«Фіча» на «пітчі» сидить і «ком’юніті» поганяє

Здається, адміністрація сайту «UA:Першuй» давно (щонайменше вже два тижні тому) і безнадійно пішла на канікули. Адже відео деяких авторських циклових програм від 11-12 липня, не кажучи вже про пізніші випуски, («Подорожні», «Війна і мир», «Театральні сезони», «Наші гроші» тощо) 20 липня знайти було неможливо. Останні відео цих програм датовано 4–5 липня чи й узагалі квітнем («Театральні сезони»). Тож доведеться обмежити черговий огляд програм каналу, який претендує на статус суспільного мовника, тим, що вдалося переглянути в ефірі, коли з’явилася така змога.

Про те, наскільки часом не збігаються анонси каналу з реальною сіткою, писати вже доводилося. 20 липня о 17:15 у жодному з варіантів мовлення на «UA:Першому» (ані в аналоговому, ані в цифровому) не показали щедро анонсованого перед тим фільму Богдана Кутєпова «Özüni baq!» («Дивись на себе!» з кримськотатарської). 

Може, цю авторську стрічку в стилі «ґонзо» (Богдан Кутєпов – визнаний майстер жанру) зняли через трагічну новину про загибель Павла Шеремета вранці 20 липня? Але ж, здається, загальнонаціональної жалоби того дня ніхто не оголошував. Натомість давно запланована й анонсована так само щедро, як «бекстейдж» про «Євробачення» в Стокгольмі, точніше, про Джамалу під час пісенного конкурсу Спілки євромовників, «Битва міст» вийшла в ефір вчасно.

І, незважаючи на дуже грамотне промо, зазнала кричущого фіаско. З усіх поглядів – естетичного (це передусім!), ідеологічного й, головне, цільового. «Битву міст» замислювали й презентували як змагання міст-претендентів на проведення конкурсу «Євробачення-2017». Із цієї концепції випливало бодай якесь голосування глядачів за те, чия концепція зустрічі євроконкурсу їм найбільше сподобається. Але… Попри спробу інтриги, яку намагався зберегти ведучий Тимур Мірошниченко, пояснити, хто ухвалить остаточне рішення про місце проведення «Євробачення-2017» у фіналі «Битви міст», на вимогу деяких радіо- й телеведучих, довелося озвучити майже одразу.

І виявилося, що ця «Битва міст» у прямому ефірі потрібна лише для того, щоб чиновники з оргкомітету пісенного конкурсу мали менше клопоту з оглядинами міст-претендентів. Адже 22 липня, у п’ятницю, саме вони виберуть двох фіналістів із шести міст, а вже між ними визначать остаточного господаря «Євробачення-2017».

Хоча відрядження членам оргкомітету, судячи з виступу однієї з них, ніхто не скасовував, адже ця пані під час презентації Львова авторитетно підтвердила слова заступника Андрія Садового про те, що місць для делегацій 42 країн-учасниць у місті Лева достатньо. Лобі Львова, на відміну від інших міст, за винятком Києва, який узагалі поза конкуренцією з огляду на досвід проведення «Євробачення-2005» у стилі авантюри, про що розповів тодішній голова НТКУ Тарас Стецьків), у студії було найпотужнішим.

Тут тобі й Руслана, яка має право судити про рівень підготовки до конкурсу з власного досвіду, і спеціальна думка вже згаданої пані з оргкомітету, і карамельно-статистичний ролик про Львів як туристичну Мекку, і загадкові натяки віце-мера на стрімку добудову спеціального будівельного об’єкта до пісенного конкурсу…

Навіщо це все було, залишилося загадкою. По-перше, не варто було довіряти презентації міст чиновникам, які, за винятком хіба що Віталія Кличка, звикли жити в радянській парадигмі. Тобто або «від перемоги до перемоги», або ж за принципом «Народ и партия едины». Відтак ролики міст (навіть Одеси, яку дуже темпераментно рекламував Андрій Шабанов, обіцяючи неймовірну презентацію) вражали відсутністю будь-якого креативу. Було навіть трохи соромно за рівень бородатих одеських анекдотів, що лунали з фан-зони міста в прямому включенні. Але найбільший жаль, точніше, жалість, викликав відверто совковий виступ заступника мера Харкова. Їй-бо, «не ту страну назвали Гондурасом», перепрошую, Україною. Після такого виступу хотілося тікати від «найкомфортнішого для життя міста України» чимдалі. Так і уявляєш собі вилизані вулиці, де нема ні душі, щоб не псувати статистики, філерів на кожному кроці… Бр-р! Хоча, згадуючи фінал футбольного «Євро-2012» у тому ж таки Харкові, можна й заспокоїтися: голландські вболівальники тамтешню публіку та телеведучих якщо й не звеселили своєю безпосередньою поведінкою, то принаймні показали, що європейські фани точно не кусаються. Але ці спогади в промові харківського чиновника в дусі доповідей на якомусь провінційному партгоспактиві 1970-х років, навіть не фігурували.

Проте все-таки головне в «Битві міст» на «UA:Першому» від 20 липня – її цілковита необов’язковість. Якщо подібні «битви» потрібні лише задля втіхи очільників шести міст-претендентів, тоді як остаточне рішення ухвалює оргкомітет, то проект під гучною назвою досягнув мети. Але як для глядача, котрий бодай трохи розуміється на тому, яким має бути суспільний мовник, вони лише компрометують ідею перетворення «UA:Першого» на Суспільне телебачення.

Прямий ефір 20 липня про трагічну загибель журналіста Павла Шеремета (спільно з «Громадським ТБ») о 21:45, який вів Юрій Макаров, повернув публіку до сьогодення. Ставши, до речі, чи не єдиним прикладом за останній час термінового переверстування програми на каналі «UA:Перший». Тут, звісно, як і слід було чекати, переважали дуже теплі спогади колег Павла Шеремета, які працювали з ним на ТВі (той-таки Юрій Макаров, Настя Станко, Мустафа Найєм, Андрій Сайчук та інші), і журналістські версії його загибелі. Загальний настрій колег загиблого – шок та розгубленість. Але й – свята певність у тому, що ця страхітлива смерть у центрі Києва не має бути похованою під тоннами пояснювальних записок і протоколів. І результативність розслідування залежить від того, наскільки сильно й успішно журналістська спільнота тиснутиме на правоохоронні органи.

За два дні до цього, у понеділок, 18 липня, в ефір «UA:Першого» вийшов черговий випуск циклу «Re:форма». Ведучі Андрій Сайчук та Наталя Тарасовська розповідали про перспективність розвитку в Україні IT-галузі на прикладах Львова як стартапу й Дубліна як столиці IT-бізнесу. Усе це було настільки «цікаво», що наводило на думку про банальне промо Львова як «столиці» високотехнологічного бізнесу. Ба більше, породжувало підозри про замовний характер програми. Адже її цілком присвятили львівському стартапу «Депот», керівники якого й утаємничували Андрія Сайчука в тонкощі IT-бізнесу. Чому зі 192 львівських компаній, які спеціалізуються на високотехнологічній сфері, вибрали саме цю, незрозуміло. Тобто зрозуміло, що слово «кластер» у цьому разі означає, за визначенням із Вікіпедії, «галузеве, територіальне та добровільне об'єднання підприємницьких структур, які тісно співпрацюють із науковими (освітніми) установами, громадськими організаціями та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоздатності власної продукції і сприяння економічному розвитку регіону».

Звідси і бліц-інтерв’ю зі студентами Українського католицького університету, що навчаються за новим фахом (IT-спеціалістів), і бравий репортаж із будівництва «IT-містечка». Будівля його, до речі, шалено нагадує перші проекти радянських житлових будинків, з відсутністю окремих парадних і спільною зоною дозвілля. Мета такої наскрізно-спільної зони шляхетна: стимулювати спілкування поміж мешканцями цього дивовижного IT-хаусу. Але таким чином творці так званого львівського IT-кластеру роблять усе, аби відгородити «геніїв IT» від пересічних мешканців «культурної столиці».

Цьому, до речі, сприяє й специфічний сленг перспективних фахівців майбутнього, який створює між глядачем, обивателем і просунутими інді-айтішниками непереборний «мовний бар’єр». Для глядача, який знайшов у собі мужність додивитися до кінця цей випуск програми «Re:форма», слова «кластер», «фіча», «пітч», «ком’юніті» можуть звучати як лайка. Те, що їх розшифровують у куточку екрана, ситуації не рятує. І явно не сприяє розумінню аудиторії Першого перспектив та проблем IT-галузі.

comments powered by Disqus