Суспільне телебачення й українське суспільство: камені спотикання

Розгляд у парламенті законопроекту №1076 «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України», який зараз чекає на повторне друге читання, активізував експертні дискусії на цю тему. Наш постійний автор Сергій Грабовський розглянув створення суспільного мовлення в Україні з несподіваного ракурсу. Редакція готова надати можливість усім охочим долучитися до дискусії в рамках нашого проекту «Суспільне мовлення».

Суспільне телебачення – це добре. Це дуже добре. Це саме те, що потрібно Україні й проти чого виступають зажерливі олігархи, ретрогради від культури й продажні політикани. Суспільне телебачення, якщо воно стане фактом українського медіапростору й посяде в ньому належне місце, здатне (хоча, ясна річ, і не одразу) змінити на краще все життя країни.

Із твердженнями такого роду якось не прийнято сперечатися. Відтак усі начебто за суспільне телебачення, а якщо хтось і проти нього, то робить це мовчки чи веде мову про необхідність «ретельного доопрацювання» тих чи інших положень і законопроектів. У результаті суспільного телебачення нема – і на обрії не видно, за винятком пари інтернет-проектів. Не краща ситуація, до речі, і з громадським радіо, про яке років десять тому стільки дискутували журналісти, політики й науковці.

Отже, маємо відсутність суспільного мовлення – йдеться про супутникове чи про дротове, про радіо чи про телебачення. Це, звісно, дуже погано, це віддаляє і відділяє Україну від Об’єднаної Європи. Але варто спробувати в цій ситуації бодай щось позитивне. Хоча б той – також незаперечний – факт, що відтермінування початку реалізації проектів громадського мовлення дає хорошу можливість осмислити деякі аспекти реалізації цих проектів за суто конкретних, ба навіть конкретно-історичних українських обставин.

Згадаймо, на яких засадах ґрунтується у розвинених демократичних країнах суспільне мовлення. Головними серед них, якщо не заглиблюватися в тонкощі формулювань, є такі:

- універсальне спрямування програм, які мають своїми потенційними адресатами всіх громадян, незалежно від розміру їхніх доходів або належності до якоїсь групи (верстви) суспільства;

- поєднана з цим різноманітність змісту та жанрів програм, які мають на меті врахування інтересів різних груп глядачів та слухачів;

- незалежність мовників від партійно-політичного та ринкового тиску.

Про запобігання тиску з боку державного механізму та олігархічних кланів, про механізми фінансової незалежності суспільного мовлення та про якість його програм, без чого воно виявиться неконкурентоспроможним, написано і сказано дуже багато. Але практично всі аналітики обходять стороною ту специфічно українську проблему в цій сфері, яка пов’язана з відображенням інтересів великих груп громадян – тих інтересів, які несумісні з інтересами більшості суспільства та з існуванням самої Української держави.

Не буду наводити цифри, які містяться в соціологічних опитуваннях останніх років (охочі можуть легко знайти їх на сайтах Київського міжнародного інституту соціології, соціологічної групи «Рейтинг», Центру Разумкова, фонду «Демократичні ініціативи»), зазначу головне: від однієї п’ятої до однієї чверті респондентів («Рейтинг» дає аж 28%) виступають проти незалежності України і в разі проведення сьогодні відповідного референдуму не підтримали б існування самостійної Української держави. Ця публіка вважає себе росіянами, жителями СРСР, «громадянами» Криму і Новоросії тощо, ба навіть патріотами України – але тільки якщо остання стане членом чи то «слов’янського», чи то «євразійського» чи ще якогось подібного союзу.

І що накажете робити з вітчизняною публікою подібного ґатунку в разі створення реального – потужного, з широким покриттям, з хорошими фінансовими можливостями – суспільного мовлення? Надавати їй та її речникам трибуну відповідно до її частки в суспільстві? Робити спеціальні передачі про те, як добре жилося за Сталіна та Брежнєва і про те, що голод 1932–33 років – це «злісна фашистська вигадка»? І для поливання брудом «розтлінного Заходу»? І як бути з переконаними сталіністами? Адже це – не партійна належність, це певний тип світогляду, тип переконань, на які ці люди, згідно з чинною Конституцією, мають право… Що, також надавати їм трибуну для нічим – крім матюків і закликів до насильницького повалення ладу, хоча, з іншого боку, як це викинеш із прямого ефіру – не обмеженої пропаганди (знов-таки, не так політичної, скільки світоглядно-ідеологічної)?

Власне, в такому разі суспільне телебачення України (а з ним і радіо) стане на чверть додатком до найбільш одіозних російських телеканалів. Хоча навіть на російському телебачення сьогодні ресталінізація проводиться в зазвичай досить обережній формі, з обов’язковим згадуванням помилок «вождя всіх народів» та брутального характеру «ефективного менеджера»…

Якщо ж пропонувати аудиторії програми за участю сталіністів, прихильників імперії та противників Української держави виклично у формі дискусій, ток-шоу, зіткнення позицій, то це буде суцільний крик і гам, або в кращому разі наслідування Шустеру, причому не найкращим зразкам його прямих ефірів. Адже мало хто з числа «сталінських соколів» чи адептів «русского міра» здатен на більш-менш цивілізовану – бодай за формою – дискусію. А хто здатен, оперує цифрами та фактами, узятими з брошури «Фальсифікатори історії» випуску 1948 року чи інших «наукових» праць такого ж ґатунку, і пробитися до їхньої свідомості, навіть цитуючи Маркса, Леніна та Че Гевару, неможливо. Ба більше: до їхньої аудиторії теж «достукатися» надзвичайно важко – понад чверть століття минуло від початку перебудови, від виваленої на суспільство зливи надзвичайно красномовних фактів про радянський тоталітаризм та імперіалізм, а адепти червонопрапорної імперії відтворюють себе (й відтворюють успішно!) у нових поколіннях.

І, власне, пробитися до суті проблем, з’ясувати факти й дати їм фахову інтерпретацію в форматі галасливого рейваху буде надзвичайно важко, якщо взагалі можливо. Принаймні, мій власний досвід і як глядача, і як учасника подібних телешоу засвідчує саме це.

Звісно, можна сепарувати програми, ретельно добирати їхніх учасників і тематику, а відтак перетворити суспільне телебачення (і радіо також) на потужний інструмент детоталітаризації й деколонізації масової свідомості та підсвідомості. Місію такої сепарації можуть узяти на себе громадські ради та створені ними експертні групи. Але ж якщо хтось сепаруватиме тематику й добиратиме авторів та учасників програм за певними світоглядними й ідеологічними принципами, то де гарантія, що не будуть відкинуті реальні, суспільно важливі гострі – й неоднозначні – теми? Що не функціонуватиме бодай і лагідна, але цензура? Така, яка, власне, існує сьогодні в низці країн Заходу, де вимоги гіперболізованої політкоректності (тієї, що, за словами Володимира Буковського, «гірша за ленінізм») фактично унеможливлюють обговорення в межах суспільного мовлення чи не найгостріших проблем сьогодення? На щастя, є інтернет, де всі ці речі обговорюються – але навіщо тоді суспільне мовлення, коли певні проблеми й сюжети на ньому табуйовані, причому йдеться зовсім не про виступи ідеологів тоталітаризму?

Отож, якщо коротко, проблематику цю можна сформулювати так: чи може зватися суспільним телебачення, яке відкидає 1/5 чи навіть ¼ суспільства, не надає слова речникам цих суспільних груп і не враховує їхніх інтересів? А, з іншого боку, чи може бути суспільним телебачення, яке активно поглиблює й без того численні розколи в українському суспільстві й веде його (а разом із ним – й Українську державу) до катастрофи?

comments powered by Disqus