Перш ніж писати про враження від першого півфіналу національного відбору на конкурс «Євробачення», хотілося б зупинитися на кількох речах, які повторюються з року в рік і сильно псують враження, якщо не сказати «бісять».

Перше. Імена та назви гуртів, що беруть участь. Чого тільки в них немає! Й суцільно латинкові, й із чергуванням кирилічних та латинічних літер в одному слові, й різні розділові знаки та символи — цього разу дійшло до квадратних дужок та нижнього підкреслювання. Креативність буяє. Даруйте, але мимоволі гадається: коли вичерпується фантазія, тоді й починається випендрьож.

Бо от як слід читати назву «[O]»? «О в дужках»? А чи неодмінно «О у квадратних дужках»? А якщо пані Круть aka KRUTЬ поїде до Роттердама (на що вона цілком заслуговує), як вона писатиме своє ім'я там? Чи зможе так само?

Ні, не зможе! Бо перегляньте всю історію «Євробачення» — хоч на профільному сайті, хоч у вікіпедії, хоч іще будь-де. Ви не знайдете там жодних викрутасів у написанні імен та назв учасників. Усі вони написані «штатною» латинкою — ну, хіба що подеколи з використанням діакритичних знаків відповідних мов, а подеколи й без них. Назви конкурсних пісень також завжди пишуть латинкою й мовою оригіналу, а якщо мова оригіналу застосовує іншу, ніж латинська, графіку — то латинописемну транскрипцію й у дужках оригінальну назву. Бо «Євробачення» — це, власне, конкурс пісні, а не вигадливості в написанні імен конкурсантів.

Серед світових зірок теж отак і не пригадати графічних викрутасів у назвах. Понад двадцять років тому славетний Прінс змінив собі сценічне ім'я й почав писати нечитабельну фігурку; саме ім'я при цьому вимовляли як Симбол. Здавалося б, усе: тема випендрьожу на цьому закрилася, бо перевершити Прінса-Симбола однаково вже не вийде. Але ні: з року в рік на нацвідборах до «Євробачення» ми спостерігаємо парад абсурду — цілком за Александром Івановим: «Я хотел выдумать позаковыристее, но позаковыристее не смог».

Тож залишається хіба що дати пораду наступним шукачам участі в «Євробаченні», підказати їм незоране поле натхнення: існують іще грецька, грузинська, вірменська абетки; існують арабська та єврейська; на півдні та південному сході Азії — взагалі прірва екзотичних абеток. То вперед: одна літера корейська, друга бенгальська, третя тамільська, четверта грецька — от вам і назва гурту, яка вже точно позбиває з ніг і журі, й глядачів. Тільки за однієї умови: вчити всіх, як це вимовляється, будете самі.

Друге. З року в рік на національних відборах українська мова лунає переважно у виражено етнічних піснях — за ліченими винятками. У першому півфіналі нацвідбору як етнічні було позиційовано три виступи — й лише вони були україномовними або англо-україномовними. І дуже схоже на те, що це вже стало стереотипом. Річ у тім, що пісня Круть насправді ані фолком, ані етнопопом не є. Й ані українська мова, ані бандурне соло її такою не роблять — бандура дуже органічно вплітається в загальне звучання, тільки й усього. А як етнічну пісню Круть позиціював Сергій Притула — виглядає, що от саме за зовнішніми ознаками.

Менше з тим, загальна тенденція є наявною. І, на жаль, коли вважають, що українську мову на загальноєвропейську аудиторію варто виносити лише у виразно фолькових, етнічних піснях — то тим самим відтворюють традиційне російське уявлення про роль та місце української мови в цьому світі. Про те, що буцімто українська мова є експонатом чи то музею старожитностей, чи то етонографічного.

Що ж до загального мовного фону півфіналу, то маємо те саме, що й раніше. Попри зміну складу журі на дві третини (тепер це Андрій Данилко, Тіна Кароль та Віталій Дроздов), мовний баланс залишився тим самим, що й був: двоє членів журі (Данилко та Дроздов) розмовляли російською, одна (Кароль) — українською. Сергій Притула вів українською, продюсер нацвідбору Руслан Квінта розповідав російською. Варто віддати належне: переважна більшість конкурсантів розмовляли українською.

Третє. Одвічна тема: «Про що пісня». Це лунало й під час представлення конкурсантів, Сергій Притула допитував їх про це на сцені, провокуючи на потік банальностей. До речі, а про що була легендарна пісня «Лаша тумбай» Вєрки Сердючки? Звісно, й тут можна сказати щось пафосне — мовляв, про теорію відносності Ейнштейна... Пісня — на те й музичний твір, щоби всі «про що» артисти доносили до глядачів суто музичними засобами. Адже в Роттердамі не вийде ж на сцену разом із представником України диктор і не прочитає лекцію, про що буде пісня. Бо інакше, може, взагалі краще не співати — просто представити до журі тексти пісень, і все? Навіть якщо в нацвідборі переможе англомовна пісня, однаково доведеться відкрити секрет: чимало жителів європейських країн англійської не знають. А отже, однаково не розумітимуть тексту.

Четверте. Балаканина. Так, її стало менше, ніж було попередніх років. Але міркуйте самі. Представлення конкурсанта. Кілька слів Квінти про кожного. Самі конкурсанти про себе та свою пісню. Це — до виступу. Після виступу, на сцені – «легка розмова» з Притулою. Нарешті, думки та враження кожного члена журі.

Представлення — от вони стали коротшими, ніж були раніше. Стислішими. Чудово. Слова Квінти — теж недовгі, але й перше, й друге в сумі вже видаються надлишком. Самопредставлення конкурсантів, хай і коротші, ніж попередніх років, але так само здебільшого ні про що — оце видається явно зайвим. Крім того, артист іще не з'явився на сцені, а певні симпатії або антипатії в глядачів уже складаються. Думки членів журі після виступів — без них неможливо, оце — найцікавіший фрагмент розмовної частини. Бесіди з Притулою — особисто для мене їх забагато. Пригадаймо: на самих конкурсах «Євробачення» ролі ведучих на сцені мінімальні. Тим паче, здається, цього разу Притула був не в настрої, тож цього разу це не було ані дотепно, ані бравурно.

Але оця надмірність розмовного жанру ніби гіпнотизує. Вона не налаштовує на сприйняття пісень, не створює відповідного настрою. Щось таке ліниве й тягуче, мов жувальна гумка, на тлі чого конкурсні виступи — немов якісь чужорідні вкраплення. Три з половиною години на вісім конкурсних пісень — уявіть собі, якби самі конкурси «Євробачення» йшли в такому темпі. Чи стали б вони популярними?

Крім того, багато довгих рекламних пауз. На «великому» Євробаченні такого й близько немає.

Що ж до самого конкурсу, то цього разу, по-перше, і журі, й глядачі віддали перше місце одній і тій самій виконавиці — Круть. По-друге, й журі, й глядачі вивели до першої — прохідної до фіналу — трійки одних і тих самих конкурсантів. Рідкісний збіг уподобань. Ба більше: дуже близькими одне до одного вийшли загальні підсумки голосування журі та глядачів. Можливо, це пов'язано зі зміною складу журі, адже всі троє його членів за ходом трансляції називали критерії свого оцінювання — й усі ці критерії були з категорії «подобається — не подобається», а не якимись високотеоретичними. Нинішні члени журі ставлять себе на місце глядачів, а не корчать із себе мудрих наставників-теоретиків.

Варто погодитися з членами журі в тому, що не було явного фаворита чи фаворитів. Не було й пісні — тієї, яка б одразу запала до душі. Так, усі виступи (чи, принаймні, більшість) були на високому рівні, але от чогось такого, що одразу зачепило б, не було. Всі пісні були ніби добротно сконструйованими, але не натхненними. Результат — виступи запам'яталися, образи конкурсантів — також, запам'яталася манера співу кожного конкурсанта — в кожного виразно індивідуальна, але мелодії — забулися, не вразили, не причепилися. Тобто ті, хто вийшов до фіналу, гарантовано вийшли б до фіналу й на великому «Євробаченні», ймовірно, посіли б там ненизькі місця, але й відкриттями не стали б.

Й одне спостереження, яке було характерним і для минулих років: коли, коментуючи виступ, члени журі розсипаються в абстрактних компліментах — це означає, що вони виставлять невисокі бали. Коли ж роблять предметні критичні зауваження, але не розгромні — це означає, що перед нами претендент на лідерство.

І ще одна традиція: якість звучання пісень на «UA: Першому», як і зазвичай, сильно поступалася якості звучання на СТБ.

Чекаємо на Пісню!