21 листопада на трьох телеканалах Суспільного мовлення транслювався спецпроект до Дня гідності та свободи «Майдан. Початок».

Суспільний мовник виявився єдиним ресурсом, де Революції гідності присвятили окремий великий проект. Що й не дивно, з огляду на те, яке значення мав Майдан для подальшого життя країни. Та й для створення самого Суспільного, яке виникло у відповідь на один із запитів Революції гідності.

На жаль, аудиторію Суспільного цей проект не зацікавив: частка проекту на «UA:Першому» становила 0,2% за аудиторією «18+, вся Україна». Дані дослідження телевізійної аудиторії (ТВ панель) належать ІТК (Індустріальний Телевізійний Комітет); дослідник  – Nielsen; моніторинг – Комунікаційний Альянс, представлені ПАТ НСТУ. Дані представлені за аудиторією 18+ (глядачі віком від 18 років і страше) за показником shr%. Детальніше по показникам в глосарії ІТК.

Тривав спецпроект майже дві години, впродовж яких ведуча Ольга Сніцарчук у виїзній студії на Майдані Незалежності спілкувалася з трьома парами гостей. Періодично перемикаючись на прямі включення кореспондентів Суспільного з різних локацій: Дарія Гірна вела міні-репортажі з Майдану Незалежності, а Тарас Себастянович – із «Мистецького Арсеналу», де саме того дня відкрилася художня виставка «Революціонуймо!». На жаль, це включення було занадто коротким, щоби дати уявлення про масштаб події та справді революційний мистецький проект «Євромайдан у віртуальній реальності». Але добре вже те, що глядачам повідомили, скільки триватиме виставка й що в перші два дні її можна відвідати безкоштовно.

Традиційно для подібних спецпроектів Суспільного були включення зі стратегічних для Революції гідності 2013-14 років міст України – Одеси, Херсона та Запоріжжя. Ці міста зупинили навалу сепаратизму навесні 2014-го, й саме тому перемога Майдану на півдні стала визначальною для подальшої долі всієї України.

Ольга Сніцарчук запросила до розмови про початок Майдану 21 листопада його безпосередніх учасників – народного депутата від «Самопомочі» Єгора Соболєва, міністра молоді та спорту Ігоря Жданова, народну депутатку від БПП Світлану Заліщук, прес-аташе Представництва ЄС в Україні Девіда Стуліка. Останньою парою гостей у студії стали журналіст Роман Недзельський і громадський діяч Віктор Виговський.

Усі вони, як і учасники та організатори майданів у Херсоні, Одесі, Запоріжжі й Донецьку, які виходили на зв'язок зі студією, так чи інакше стали тими, ким є нині, саме завдяки Майдану. В тому числі й Володимир Фомічов, організатор донецького Євромайдану, якого історія завела в полон до сепаратистів, де він провів два роки.

Відповідно до назви спецпроекту, розмову в студії розпочали зі спогадів про перший день, точніше, вечір Майдану. Ігор Жданов розповів, як пішов туди, прочитавши пост Мустафи Наєма. А там, згадує нинішній міністр молоді та спорту, побачив Андрія Парубія, Віталія Кличка та Олега Тягнибока. До речі, пан Жданов уточнив, що в перші свої дні Майдан не був «студентським», як його звикли називати в мемуарах учасники. Адже першими на площу вийшли політичні партії «Батьківщина», УДАР і «Свобода», тобто парламентська опозиція. І саме УДАР привіз звукове обладнання. Що робити далі, мітингарі не знали, але, розійшовшись увечері, домовилися зустрітися завтра на цьому самому місці, пригадав пан Жданов.

Проте на цьому приємні й невинні спогади про перший вечір Майдану, який після 31 листопада переріс у Революцію гідності, закінчилися. Бо між двома державними діячами, Ігорем Ждановим і Єгором Соболєвим, розпочалася словесна дуель про те, чи досягла Революція гідності заявлених на Майдані цілей.

Єгор Соболєв, відзначивши, що після Майдану в Україні стало на порядок більше гідності й дуже виросло громадянське суспільство, почав звинувачувати Арсена Авакова в тому, що той на посаді міністра внутрішніх справ нічим не відрізняється від свого попередника Захарченка. І це для Єгора Соболєва – найбільша трагедія Майдану.

Не знаю, чи можна взагалі розкидатися такими словами, знаючи, що трагедія Майдану – в тому, що під час Революції гідності загинуло 123 людей. Але в цій студії пан Соболєв виявив себе як досвідчений політик-популіст, який за кожної нагоди заявляє про «злочинну владу бариг», яку треба скинути.

Ігор Жданов досить активно кинувся на захист Арсена Авакова, відкидаючи всі порівняння з його попередником. У цій суперечці кожен з візаві згадував як аргумент і вбивство Катерини Гандзюк, і реформування поліції.

Ольга Сніцарчук у сутичку своїх гостей майже не втручалася, давши можливість обом гостям висловити все, що накипіло.

Розпочавши спецпроект «Майдан. Початок» зі спогадів його учасників про перший день Майдану, ведуча, як на мене, зробила стратегічну помилку, не запропонувавши гостям пояснити його причини. Можливо, Ольга Сніцарчук вирішила не витрачати час на трюїзми, але без цих пояснень вихід людей на Майдан Незалежності увечері 21 листопада має непереконливий вигляд.

Зрозуміло, що просто згадувати перший день Майдану 2013-го було б щонайменше дивно, адже за п’ять років Україна пережила й досі переживає тяжкі часи, змушена відбиватися від російської агресії. Тому гості спецпроекту на Суспільному більше переймалися аналізом здобутків України за ці роки та пошуками відповідей на запитання Ольги Сніцарчук «Що далі?»

Але перетворювати телевізійну студію, присвячену річниці тих подій, на політичну трибуну, як це зробив Єгор Соболєв, а згодом – Юрій Левченко під час прямого включення з Майдану Незалежності, мабуть, було не варто. З іншого боку, їхня поведінка цілком підтвердила тезу їхньої колеги за парламентом Світлани Заліщук: народні депутати нині вже працюють виключно на власні рейтинги, забувши про національні інтереси.

На відміну від Соболєва і Жданова, між Світланою Заліщуком і Девідом Стуліком – гостями другої частини спецпроекту «Майдан. Початк» – жодних світоглядних суперечностей щодо ролі Майдану в новітній історії України не було. Обоє були одностайними навіть в оцінках реформування держави після Майдану. Зокрема, пан Стулік говорив про необхідність скоріших радикальніших реформ. А його слова щодо незворотності європейського вибору Україною та набуття нею суб'єктності міжнародного процесу, думаю, надихнули не одного глядача.

Позафракційний народний депутат від «Свободи» Юрій Левченко, так само як Єгор Соболєв, використав своє включення в ефірі Суспільного для власної політичної агітації. Бо інакше оцінити його слова, що вони з дружиною прийшли на Майдан Незалежності 21 листопада не за підписання Януковичем Угоди про Асоціацію з ЄС, а виключно за справедливу Україну, правову державу, гідні зарплати й пенсії тощо, неможливо. Далі цей політик сказав, мовляв, люди вийшли й погнали тирана, але на виборах обрали таких самих злодіїв, як колишній український президент-утікач(?).

І це вбиває – коли народні депутати, обрані до Верховної Ради після Майдану, починають розказувати про неправильний електорат. Але ж ви прийшли до влади саме завдяки своїм виборцям у мажоритарних округах! Цілком можливо, завдяки легендарній «гречці», згаданій Світланою Заліщук, яка критикувала мажоритарну виборчу систему, або ж домовленостям у дуже високих колах влади.

Редактори спецпроекту, формуючи список гостей виїзної студії та записуючи регіональні історії, явно намагалися охопити якнайширші кола учасників Майдану. Через «Майдан. Початок» пройшли політики, урядовці, журналісти, громадські діячі, капелан Андрій Калита з Херсона і, як на мене, головні дійові особи – майданівці, які пішли в місцеві органи самоврядування: нинішній заступник голови Одеської обласної держадміністрації Віталій Свічинський, один з перших комендантів Майдану, а нині депутат Київради Вадим Васильчук. Завдяки такому підходу глядачі побачили справжній соціально-політичний зріз постмайданного суспільства в Україні.

Історії, розказані ними в спецпроекті Суспільного «Майдан. Початок», вражають. Але після початку Майдану минуло цілих п’ять років, і зараз ніхто собі навіть не уявляє, що сталося б з Україною, якби Майдан не переміг у лютому 2014 року.

Варто було б запропонувати гостям студії погратися в альтернативну історію. Мені здається, що варіанти розвитку подій у разі поразки Майдану були б яскравою ілюстрацією до того, чого Україні вдалося уникнути лише завдяки перемозі Революції гідності. І тоді ми б мали набагато менше розчарувань у постмайданній владі.