О 10-й ранку святкову сітку розпочали зі спецвипуску новин із Валерією Богренцовою, який перейшов у пряму трансляцію із Софійської площі й за годину завершився інформацією про те, як відзначали День Соборності в різних регіонах України.

Під час трансляції вкотре за останні п'ять років подумалося, що українські режисери офіційних заходів таки навчилися грамотно їх оформлювати.

Відтак дійство на Софійській площі стало дуже урочистим, але водночас і стриманим. Театралізована композиція «Українське військо» нагадала присутнім, який вигляд мали однострої та зброя армії УНР. Музичний супровід «Хореї козацької» — військові марші того часу та виконання Державного гімну України у версії 1918 року, додали потрібних емоцій. І це все було, знову ж таки, в міру.

Не порушила гармонії дійства навіть промова Президента Порошенка, яка стала центром трансляції урочистостей на Суспільному. Вона була діловою і, як на Петра Олексійовича, короткою (лише 20 хвилин). Хоча Президент так і не вивчив українську форму подяки в давальному відмінку, вперто продовжуючи дякувати не комусь, а когось, його виступ цього разу став просто-таки взірцевим для подібного приводу.

Згадавши про те, що Акт Злуки 22 січня 1919 року став утіленням віковічних прагнень українців жити в єдиній державі, пан Президент не забув пропіарити досягнення чинної влади — зростання золотовалютних резервів, мінімальної зарплати, ВВП. Але головною своєю перемогою він, звісно ж, назвав створення Православної церкви України та отримання нею від Вселенського Патріарха Томосу про автокефалію.

Виконавши разом із капелою «Думка» та всіма присутніми Гімн України, Петро Олексійович за своєю улюбленою традицією пішов у народ, обіймаючись і цілуючись із «простими громадянами».

На цьому пряма трансляція урочистостей із Софійської площі на «UA: Першому» завершилася. Після чого «UA: Перший» укотре показав документально-ігровий фільм «Легіон. Хроніки Української галицької армії 1918-1919» Тараса Химича.

Сам режисер з'явився в наступній годині сітки Суспільного, ставши одним із чотирьох гостей спецвипуску програми Олександра Зінченка «Розсекречена історія. День Злуки чи розлуки?».

Окрім Тараса Химича, який під час створення свого фільму дуже активно працював із історичними джерелами, ведучий запросив до розмови про значення Злуки ЗУНР та УНР історика Інституту української археографії і джерелознавства імені Грушевського Михайла Ковальчука разом із його колегою Валентиною Піскун, а також історика Олександра Пагірю.

Як завжди в «Розсекреченій історії», гості сипали маловідомими широкому загалові фактами, що зливалися у стрімкий потік, не даючи глядачеві часу на бодай мінімальне осмислення щойно почутого.

Втім, ця програма покликана спонукати глядача самостійно шукати відповіді на запитання, поставлені ведучим.

У спецвипуску до Дня Соборності виявилося чимало матеріалу для подальших роздумів і пошуків бодай у Вікіпедії. Приміром, згадана учасниками спецвипуску постать Євгена Петрушевича, президента й офіційного диктатора ЗУНР.

Який, і це точно стало несподіванкою для старшого покоління глядачів, індоктринованих радянською «історіографією», одноосібно денонсував Акт про Злуку ЗУНР та УНР 4 грудня 1919 року. Щоправда, на думку шановних істориків — гостей програми, це рішення тоді «не прозвучало». Та і як воно могло прозвучати, коли пан Петрушевич на той момент уже «зібрав чемоданчик», як іронічно висловилася Валентина Піскун, і чкурнув до Відня.

Але він був надзвичайно освіченою людиною, вихованою у традиціях реальної демократії Австро-Угорської імперії, й не розумів, із якого дива його західна витонченість має пристосовуватисядо мужицьких манер, що їх демонстрували лідери Наддніпрянської УНР.

Програма «Розсекречена історія. Злука чи розлука?» нагадала, що проголошення єдиної Української держави 22 січня 1919 року було відчайдушною спробою українців об'єднатися перед загрозою знищення УНР. Адже що таке 1919 рік? Це рік після четвертого Універсалу Центральної Ради, яким проголошувалася незалежна Українська Народна Республіка, й розпал її війни проти Росії й Польщі. На той час у Харкові й Полтаві вже сиділи більшовики, а у Львові — поляки.

Відтак Акт Злуки був потужним сигналом передусім для міжнародної спільноти напередодні Паризької мирної конференції, де мала вирішуватися доля новопосталих на руїнах колишніх імперій національних держав. І в України, переконані історики-учасники спецвипуску, надто ж після акту Злуки, таки був шанс на реальну незалежність.

Українські історики розповідали, що в закордонному відомстві УНР готували пропозиції щодо можливих кордонів України, згідно з етнічною мапою розселення українців. Антанта взагалі пропонувала УНР поступитися територією, зберігши бодай назву у федерації з Польщею.

Проте всі ці суто теоретичні пропозиції так і не були реалізовані під час Мирної конференції у Франції. І не лише тому, що, як люблять повторювати президенти України, схильні до месіанства чи й навіть авторитаризму, національні еліти тоді люто перегризлися.

За великим рахунком, національно орієнтовану еліту Україна просто не встигла виростити. На відміну від Польщі, емігранти з якої ще під час Першої світової війни, починаючи з 1916 року, активно створювали національні інститути. Виявившись готовими до утвердження та функціонування незалежної Польської держави.

Про все це говорили всі учасники спецвипуску «Розсекреченої історії» 22 січня.

Зокрема, вони визнали — величезною проблемою Соборної української держави, яка формально проіснувала лише десять місяців, від 22 січня до 4 грудня 1919 року, було різне розуміння ворогів у ЗУНР та УНР. Перші вважали ними поляків, другі — більшовиків. Відсутність єднання в цьому надважливому питанні відіграла в числі як зовнішніх (невміння шукати ситуативних союзників), так і внутрішніх (низька кваліфікація військових фахівців у армії УНР) чинників свою фатальну роль у падінні омріяної Соборної України.

Але ж «Розсекречена історія» завжди вирізнялася вмінням її ведучого Олександра Зінченка не лише розвінчувати міфи російсько-радянської історіографії щодо України, а ще й із допомогою джерелознавців-гостей робити практичні висновки для сучасників.

Головний урок із проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року, на думку Михайла Ковальчука, полягає в тому, що він уперше задокументував прагнення українців до створення соборної національної держави.

Тарас Химич додав, що, вивчаючи історичні джерела під час роботи над своїми фільмами, він зрозумів: усіх українців, незалежно від їхнього місця проживання, впродовж століть об'єднувала така собі києвоцентричність. Бо ж вони завжди пам'ятали про Русь IX–XII століть, велику європейську державу зі столицею в Києві. І саме тому, коли виникла нагода, Галичина, Буковина та Закарпаття так радо і швидко приєдналися до Великої України з історичним центром у Києві.

Через це День Соборності 22 січня варто святкувати, бо Акт Злуки, ухвалений сто років тому, вивищується в історії, наполягає історик Михайло Ковальчук. Якби тоді його не ухвалили, хтозна, чи зберігалася б Україна впродовж XX століття бодай у вигляді кастрованої й недорікуватої УРСР у складі СРСР. І це вже висновок, якого дійшла авторка цих рядків після перегляду спецвипуску «Розсекречена історія. День Злуки чи розлуки?».

Перегуки подій столітньої давнини із сучасністю на «UA: Першому» продовжилися у програмі «РадіоДень», яку вела Галина Бабій. Вона запросила до студії голову департаменту Інституту національної пам'яті Ярослава Файзуліна. Останній, цілком у дусі попередньої програми «Розсекречена історія», сказав, що Акт Злуки ЗУНР та УНР був відповіддю на війну проти України з боку багатьох держав, які зазіхали на українські території.

Він продовжив цю думку, нагадавши, що саме в ці дні сто років тому вперше в історії України одним із фронтів УНР стала культурна дипломатія. Коли в січні 1919 року з ініціативи голови Директорії Симона Петлюри було створено українську хорову капелу під орудою Олександра Кошиця, яку згодом відрядили на гастролі за кордон, щоби показати світові український мелос як окремий культурний феномен.

Концерти цього хору на Заході мали надзвичайний успіх, бо, за спогадами очевидців, як розповів Ярослав Файзулін, навіть у Празі до гастролей капели Кошиця не розуміли різниці між українцями та росіянами.

Далі у програмі «РадіоДень» згадали Ланцюг єдності 21 січня 1990 року, який простягся на сотні кілометрів якщо не «від Сяну до Дону», як у первісній редакції Гімну України, то від Івано-Франківська (де саме й ухвалили рішення Національних зборів ЗУНР про об'єднання з Наддніпрянською УНР на початку січня 1919 року. — Авт.) через Львів, Закарпаття й Буковину до Києва.

Найцікавішими в цій програмі були цитата із записки ідеологічного відділу ЦК КПУ (щоправда, адресат записки лишився неназваним, але, мабуть, це був український відділ КДБ. — Авт.), де йшлося про те, що «не вдалося переконати в недоцільності проведення ланцюга єдності», підписаної майбутнім першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком, та фото із Софійської площі з Анною Герман, яка в січні 1990 року працювала на «Радіо Свобода» й, звісно, іще не уявляла собі, як складеться її подальша кар'єра.

Телефоном Галина Бабій поспілкувалася з в. о. голови Київської міської ради 1990–1992 років Олександром Мосіюком, щоби розпитати, наскільки складно для тодішньої київської влади було організувати подібну акцію.

Пан Мосіюк відповів, що найбільшою проблемою тоді виявилися синьо-жовті прапори, яких для Ланцюга єднання треба було пошити кілька сотень чи й тисяч. А тканини відповідних кольорів бракувало.

Але вони впоралися, відтак на Софійській площі 21 січня 1990 року майоріли сотні національних прапорів.

Ярослав Файзулін, коментуючи число учасників Ланцюга єдності 21 січня 1990 року, які різняться від 450 тисяч за даними тодішніх правоохоронців до кількох мільйонів від Народного руху, організатора Ланцюга єднання, сказав, що, позаяк перші завжди применшують кількість учасників опозиційних акцій, а опозиціонери, навпаки, перебільшують, справжня цифра десь посередині. Проте в будь-якому разі, констатував історик, Ланцюг єднання в січні 1990 року став однією з наймасовіших акцій у Центральній Європі.

22 січня Суспільне зробило все, аби його глядач перейнявся значенням столітнього ювілею Злуки. При цьому не відчувши відрази до чинної влади.