Програма «Війна і мир» стартувала на Першому національному каналі  ще взимку. Ідея виникла логічна — двоє ведучих: Юрій Макаров — як цивільна людина, яка не має досвіду війни і спостерігає за нею з новин, Євген Степаненко — професійний військовий, доброволець на Сході Україні з квітня. Два погляди, гострі теми і професійні гості. «Війна і мир» стала новим майданчиком в Україні, де про війну говорять максимально чесно.

«Безпечна зона для небезпечних тем»— саме таким гаслом  позначили суть програми її ведучі. На перший погляд формат програми «Війна і мир» нагадує світлий спогад початку 2000-х, якщо не 90-их минулого століття: жодних шоу, яскравих фарб студії чи розважального характеру, жодних «бульбашкових» тем, натомість чорний фон. Освітлений стіл і три співрозмовники — ведучі і герой. По суті, візуальна частина програми є «радійною», бо якщо глядач вимкне зображення і буде слухати лише голоси присутніх в студії, він нічого не пропустить.  З одного боку, аудиторія добряче розбещена різними шоу і вже забула, що буває інакше, а з іншого — додати в програму відео, як ілюстрацію до обговорюваних тем, було би не зайвим.

«Війна і мир» фактично є проекцією того суспільства, яке буде в Україні після завершення війни. У ньому буде більшість звичайних громадян, які не бачили війну в притул і мають про неї лише уявлення, але й будуть ті військові та волонтери, які її бачили і відчували. І дискусії виникатимуть буквально на кожному кроці. Що далі з волонтерами? Хто і як відновлюватиме Донбас? Якою  буде подальша доля  нинішніх переселенців? За які гроші лікувати поранених? Запитань десятки. Юрій Макаров і Євген Степаненко намагаються порушувати їх уже зараз.

Перший гостем програми  став колишній прес-аташе посольства Грузії в Україні Бачо Корчилава. Наступною була професорка Донецького національного університету Олена Стяжкіна, яка вразила своєю промовою щодо аналізу ситуації на Донбасі на київському TEDx, а згодом і Лекцією Свободи, яка прозвучала цьогоріч на врученні премії імені Олександра Кривенка. У третьому випуску гостею була Мирослава Гонгадзе. Пізніше в студії встигли побувати і медіа-аналітик Олексій Ковжун, і політик Юрій Луценко, і журналіст Сергій Рахманін, й історик Олександр Зінченко. Загалом в ефірі Першого вийшло  вже 16 програм.

Зокрема, в розмові з Олексієм Ковжуном мова йшла про те, як Росія конструює образ ворога, чому праві, які воюють у добровольчих батальйонах, є більш терпимі до протилежних думок, аніж представники українських ліберальних кіл. Дискусія була простою і відвертою. Харизматичний гість не займав місце ведучих, у кожного була своя роль в кадрі.  На підтримку мінімалістичного формату «Війни і миру» можна додати ще й те, що у глядача виникає ефект присутності за столом: нічого зайвого, лише білий стіл і чорна студія, час від часу зйомка зверху, проста і зрозуміла манера спілкування без пафосу і зайвої патетики. Глядачу, здається, ще трохи  — і нададуть слово. Це сильна сторона програми повертає нас до часів програм із Миколою Вереснем та до низки авторських програм на Заході, коли ведучий не займається самолюбуванням, а направляє і веде свого героя виключно як модератор. У Макарова та Степаненка це вдається із легкістю.

Спектр тем варіюється від подальшої долі волонтерського руху і до української ситуації у фокусі США та Європи, від покарання винних за вбивства на Майдані до суті російської інформаційної війни.

Як я вже писала, задіяність одного ведучого у війні і незадіяність іншого створює унікальну оптику. Глядач разом із присутніми в студії вирішує, де йому діяти радикальніше, а де м’якіше.  В одному з інтерв’ю Юрій Макаров помітив — у нас фактично відсутні програми про війну на телебаченні, а це значить, що українська журналістика досі не знайшла правильну форму для аналізу того, що відбувається. Всі формація обмежена новинним форматом і дуже рідко виходить за ці рамки, коли пропонуються аналіз, дискусія, інший фокус, міжнародний контекст війни на Донбасі тощо.

На розмову у героя 40 хвилин — час, аби не набриднути і час, аби принаймні позначити проблемні питання по темі.

«Війна і мир»  ймовірніше за все не збиратиме захмарні рейтинги, бо не пропонує ані театралізованого дійства, ані політичних розбірок. Мета скромна — шукати й, якщо вдасться, знаходити відповіді  на актуальні та гострі питання.

Проте програма може стати важливим майданчиком для тем, про які звикли мовчати, за умови, якщо самі глядачі захочуть на ці теми реагувати.

Є надія, що як мінімум Юрій Макаров не піде з Першого через те, що не зможе гарантувати глядачеві об’єктивність своєї інформації, як це сталося із каналом ТВІ у 2013 році. А над іншим можна працювати.