У п’яту річницю визволення Слов’янська, 5 липня, «UA: Перший» показав документальний фільм «Слов’янськ. Незабуте». Фільм показує епізоди 2014 року, одразу після звільнення міста, та 2019 року – тепер. Є в ньому трохи документальної хроніки періоду окупації. Й хоча більшість цих кадрів 2014 року або дуже подібних до них загалом давно відомі, їх однаково не можна переглядати спокійно. І якщо авторка фільму ставила за мету ще раз нагадати про жахіття війни, вона цього досягла. Але…

Дивно, але фільм не дає жодного уявлення про те, що Слов'янськ — то не просто якийсь пересічний райцентрик, а велике місто. Його масштабів з кадрів ніяк не зрозуміти. А відтак не зрозуміти й важливості та складності визволення Слов'янська. Так само, до речі, було на телебаченні й п'ять років тому.

Яким же постав Слов'янськ із фільму? Занедбані неасфальтовані вулички, хати, садиби з садочками. Й серед них де-не-де — то триповерховий, то п'ятиповерховий будинок, єдині ознаки бодай чогось міського. «Й ото через звільнення цього напівсела стільки галасу?» — таке враження цілком могло залишитися в глядачів.

Так, жителі приватних будинків страждали під час окупації, під час обстрілів. А як пережили їх мешканці масиву Артема, центру, району біля вокзалу? Які сліди залишила війна у найнаселеніших районах Слов'янська, де за екстремальних умов набагато важче вижити, ніж у «приватному секторі»? А чи зараз, за п'ять років, життя там налагодилося? Фільм не дав відповідей на ці запитання.

Тож як і чим живе Слов'янськ за п'ять років по визволенні, ми так і не дізналися. Якщо в стрічці є моторошні кадри окупаційного й постокупаційного побуту жителів міста, коли елементарні потреби ставали нерозв’язною проблемою, то кадрів сьогоднішнього побуту майже немає. Фільм не пропонує порівняння, не дає сучасного вигляду тих місць та об'єктів, що їх щойно показували з плашкою «2014». Під самий кінець стрічки — кілька мовчазних кадрів з плашкою «2019»: якісь руїни, лялька, що валяється просто на землі, картина в такому самому стані. Що це означає? Що місто як було в руїнах, так і є, нічого не змінилося? А чи це — окремі артефакти минулої війни, що все ще де-не-де трапляються?

Усі коротенькі міські картинки, за винятком двох або трьох, є просто сполучними ланками між синхронами. Грубо кажучи, фільм — це портрети, міським пейзажам у ньому місця майже немає.

От оператор і авторка вдома в одного з героїв фільму. Типовий для Донбасу контраст: приватний, непоказний, не надто охайного вигляду будиночок, не надто доглянута ділянка довкола нього — й затишна, небідно обставлена кімната. Хазяїн розповідає, де були руйнування, каже, що відновити до пуття будинок він досі так і не зміг. Показує рукою кудись за спину операторові. Оператор і не намагається розвернути камеру й показати, куди саме вказує співрозмовник — перед очима як була затишна, цілком нормального вигляду кімната, так і залишається.

Фільм побудовано на синхронах. Один співрозмовник — проукраїнський, другий, третій. Синхрони 2014 року: «Привезли міномет, (бойовики. – Б.Б.) вистрілили й поїхали»; жіночка розповідає: «Это — плановое, организованное вторжение»; житель показує, звідки стріляли бойовики: «Бахнули и умотали»; він же цитує слова бойовиків: «Валите отсюда, сейчас будет ответка». Житель Слов'янська: «Не успели побомбить — сразу российское телевидение и ополченцы (про те, хто бомбив — ані слова. – Б.Б.)... Я не против России, но откуда они знали?» Один житель міста тоді, одразу після визволення, казав, що «стояли четыре бабушки с иконками на мосту (не пропускали українські війська. – Б.Б.). Да расстреляли бы, потеряли четыре жизни – а так теперь сколько людей, сколько семей, сколько домов!» Усі показані співрозмовники звинувачували російську сторону та бойовиків. Але чому ж тоді регіон так уперто голосує за Бойка? Звідки ж тоді бралися бойовики та різні «ополченці»? Уже наприкінці фільму героїня Наталя, яка дає найбільше коментарів, розповідає: відступаючи, «ДНР» обіцяли повернути до міста, багато хто цьому повірив. То що тепер – боїться, а чи чекає з нетерпінням?

До речі, про «бойовиків» та «ополченців». От жінка розповідає про те, що на блокпості бойовиків були самі лише чеченці. От – кадри під час окупації, синхрон такого собі Бабая: «Мы здесь находимся ради православной Руси; ну, не было такого народа – “украинец”, не было, были хохлы…». Деякі промовці у синхронах кажуть, що не хочуть бути хохлами, не хочуть, щоб було знищено українську націю. Деякі місцеві жителі розмовляють досить чистою українською. А під кінець головна героїня, фотографиня Руся Асєєва, чий візит до Слов’янська власне й фільмує камера, раптом риторично вигукує: «Здивувала реакція людей на українську мову. Може, ми – чужі?» Жодного підтвердження цій репліці, жодної ілюстрації до неї у фільмі немає. Та й чеченці, Бабай, слова жителя про російське телебачення, слова іншого жителя про те, що воювали за «ДНР» росіяни, яким за це платили… То, виходить, у війні проти України воюють лише росіяни? А бойовики, місцеві жителі, самі донбасівці – зовсім ні? То чому ж ми тоді ведемо мову про гібридну війну, якщо все традиційно – окупанти-чужоземці проти всі-як-один патріотичного місцевого населення?

І потім раптом, під кінець фільму, героїня Наталя каже: «Це вони» – тобто винуватці війни. Хто вони – невідомо. А Наталя додає: «Может, мы долезем как-то до них, поменяем их?» То куди «доліземо» – до Москви чи до Києва, кого й як «поміняємо»? Незрозуміло. Інший слов’янець, що вже давав синхрон: «Мы – пешки». А це вже командир підрозділу українських збройних сил: «Они делят там свои интересы». Знову невідомо: вони – це хто? На кому, зрештою, лежить провина за війну? Чи не сприймається все перелічене як прозорі натяки на українську владу?

Зрозуміло: 2014 року розповідати про війну треба було обережно, зі значними зонами замовчування – бо тоді треба було доводити, що йде гібридна війна, а ніяка не громадянська. Тепер це вже доведено, всі вже це знають. А оця звичка «так та ні не казати» залишається. Але, все ж таки, п’ять років уже минуло! Знаєте, що може спасти на думку необізнаному глядачеві, який перегляне цей фільм? Що в нас на телебаченні буцімто сувора цензура, бо всі проблеми позначено лише натяками – якщо взагалі позначено.

Так, фільм «Слов’янськ. Незабуте» бере за душу. Нагадує, що відбувається всього за півтисячі кілометрів від столиці. Викликає протест проти жахів війни. Але зараз, за п’ять років як до Слов’янська повернувся мир, потрібне осмислення. Й наочне порівняння: як було – й як стало. Ані того, ані того у фільмі немає.