, ділиться власними враженнями, відповідає на запитання ведучого.

Проте зазвичай це журналісти, яких глядачі впізнають, яким довіряють. Як сприймає цільова аудиторія Суспільного ще не дуже знайомих молодих людей, які пояснюють щось про політику, економіку, медицину абощо? У своїх монологах кореспонденти уникають суджень і оцінок — тільки факти, а по коментарі звертаються до експертів. Однак і для добору фактів та адекватних експертів потрібно мати знання, орієнтуватись у темі, а в ідеалі — асоціюватись із нею у глядачів. Сюжети для «Тижня на Суспільному» роблять одні й ті самі троє-четверо репортерів, тому, боюся, шансів профілюватись на вузьких темах у них поки що немає — якщо команду не розширять.

Втім, хоч як я старався зловити авторів сюжетів на якійсь дурниці, серйозних хиб, вартих згадки в цьому тексті, мені не трапилось. Відчувається добротна редакторська робота.

Слабким місцем перших випусків програми була режисура прямого ефіру: аж забагато технічних накладок. То ведучій виводять на екран у студії не той графік, то зарано чи запізно міняють титр. Наприклад, у випуску 5 грудня заставку з таблетками включили, ще коли Анна Чередниченко говорила про обіцяну вакцинованим тисячу; згодом вона перейшла до теми попиту на недієві та сумнівні ліки, але титр «Гроші за вакцинацію» ще досить довго залишався на екрані. Однак в останніх випусках таких проблем поменшало, тож, імовірно, проблему вдалося розв’язати.

Новинам Суспільного часто й багато закидають, що вони занадто сухі. Справді, майже маніакальне дотримання професійних стандартів (моніторинг «Детектора медіа» свідчить, що порушення в новинах «UA: Першого» поодинокі, тоді як на будь-якому комерційному каналі їх на порядок більше), незаангажованість та дистанціювання від скандальних тем роблять новини, можна сказати, сухими. «Тиждень на Суспільному» вийшов, натомість, доволі соковитим. Напевно, це не та програма, яка дасть вам змогу недільного вечора отримати вичерпне уявлення про події минулого тижня. Це було б важко навіть з огляду на хронометраж — «Тиждень на Суспільному» триває 50 хвилин, а не півтори-дві години, як інші тижневики. Але кожен випуск цієї програми допоможе зрозуміти щось важливе про ситуацію в країні загалом і актуальні події зокрема, підкаже, як діяти у складній ситуації, а в кінці запропонує не банальну «пандочку», а більш вишукану цікавинку-смішинку. Наприклад, кадри з новонародженими пінгвінами на українській антарктичній станції.

Авжеж, для свого жанру це поки що програма, як каже сучасна молодь, «на мінімалках». Або — ще один евфемізм пострадянської новомови — «бюджетна», тобто дешева: більшість сюжетів знімається в Києві та околицях, значна частина інформації озвучується в студії, багато коментарів — відеозв’язком, вся інформація з-за меж України — нарізка відео інформагенцій… Хочеться сподіватися, що програма розвиватиметься і зростатиме. Звісно, разом із Суспільним.

Фото: пресслужба Суспільного