У другому випуску ток-шоу «Зворотний відлік. Парламентські» 22 червня протистояли одна одній Аграрна партія України та Партія зелених України. «А вони, виявляється, й досі існують!» — таким було найперше враження. Спостерігання за двобоєм залишало відчуття, що доторкнувся до історії української політики й побачив, якою вона була років із двадцять тому. Домінувала та сама манера публічної комунікації кучмівської доби, що почала вже забуватися — хай навіть на екрані були здебільшого нові й незнайомі обличчя. Тож гаслом випуску можна було оголосити: «Дотик до історії».

Чесно кажучи, з повідомлень загальнонаціональних ЗМІ про ці партії було давно вже не чути. Є в Україні такий різновид партій, які заявляють про себе лише перед черговими виборами, а в міжвиборчий час про їхню активність, принаймні на загальнонаціональному рівні, геть нічого не чути. Про якусь ідеологію за таких умов, звісно ж, вести мову найчастіше не доводиться: ані для кого не секрет, що чимало з-поміж подібних партій — це прості й майже неприховані бізнес-об'єднання, для яких політика — це засіб, а не мета й не покликання. Скажімо, ПЗУ двадцять років тому була однією з опор кучмівського режиму у Верховній Раді, а нічим особливо зеленим не запам'яталася.

І чимала «заслуга» в існуванні подібних партій лежить на ЗМІ: коли вони висвітлюють лише діяльність парламентських партій, пересічному виборцеві нема з яких даних відрізнити активні, але непарламентські політичні сили від партій, які пожвавлюються лише перед виборами, а в міжвиборчий період перебувають в анабіозі. Так, даючи довідку про партії-учасниці, Павло Казарін зазначив, що представники АПУ є «в багатьох місцевих радах», є в них і представники ПЗУ. Але чи не є це наслідком чергового пожвавлення цих партій перед минулими місцевими виборами? Й, головне: чи відстоюють у тих радах ці партії ті цінності, які проголошують?

Зі «Зворотного відліку» це так і залишилося незрозумілим: представники АПУ та ПЗУ промовляли, мов по написаному й завченому, а на запитання ведучих та експертів часто-густо давали відповіді зовсім не за змістом запитання – або ж надто вже абстрактно-загальні й гаслові, такі, які міг би дати будь-який десятикласник. Показовим був епізод, коли Павло Казарін нагадав, що перший номер списку АПУ Михайло Поплавський 2014 року голосував за януковичівські диктаторські закони. Представник партії Денис Марчук відповідав: мовляв, «партія не відповідає за рішення мажоритарника, який голосував ще в 14 році», «зараз іде партія, а Поплавський був мажоритарником», «нині партія складає список демократично, а не одноосібно», «на вибори іде партія, а не персонально Поплавський». Це були такі відверті відповіді для ідіотів, що стало соромно. Всі намагання Казаріна дотиснути відповідь розбилися об стіну знущання Марчука.

Денис Марчук представляв партію в розділі «Безпека». Що запам’яталося, то це відверта маніпуляція, коли спікер змішував поняття «земля» як державна територія та «земля» як сільськогосподарські угіддя. Це він обстоював тезу, що коли Україна боронить свою землю на сході, то як же вона може запроваджувати ринок землі? Принагідно: партія, що позиціює себе як партія малого та середнього агробізнесу, категорично виступає проти ринку землі – чи не нонсенс? Ще «впала у вухо» фраза Марчука: «Європа не воює, Росія не воює, у стані війни перебуває Україна». Узагалі ж, його пасажі про війну на сході складалися з двозначностей та несумісних одна з одною, суперечливих тез.

Тільки-но мова зачіпала Поплавського, він повторював: мовляв, Михайло Михайлович (саме так і лише так) у відрядженні, запросіть нашу партію в ефір іще раз і поставте запитання безпосередньо йому. Одного сеансу реклами, мабуть, було замало. Ведучі так і не зауважили: АПУ запросили на ефір не за півгодини до його початку, тож Поплавський, мабуть, заздалегідь про нього знав.

ПЗУ в цьому розділі представляла Тетяна Бодун, виступи якої не запам’яталися геть нічим – правильні, але без жодної нової інформації фрази.

У розділі «Гроші» ПЗУ представляв Сергій Курикін. Вів він про «економіку замкненого циклу» та «зелені робочі місця. Від АПУ виступала Лілія Бортич і вела мову про те, що «Аграрна партія йде в парламент, бо знає, як вирішити це питання». Поділитися своїм сокровенним знанням вона не вважала за потрібне. У цьому блоці остаточно сформувалося враження, що виникло вже в попередньому: Аграрна партія веде мову виключно про сільське господарство, а Партія зелених – виключно про екологію. Причому найчастіше – на рівні політрекламних гасел. Що робитимуть фракції цих партій (у разі їхнього обрання, звісно) із законопроектами, що не стосується цих двох тем, які цінності відстоюватимуть – це так і залишилося незрозумілим.

На жаль, експерти зловилися на цей гачок: спікерам від АПУ вони ставили запитання лише про сільське господарство, спікерам від ПЗУ – лише про довкілля.

У розділі «Гуманітарна політика» АПУ представляв Сергій Ващук. Почав він із досить цікавої ідеї: мовляв не можна в Києві будувати скляні мости, коли в селах немає дитсадків та бібліотек. Казарін намагався наголосити, що йдеться про витрати з місцевих бюджетів – і врешті-решт вдалося досягнути бодай якогось конструктиву: спікер від АПУ повів мову про те, щоби 100% місцевого податку залишалося на місцях. Копнути глибше – наприклад, поміркувати про те, чому агрофірми зареєстровані в містах і до міських бюджетів, відповідно, платять податки – він не захотів.

Саме в цьому розділі ПЗУ представляв її незмінний лідер Віталій Кононов. Він повів мову про зміну клімату та інші глобальні екологічні проблеми.

Фактчекер Максим Скубенко майже не ловив спікерів на викривленні фактів: ток-шоу тривало в такому ключі, що поняття «правда» та «неправда» виглядали чимось зовсім з іншої опери.

У третьому випуску 24 червня учасниками ефіру стали «Об’єднання Самопоміч» та партія «Сила людей».

Одразу треба відзначити: експерти та ведучі ставили до спікерів чимало актуальних запитань; ведучі Мирослава Барчук та Павло Казарін дотискали відповіді й також ставили змістовні запитання; ефір видався дуже змістовним – от тільки, все ж, справді більше видався, ніж був таким. Бо відчувався брак концептуальних тем – на шкоду конкретним, брак аналізу причин на шкоду аналізу наслідків. І хотілося б зауважити ведучим: йдеться про парламентські вибори, тобто про майбутню законодавчу роботу; геть усі спікери не балотуються для того, щоби розв’язувати якісь конкретні проблеми й підмінювати виконавчу владу. Тож хотілося б, щоб у наступних випусках це не випускали з уваги й спрямовували спікерів саме в таке річище. Скажімо, «як звільнити окуповані території» – це запитання не за адресою; парламентарі будуть законодавчо забезпечувати (або унеможливлювати) деокупацію.

Про безпеку від «Самопомочі» розповідав Андрій Садовий. Сказав, зокрема, що наші західні сусіди «захищені НАТО й Євросоюзом». Але, даруйте, Євросоюз – це міжнародна організація зовсім не оборонного характеру, й когось захистити вона не може. Зменшення кількості чиновників, автошляхи – чи це є парламентськими завданнями?

Здивувала одна репліка Садового: «Керівник російського «Газпрому» два дні був у Львові – чи СБУ знає про це?» А сам Садовий – чи повідомив він СБУ про це, задля надійності? А чи лише обрав собі роль критика-спостерігача? Лідер «Самопомочі» назвав Суспільне телебачення «УТ-1». На запитання щодо концентрації контролю над телеканалами в руках Медведчука він відповів: «Та Медведчук однозначно має сидіти в тюрмі, він є ворогом українського народу». На жаль, так ніхто й не спитав, чи пропонує «Самопоміч» внести до Кримінального кодексу статтю «ворог народу».

Далі розгорнулася дискусія з Денисом Казанським: журналіст доводив, що проросійські канали, наприклад, «Інтер», часто не мають формальних фінансових порушень, і до них не прискіпаєшся; Садовий вів і вів мову про корумповане телебачення. Барчук поставила запитання про проблему відтоку з України людей, Садовий відповів про мету відсутності корупційних скандалів.

Найбільше запам’яталося, що й у виступі, й беручи слово з місця, Садовий багаторазово казав: а от у нас у Львові! Дотично до геть різних тем, виходило, що Львів під його керуванням – мало не рай земний. Чом би, власне, й не прорекламувати своє місто й себе як його керівника – тільки от чи надто вже наполегливо, надміру це вийшло?

«Силу людей» представляв Олександр Солонтай. Він наголошував на тому, що безпека держави – це передусім безпека людей. І слушно, й маніпулятивно водночас – уся річ в акцентах. Та й перелічувати проблеми – це зовсім не те саме, що знати, як їх розв’язати. Про безпеку держави теж було: «Безпека України, безпека народження й становлення нашої республіки» – я дуже давно не чув, щоби хтось, окрім російської та проросійської пропаганди, називав Україну республікою, а не країною.

Принагідно: протягом усього ефіру кілька разів вигулькувала тема легалізації короткоствольної зброї як засобу захисту безпеки людей. І ведучі, й експерти, заперечуючи, посилалися на громадську думку, яка проти цього. Хоча в даному разі, як на мене, краще було б наводити більш фахові аргументи – скажімо, рівень злочинності. Не згадав ніхто й про ще один аргумент: а скільки та зброя коштуватиме, тим паче одразу після легалізації? Й чи не вийде, що вона захищатиме багатих від бідних, стане привілеєм багатих, ознакою належності до вищих станів?

Щодо російської пропаганди на українських каналах Солонтай стояв на своєму: боротися з російською пропагандою на українських телеканалах треба у спосіб закриття телеканалів, що фінансуються за російські або злочинні гроші; всі проросійські канали можуть існувати лише на злочинні, корупційні гроші. Жодних фактів він не наводив, а почуті від інших факти його не переконували, він просто пропускав їх повз вуха. Навіть на запитання Казаріна, де пролягає межа між цензурою та інформаційною безпекою, він твердив: такі канали існують лише на вкрадені гроші; повернути ці гроші державі – й російську пропаганду мов рукою зніме.

Барчук поставила запитання про надання сусідньою державою свого громадянства українцям; було зрозуміло, що йшлося про Росію. Солонтай, ніби не почувши, перелічив геть усіх наших західних сусідів, які надають своє громадянство й становлять загрозу національній безпеці України. Знову стало дивно – адже це саме російська пропаганда намагається втовкмачити українцям, що буцімто загроза виходить від наших західних сусідів. Прозондувавши реакцію зали, він уже повів мову, що він – «визнає, щоб українці мали подвійне громадянство з західними країнами». На жаль, від експертів не пролунало те, чого не дізнаєшся й від наших ЗМІ, – що всі наші західні сусіди є членами НАТО та ЄС, а основоположні документи обох цих організацій забороняють їхнім членам будь-які агресивні дії, зокрема й прибирання до рук чужих територій.

І – ще зауваження до ведучих. Коли присутній у залі Олег Березюк запитав про «злочинні Мінські угоди та злочинну судову реформу», чи не мали б модератори перервати його за неаргументоване нав’язування оціночних суджень?

Про гроші від «Сили людей» розповідав Остап Єднак і виступав про «країну підприємців, а не олігархів». Цікаво, що тема деолігархізації, її шляхів та способів не постала навіть після цієї фрази. Поки що в жодному з трьох випусків її не зачіпали. На запитання Дениса Казанського про пропоновані заходи щодо судової реформи спікер майже весь відведений хронометраж розповідав про історію проблеми й тільки останнім речення заявив: «Ми продовжимо очищення». Ну просто виняткова конкретність.

«Самопоміч» у цьому розділі представляла Тетяна Острікова. Вона оголосила мету України, вільної від олігархів – щоправда, планом деолігархізації з глядачами не поділилася. Натомість показала брошуру «Програма економічної свободи» й заявила, що «маємо чіткий план у своїй програмі». Щодо підвищення зарплат, то «ми знаємо, як це зробити». Невже пані Острікова була впевнена, що всі, мов один, глядачі можуть прочитати з екрану зміст закритої брошури, та ще й за кілька секунд? Узагалі-то, з таким самим успіхом можна показати просто підшивку чистих аркушів із красивою назвою на обкладинці. Відомий прийом маніпулювання, але ніхто спікерці на це не вказав.

Гуманітарну політику «Самопомочі» представляв Роман Семенуха. «Ми проведемо медичну реформу, ми проведемо…». Як саме – це, мабуть, секрет. На запитання, як зупинити трудову міграцію, спікер відповідав словами про молодіжну політику. То чи проблема міграції стосується лише школярів і студентів? А чи це була чергова домашня заготовка, й крок праворуч – крок ліворуч…?

Його опоненткою від «Сили людей» була Ольга Омельчук. Вона довго розповідала, що «мета – це людина». Як, усе ж таки, важливо дібрати вдалу назві партії – тоді на будь-яке запитання, по суті, цією назвою й можна відповідати! Запитали про реабілітацію постраждалих від війни мирних громадян. Підкреслюю: мирних. Омельчук відповіла, що загальної цифри не знає: «Мені відомо тільки, скільки в моєму батальйоні» – й повела мову про реабілітацію учасників АТО. Це – окрема важка тема, але й для політиків, і для переважної більшості ЗМІ постраждалих цивільних громадян ніби не існує; навіть коли міжнародні організації наводять загальні цифри загиблих та поранених у цій війні, їх дуже часто тлумачать як кількість загиблих та поранених бійців. Тож це є загальною інформаційною проблемою: постраждалих цивільних громадян, окрім переселенців, ніби й не існує. Тож цілком може бути, що Омельчук просто не зрозуміла змісту запитання.

А от зі словами Омельчук про загальний низький рівень експертності у ЗМІ можна лише погодитися. Наостанок лідер «Сили людей» подякував «UA: Першому» за запрошення на ефір: «А інакше хто про нас знатиме? Якщо не крутили на каналах олігархів, (політичні сили. – Ред.) не будуть відомі». Й із цим теж можна погодитися стовідсотково.