Роман Коляда: «“Українське радіо” стало живішим і людянішим»

Хтось знає Романа Коляду як радіоведучого, хтось — як музиканта, хтось зачитується #Перекладиколяди, а хтось його поезією. Роман Коляда — і виконавчий продюсер «Воскресіння. Живе радіо», і диякон у Свято-Юріївській громаді Української православної церкви (КП), який іноді може прохопитися міцним слівцем. Та все ж основне місце роботи Романа вже вісім років — «Українське радіо». За цей час він працював і оглядачем, і директором радіо «Промінь» (другий канал «Українського радіо»), і радіоведучим. Нині він продюсує денну лінійку «Українського радіо», веде програму «Радіодень» в ефірі «Українського радіо» й телеканалу «UA: Перший» і запевняє, що головне не назва посади, а обсяг повноважень та душевне задоволення.

В інтерв’ю сайту «Суспільне. Детектор медіа» Роман пояснив, чому погодився на пропозицію нового керівництва суспільного мовника обміняти посаду директора на продюсера. А також розповів, що змінилося на «Українському радіо» з моменту створення Національної суспільної телерадіокомпанії України, до складу якої увійшли три радіостанції «Українського радіо». На його думку, зі втратою окремої юрособи (Національної радіокомпанії України) радіо не втратило самобутності. Зате вихід програми «Радіодень» одночасно на радіо й телебаченні розширив аудиторію проекту, вважає продюсер і ведучий. «Це додає персонально моїй бородатості впізнаваності», — жартує Роман Коляда.

Романе, донедавна ви були директором радіо «Промінь» (другого каналу «Українського радіо»). Наразі ви продюсер денної лінійки «Українського радіо», а також ведучий програми «Радіодень», яка транслюється одночасно по радіо й на телебаченні. Чому змінили посаду? Чи можна це вважати підвищенням або збільшенням повноважень? Чи вам посада директора не до душі?

— Номінально це взагалі не підвищення, а радше пониження. Інше питання, що посада ніколи для мене не була самоціллю. Більше того, коли прийшов працювати на «Промінь» оглядачем, також оформлявся на нижчу посаду за ту, яка була перед тим (заступник генерального директора «Радіо Ера ФМ»). І мене теж запитували: чого? А я відповідав, що питання не в тому, як називається посада, а в тому, що я буду робити і як буду почуватися. Тому мені не муляє в цьому сенсі. Мені справді ближча до душі творча робота. Адміністративну роботу завжди сприймав як неуникненне зло, хоча розумію, що без неї неможливо. Бо менеджмент у медіа дуже вагома частина самого медіа. Але я й далі некомфортно почуваюся на планірці зі штатним розписом у руках, планом роботи і завданнями, які треба роздати колегам. Я й далі почуваюся краще у студії в прямому ефірі. Це для мене, так би мовити, місце істини.

Змінити посаду запропонувала група менеджменту, яка зайшла з новими повноваженнями під час радикального водорозділу між державним і суспільним, і я її прийняв. Чи відповідало це тому, чого я хотів на той момент? Звісно, що я хотів би більше зробити на «Промені» тоді, коли ще був там директором. Але тепер у мене цей фронт, і я на ньому воюю.

Що входить у ваші повноваження як продюсера денної лінійки «Українського радіо»?

— Повноважень у мене вистачає, впливаю безпосередньо на участь гостей і вибір тем. Заводжу своїх гостей на культурологічні теми, це часто буває у другій частині «Радіодня». Перший блок — це громадсько-політичний, і тут першу скрипку у виборі тем і гостя грає продюсерський блок громадсько-політичних програм. А в мене тут роль соліста, який виходить зі скрипкою перед оркестром. У нас складна гнучка конструкція, яка, з одного боку, всім зрозуміла, а з іншого — дозволяє жваво реагувати на якісь нестандартні ситуації. Наприклад, появу дуже гарячої теми, яку треба швидко відіграти в ефірі, або на форсмажор, приміром, відсутність гостя, тоді доводиться замість експерта виходити в ефір одному з наших редакторів. Я люблю такі штуки. Це означає, що команда близька професійно й дуже жива. Немає такого, що ось сітка — це догма, і крок вправо чи крок вліво — ні-ні. Це досить творчий процес, притому що існує досить жорстка конструкція, від якої ми відштовхуємося. Якщо раптом щось стається у світі чи в Україні, то ми швидко на це реагуємо. І для мене це певний кайф.

У нас на програмі є два солдати — це я і Галина Бабій. Хоча назвати нас із Галиною солдатами — дуже сміливо :) Бо в мене свій внутрішній світ, а в Галини свій, які ми транслюємо назовні, навіть бачення місії у професії, скажімо. І шукаю спільний знаменник для цієї мікрогрупи, щоб не було свистопляски в ефірі. А це дуже творчий процес. Програму ми ведемо по черзі, тому має бути якась тяглість. Але нам все одно кажуть: «Ви різні в ефірі». Та ми намагаємося робити так, щоб це було нашою перевагою, а не вадою.

Узгодження з Галиною й редакторською групою громадсько-політичних програм усіх робочих моментів — оце і є сфера моєї відповідальності. Вона не така велика, як для колишніх моїх директорських амбіцій, але цілком достатня для того, щоб реалізовуватися як журналісту, щоб реагувати на інформаційні виклики. Іноді цих викликів навіть забагато, саме цим мені й подобається цей етап мого професійного життя, бо я продовжую розвиватися. Я завжди був переконаний, що як тільки ти зупинився в розвитку, одразу починаєш деградувати. Так от сьогоднішня робота змушує мене щоденно розвиватися, відкривати для себе якісь нові теми.

Господи, ну коли б у житті я глибоко вивчав, наприклад, тему протестів у Румунії? А тут тобі одного дня ця тема падає на голову: протести в Румунії, 440 людей постраждало. Тут треба сказати «дякую» редакторській групі, яка займається «підносом патронів» в ефір і робить це майже бездоганно. Й ось ти раптом відкриваєш для себе цю тему, підтягуєш усе, що бачив у соціальних мережах, в інформаційному просторі, й раптом розумієш, що у твоїй голові, як у професіонала, сформувався ще один ланцюжок нейронних зв’язків. (Це вплив моєї дружини психолога, яка мені весь час каже, що мозок не старіє, в ньому на будь-якому етапі життя здатні формуватися нові нейронні ланцюжки — синапси. Якщо ти працюєш, вони продовжують у тебе розвиватися). Тобто мій журналістсько-мовленнєвий організм має бути готовий щодня реагувати на нові виклики. І це таке спортивне відчуття інтелектуального тонусу, яке насправді надзвичайно приємне. Я як автогонщик, який ніби й знає трасу, але щодня може бути нова погода.

Наші журналісти помітили, що ви часто запрошуєте братів Капранових.

— Запрошувати  братів Капранових — це найчастіше моє рішення. Насправді вони попадають у тему. Наприклад, їхня книжка про історію церкви перетиналася з темою томосу. В ряді випадків мене можна назвати церковно заангажованою людиною. Але насправді я стараюся кликати спікерів, які будуть для гостей максимально безсторонніми. Якщо я знаю, що є й інший експерт, але він буде нудити в ефірі, то краще позву когось частіше, але це точно буде феєрія в ефірі, це буде яскраво і фахово, і глядачу не буде нудно. Тобто це буде не якась попсова мішура, а точно буде змістовно. У братах я впевнений у цьому сенсі як у професіоналах.

Так само коли в мене в ефірі з’являється історик Сашко Алфьоров, якого я поважаю нескінченно як професіонала, бо мало знаю молодих людей із такими енциклопедичними знаннями і здатністю вільно говорити. Погляд на історію завжди важливий, суспільству треба говорити, повсякчас нагадувати і про події сторічної й трьохсотрічної давнини, і про Русь, яка зрештою загинула в міжусобицях. Не рідше за Капранових у мене в ефірі Геннадій Рябцев, тому що не так і багато експертів по газу. Зрештою експертами з економічних чи політичних питань займається наша суспільно-політична група, і там у нас із Галиною Бабій дорадчий голос.

Що стосується мікроінтерв’ю, які в нас усередині блоку, то цим займається найчастіше редакторська група, якій я іноді підкидаю теми. Ми час від часу запрошуємо гостей на мікровідрізки, і що мене тішить — вони з радістю приходять. Бо ще 3–5 років тому в мене були дискусії з колегами, коли я намагався скорочувати крок програм, щоб не було 40-хвилинних величезних «ковбас» в ефірі, а вони мені казали: «Ну ви що, Романе Вікторовичу, людина просто не прийде на 15 хвилин». Я відповідав: «Це помилка, для того щоб сказати сенсацію, достатньо 30 секунд, все решта — рефлексії. Тому 15 хвилин — більше ніж достатньо». У мене тепер крок 24 хвилини, і я дуже ним задоволений. Тому що колись в «Українському вимірі» мені не вистачало 50 хвилин, а тепер я сам навчився бути компактнішим. І з огляду на реалії доби, коли крок слухання радіо коротший і люди мобільніші й живуть у швидшому темпі, я розумію, що навіть ці 24 хвилини не надто багато людей слухає.

А експертна база у вас спільна чи якась своя?

— Я ставлюся до цього не як до бази, а як до кола спілкування. Намагаюся зробити його ширшим і повсякчас експлуатую як експертну базу для ефірів. А в тих сферах, де в мене немає френдів, використовую експертну базу редакторської групи громадсько-політичного мовлення. Робота в нашому громадсько-політичному ньюзрумі виправдовує себе, це таке постійне вариво, живе обговорення, дуже допомагає в роботі. Там кожен працівник — ходяча бібліотека смислів, причому дуже різних. Дуже важливо, щоб ми залишалися живими, бо ми ж мовимо для людей.

Що змінилося на «Українському радіо» після створення Національної суспільної телерадіокомпанії України? Чи вдається вам самому послухати ефір «Українського радіо»?

— Не так багато, як мені хотілося, але одна штука змінилася точно, це відповідає моїй мрії про радіо взагалі. «Українське радіо» стало живішим і людянішим. Мене завжди дратувало у старому «Українському радіо» при всіх його чеснотах, що всі говорили в ефірі, ніби з якоїсь трибуни. Це добре було в 1970-х роках, але не у 2000-х. І це було невиліковно. Навіть коли сюди приходила працювати молода людина з живими очима, через півроку вона чомусь починала «віщати». І ти їй кричиш: «Зупинись, тобі лише 25 років, ти жива людина!». А тепер це в більшості живі голоси в ефірі. Можна закидати мовні огріхи Боді Буткевичу або надмірну експресію мені (іноді буваю різкий в ефірі). Читав останній моніторинг у вас на ресурсі, де слухали, як я спілкуюся зі слухачами. Ну, це правда, мені іноді хочеться взяти лопату і вдарити гостя, коли він таке верзе. Розумію, що я маю бути безпристрасним свідком, але ж куди подіти природній темперамент.

А додзвонювачі змінилися?

— Дуже цікаве питання. Вони змінилися, хоча менше, ніж мені хотілося б. Скажімо так, якщо три роки тому я називав тему, то на 90 % (цифра приблизна) знав, хто мені подзвонить і якими словами буде говорити. То тепер я це можу спрогнозувати відсотків на 30. Коло розширилося, відпали вже зовсім «махрові маніяки», кілька залишилося, яких ми вже добре знаємо по іменах: «корінний киянин Олександр» (дай Бог йому здоров’я і щоб йому відрізали телефон:)).

Знаєте, що я помітила? Що навіть ваші постійні додзвонювачі набагато швидше висловлюють свою думку і формують запитання в ефірі. Навіть якщо це літні люди.

— Це означає, що наші зусилля не пропадають дарма. Я помітив, що коли дзвонять старші люди, то вони з якоюсь активнішою життєвою позицією.

Не можна давати людині говорити в ефірі стільки, скільки вона хоче. Я колись спілкувався зі своїми німецькими колегами й запитав, чи повинні ми як суспільне давати можливість політикам чи знаменитим особам використовувати радіоефір як трибуну, то відповідь була категорична — ні, ніколи. Це не його трибуна, це ваша відповідальність як журналіста дозувати і скорочувати. Цей контингент потроху міняється, і, звісно, оживляє ефір повідомлення у вайбері, де слухачі можуть поставити запитання.

Яких проектів бракує на «Українському радіо», на вашу думку?

— Мені складно сказати, в мене наразі немає панорамного бачення каналу.

Можливо, ви особисто хотіли би запустити якийсь проект?

— Я сильно підозрюю, що якщо я зараз сформулюю проект своєї мрії, то радше за все це буде проект для «Культури» і значною мірою є ризик, що команда Макарова (член правління НСТУ Юрій Макаров відповідальний за просвітницький напрям. — Ред.) уже щось подібне придумує. Бо я зараз із приємністю дивлюся на те, що відбувається на «Культурі» (і радіо, і телеканал), принагідно похвалю колег. Сьогодні побував на «Пізній ранок шоу» на телеканалі «Культура», де говорили про програму «Радіодень». Я побачив красиві декорації, живих людей у кадрі, які говорять на теми від фільму «Матриця» до картин Рубенса. Це тішить, це те, чого я собі не міг уявити рік-два тому. Радіо «Культура» тепер менше слухаю, але ті враження, які до мене долітають, свідчать про те, що там теж відбуваються потужні зміни.

Нещодавно у відпустці дивився канал Mezzo й побачив цікавий формат. Старшого віку балерина виступає супервайзером для молодих пар. Вона не тільки вносить корекції в їхні композиції, а й розповідає про життя, зачіпає купу смислів. І ти розумієш, що ти вже дивишся програму не про балет, а про життя. Коли в нас почнуть з’являтися люди, які вміють вільно говорити, як дихати? Зрештою, в нас багато літераторів, які працюють і в кадрі, і в літературі. Але це пряміше: слово писане і слово проговорене. Ще в нас нині вибух блогерів, які пишуть цікаво й популярно про якусь професію чи сферу життя. І цим зачитується вся країна. Дуже хочеться в ефірі їх, а також популярної науки.

Чи важко тепер запустити проект на «Українському радіо»? Чи проводилися у вас кастинги проектів?

— Тепер система ускладнилася, тому що будь-який новий проект проходить через систему пітчингів. Я на пітчинги не їжджу, але повсякчас чую обговорення. Із конструктивних речей можу сказати, що система пітчингів допомагає подивитися на проект ззовні. Іноді буває відчуття, що ми в різних тональностях мислимо, але зрештою так влаштована наша система.

Багато адвокатів «Українського радіо» вважають, що після того, як УР втратило окрему юрособу і влилося до Суспільного, воно втратило не тільки самостійність, а й самобутність? Ви такої ж думки?

— Я не сказав би. Що вважати самобутністю? Не думаю, що ми тепер схожі на телеканал «UA: Перший». Все одно дуже багато хороших речей у нас збереглося, ба навіть розвиваються: величезний радіоархів, радіотеатр. Єдине, що мене завжди турбує, — що програма після переформатування має залишатися рівнодоступною для слухача. Якщо ми умовно забираємо у слухача радіотеатр на «Українському радіо» (перший канал Суспільного радіо) і переносимо на «Культуру» (третій канал Суспільного радіо), то це означає, що у слухачів має бути можливість перемкнути з першого на третій канал. А якщо це відбувається в якомусь регіоні, де третього все ще не чути, то для цього слухача це втрата.

Ще чув неодноразово думки, що перший канал «Українське радіо» перетворився на нескінченний «шустерлайв». Чи поділяю їх я? Можливо, іноді. У новому сезоні йде робота над тим, щоби контент був різноманітнішим, щоб це не була суцільна Верховна Рада з економічними придатками. Уже й тепер є і юридичні, й туристичні, й наукові та інші теми в ефірі. Я переконаний, що їх буде більше, бо бригада тематичних програм із Оленою Зелінченко над цим працює дуже напружено. Можливо, слухачам треба буде трохи змінити часовий фокус. Бо дуже багато програм перетворилися із 40-хвилинних на двохвилинні. Цей дуже короткий метр, який грає в нас роль міжпрограмного продукту, насправді дуже важливий. І це те, що я вже казав: для сенсації достатньо 30 секунд. За півторахвилинну рубрику ведуча програми, скажімо, встигає порадити людям, щоб не сісти у в’язницю в Єгипті, писати відгуки про Єгипет тоді, коли ти вже повернуся в Україну, а не живучи там у готелі. Для цього достатньо півтори хвилини. Люди, які звикли до 40-хвилинних програм, відчувають дискомфорт. Але сподіваюся, що він зменшиться або зникне взагалі. Бо якщо замість 40 хвилин щось важливе сказали за дві, то є ще 38 хвилин для інших важливих речей.

Нарешті поміряли наш рейтинг. Зростання показників «Українського радіо» для мене обнадійливий факт, дуже вірю, що ця тенденція збережеться.

Також деякі сторонні захисники лякають колектив «Українського радіо», що радіо переселять на Мельникова, 42 (в телецентр «Олівець»), а приміщення на Хрещатику, 26 будуть здавати в оренду. Вам керівництво НСТУ говорило щось із цього приводу? А ви як вважаєте, чи доцільно, щоб радіо переїхало з будівлі, яка будувалася спеціально для радіо?

— Лякалочки на цю тему я чую рівно відтоді, як з’явилося слово «суспільне». Я ніколи не був прихильником переїзду радіо будь-куди із Хрещатика, 26. Маючи тут такий великий комплекс, центральну апаратну та й, зрештою, історію. Досвід кількох суспільних радіо інших країн показує, що вони розташовані в історичних будівлях, і нікому це не муляє.

Точно знаю, що частина наших приміщень на вулиці Грінченка вже здається в оренду, частину колективу переселили на Мельникова, 42. Якщо кошти від того підуть на розвиток Суспільного, взагалі не бачу тут нічого поганого.

Чому, на вашу думку, радіо «Промінь» так і не отримало належної ФМ-мережі? Кому і що треба зробити, щоб це сталося?

— Це дуже болісне для мене питання. Я не знаю. Пережив кілька фаз, і моя позиція змінювалася від «лізти з прапором на барикади» до «стадії опущених рук». Бо коли тобі особи, дотичні до процесу, кажуть: ось зараз буде розбудовуватися мережа абсолютно нової радіостанції, яка буде транслювати нову українську музику. А ти такий стоїш перед ним і кажеш: «Ми ж і є мережа, яка транслює українську музику!». А тобі: «Ну, ти ж понімаєш…». То після цього хіба що шини палити? Це зачароване коло. УДЦР каже, що частот немає, а люди, які вчора працювали в УДЦР, приносять тобі діаграми й кажуть, що частоти насправді є. А Нацрада каже, що УДЦР частот не дає, а завтра УДЦР дає частоти і їх віддають якомусь комерційному мовнику. Тут навіть політична воля не вирішує нічого. І в мене складається враження, що тут усе вирішують гроші і що цей частотний пиріг — така ж закрита каста, як, наприклад, газ. Бо скільки змінювався склад Нацради, а результат не змінився. Мене радує, що навіть із УКХ-частотами «Промінь» показує непогані результати. А міг би ще кращі, маючи ФМ-частоти. Вже вісім років маю справу з цією темою, і нічого не змінюється.

Останні вимірювання свідчать, що аудиторія «Українського радіо» зростає. Як ви вважаєте, яким чином можна омолодити аудиторію радіостанції? Чи молоде покоління вже все в ґаджетах і слухає лише музику?

— Воно значною мірою в ґаджетах. Наш плюс у тому, що ми значною мірою теж у цих ґаджетах. ФБ-стримінг ведеться активно, приріст уподобавачів нашої сторінки «Українське радіо» систематичний, тому я розумію, що контент наш важливий. І знову ж таки менший крок, швидший темп, живіші молодші голоси в ефірі — усе те, що при першому ввімкненні «Українського радіо» повинно викликати не відчуття «О Боже, звідки вилізли ці динозаври!», а відчуття «О, тут є що слухати!». Впевнений, що це відчуття спрацьовує. Бо раніше, коли я в машині перемикав кнопки, то мені задавалося, що я перемикаю кнопки на машині часу. Дійшов до 105 ФМ — і бубух — ти провалився на 30 років назад. Тепер у мене немає такого відчуття.

Які радіостанції ви слухаєте?

— Раніше ще постійно слухав «Радіо Рокс» або щось типу «Релакс».

Те, що програма «Радіодень» потрапила в телеефір, добре для радіо?

— Так. Раніше я працював на телебаченні, і в мене немає дискомфорту ні в радіо, ні в телеефірі. Телетрансляція сприяє розширенню аудиторії. Це додає персонально моїй бородатості впізнаваності. Ми намагаємося, наскільки це можливо, зробити так, щоб жанр vision radio був популярним, для цього іноді використовую порівняння. Наприклад, коли розповідав про Реформацію й Мартіна Лютера, то показав в ефірі молоток і сказав, що з цього почалася Реформація. Пам’ятаєте легенду, що Лютер прибив до дверей церкви свої 95 тез. Це насправді просто легенда, бо це величезний текст і ніякими цвяхами його до дверей не приб’єш. Тепер мені часто це згадують.

Вас називають «людиною-оркестром». Не за те, що ви граєте на кількох музичних інструментах, а тому що ви і журналіст, і диякон, і музикант, і продюсер, і поет, і перекладач, і актор. А ще чоловік і батько. Чи не важко бути у стількох іпостасях? Як ви все встигаєте?

— Це важко, звісно. Я не встигаю, бо ніякий тайм-менеджмент в одне життя це не може всунути. У мене в одній зі збірок є текст, присвячений цьому. Що єдина здорова реакція на те, щоби всунути в біографію однієї людини життя кількох, — сміх. Тому дуже допомагає самоіронія й вибір пріоритетів. Самоіронію я намагаюся врівноважити здоровим позиціюванням, щоб зовсім уже самоприниженням не займатися. Тепер намагаюся більше часу проводити вдома із сім’єю; це те, що постраждало найбільше від цієї мультифункціональності. Бо здається, що з дітьми можна доспілкуватися потім, із дружиною потім доходити в кіно. А потім дивишся, а дітям уже 19 і 20 років. Слава Богу, з ними тепер спілкуватися не менш цікаво, ніж у дитячому віці. Мені подобається, що дітям подобається їздити зі мною на джазові фестивалі. Якщо раніше на «Коктебель джаз фест» чи «Альфа джаз фест» у Львів я їздив сам, це були дні, коли сім’я мене втрачала. То тепер це час, який я проводжу разом із родиною на цих фестивалях. Це спільне коло інтересів, вони слухають ту ж музику, що і я, й це супер.

Ви нещодавно знімалися у фільмі. Що це за фільм?

— Це «Толока» Михайла Іллєнка. Він відзняв її нарешті. Це фільм, який стояв 5 років, і сам Михайло Герасимович сказав, що не вірить, що це нарешті закінчилося. Для цього останнього епізоду він покликав знакових для української культури людей. Там, крім мене, були сестри Тельнюк, Тарас Компаніченко та інші. Це була сцена толоки, коли героїня Катерина будувала хату. Мені було дуже цікаво.

І ще я чекаю, коли помітять музику, яку я пишу. Всі кажуть, що вона надзвичайно кінематографічна. Уже чотири альбоми записано.

Дуже люблю читати #перекладиколяди. Що саме ви перекладаєте? Що пишете під хештегом #колядиво?

— Мені часто присилають щось смішне, але російською, і я перекладаю. Ще до створення сторінки мене турбувала одна річ: значна частина гумору, анекдоти — російськомовні. Або англійською, хоча там менша аудиторія. І мене дивувало, кілька фраз дуже ж легко перекласти українською, але навіть люди, які позиціювали себе як патріоти, перепощували це російською. І я розумію, що «як парость виноградної лози плекайте мову» — це не тільки якісь високопарні штуки, а й низова грань культури теж, і вона не менш важлива, ніж література чи поезія. І я докладаюся до процесу перекладу, хоча це іноді трешак, іноді з матюками. Мені кажуть: «Як ти можеш, ти же мать?».

А вам хіба можна матюкатися, ви ж диякон?

— Ні, але я ставлюся до цього як до інструментальної штуки. Я не матюкаюся як у тамбурі електрички, коли людям словникового запасу бракує. Я намагаюся мінімізувати такі слова. Коли мені трапляється текст, де такої лексики 50 %, то я намагаюся, щоб її там лишилося 20 %. Але бувають моменти, коли ти розумієш, що без цього слова цей текст втратить, або якісь анатомічні штуки треба назвати, бо інакше складається враження піонерки, яка стидається. Мені колись один знайомий, думка якого мені важлива, сказав: «Чувак, якщо ти не можеш не матюкнутися, то вживай це слово, і не треба точечок і зірочок. А якщо можеш уникнути, то уникни». Цього принципу я й дотримуюся.

А #колядиво стало збіркою поезій, дуже дорогої моєму серцю. Восени виходить наступна «Антидипресандо». У мене на сторінці у Фейсбуку дуже велика кількість фоловерів, і всі строкаті, тому я створив сторінку поезії. Бо я романтик — як і в поезії, так і в музиці — а не зубастий журналіст, який говорить про «Північний потік — 2». Так виникли #перекладиколяди і #колядиво.

Фото з архіву Романа Коляди

comments powered by Disqus