Продовжуємо серію публікацій, до якої входять переклади документів та стандартів корпорацій суспільного мовлення світу, а також рекомендацій у галузі свободи слова та журналістської діяльності від провідних європейських і американських експертів. 

Матеріали серії: Переклад промови Вільяма Хорслі (William Horsley) «Роль суспільних мовників у медіа-середовищі, що постійно змінюється», Редакційні принципи суспільних медіа США. Засади, політика та практика.

«Артикль 19» – незалежна правозахисна організація, метою якої є захист і сприяння забезпеченню права на свободу вираження поглядів. Назва організації походить від Статті 19 Загальної Декларації Прав Людини, яка гарантує свободу слова.

Появі цього тексту передував довгий період досліджень,  аналітичної роботи і консультацій під егідою міжнародної організації  «АРТИКЛЬ 19».  В основу Типового закону покладений великий досвід роботи і спільної діяльності з партнерськими організаціями у всьому світі. Коментарі до проекту закону були надані багатьма експертами та іншими зацікавленими людьми, які внесли свій вагомий внесок в його остаточний варіант.

Типовий закон про суспільне мовлення

Для більшості кран світу, за рядом добре відомих винятків, характерне функціонування національного мовлення, що фінансується за рахунок бюджетних коштів. Такого типу мовні організації значно сприяють забезпеченню прав громадян на отримання різноманітної інформації і ознайомлення з різними точками зору, на вільний рух інформації, ідей і думок.

При цьому ступінь впливу подібних мовних організацій залежить від певних факторів, включаючи нормативно-правове поле їх діяльності. Типовий закон про суспільне мовлення покликаний підказати, яке саме законодавство зможе допомогти у формуванні і розвитку справді суспільного телебачення.

Типовий закон про суспільне мовлення передбачає існування незалежного національного суспільного мовника —  при тому,  що цілком можливі й інші моделі забезпечення суспільного мовлення.  В основу Типового закону покладена передова міжнародна практика, рішення міжнародних і національних судових органів,  положення договорів та інші визнані суспільством положення міжнародного права, а також закони про суспільне мовлення, які прийняті в різних кранах світу.

Такі міжнародні стандарти відіграють велику роль для організацій суспільного мовлення.

Передусім необхідно захистити суспільного мовника від політичного чи комерційного втручання у його діяльність; іншими словами, організація суспільного мовлення повинна бути справді незалежною, а її редакційна свобода підлягає повному дотриманню. Більше того, програми такої мовної організації повинні відповідати суспільним інтересам і завжди вирізнятися рівновагою і неупередженістю. Саме ті мовні організації, які відповідають таким вимогам незалежності і об'єктивності, називаються суспільними мовниками.

Основна мета Типового закону —  формулювання декількох ключових принципів здійснення суспільного мовлення.  Ці принципи належать до чотирьох нерозривно пов'язаних тем:  види програм мовлення,  засоби забезпечення незалежності,  джерела фінансування і,  нарешті,  підзвітність мовника суспільству.  Усі ці теми коротко розкриті нижче.

У Типовому законі містяться конкретні вказівки щодо очікуваних від суспільного мовлення видів і категорій програм.  Окреме положення стосується придбання ефірних матеріалів у незалежних виробників задля забезпечення різностороннього висвітлення широкого діапазону суджень і думок. Питання про точну кількість каналів суспільного теле- і радіомовлення залишається відкритим, оскільки відповідь на нього значно залежить від конкретного національного контексту. Разом з тим, в законах кожної країни повинна бути визначена певна кількість подібних каналів,  з обов'язковим наданням для суспільного мовлення хоча б по одному національному теле- і радіоканалу і з можливим наданням для цих же цілей інших регіональних і/ або місцевих каналів.

Управління діяльністю організації суспільного мовлення повинно здійснюватися Правлінням,  що призначається нижньою палатою парламенту  (чи подібним органом) із числа кандидатів, висунутих інститутами громадянського суспільства та професіональними об'єднаннями; цей процес повинен бути прозорим і передбачати участь громадськості. У Типовому законі містяться окремі положення, які гарантують незалежність членів Правління протягом усього відведеного їм терміну;  при цьому у законі є і положення,  що чітко визначають підстави для звільнення членів Правління від займаної посади.

Окрім цього, закон забороняє призначення в склад Правління суспільного мовлення осіб з усталеними політичними зв'язками або з визначеними економічними інтересами.  Правління двома третинами голосів призначає Виконавчого директора і розробляє власний регламент, який містить правила, передбачені напряму в Типовому законі.

Основним джерелом фінансування організації суспільного мовлення є державний бюджет і,  зокрема,  збір на суспільне мовлення,  який стягується разом з оплатою за електроенергію . 

У Типовому законі також передбачені інші джерела надходження фінансових засобів, включаючи рекламу, надходження від спонсорів і прямі субсидії з боку держави; при цьому на використання останніх встановлюються певні обмеження з метою зменшення ризику зловживань і впливу на зміст програм.

Підзвітність мовлення громадськості в першу чергу забезпечується діяльністю Правління організації.

Ключовим механізмом звітності є публічний річний звіт, який подається, поряд з результатами аудиторських перевірок,  парламенту країни  (або його нижній палаті). У Типовому законі окремо зазначені деякі відомості, які підлягають внесенню у річний звіт.  При цьому Закон також передбачає прямий нагляд з боку громадськості —  шляхом неперервного моніторингу роботи суспільного мовника та існування внутрішнього механізму подачі і розгляду скарг (звичайно, в доповнення до будь-яких існуючих зовнішніх подібних механізмів).

Типовий закон охоплює далеко не всі питання.  Наприклад,  у ньому немає того,  що регулюється іншими законами загального характеру:  у ньому відсутні положення про авторські права,  про право журналістів не розголошувати джерела інформації,  про мовлення під час виборів. Інші аспекти мовлення — наприклад, особливе право суспільного мовника на трансляцію деяких спортивних змагань чи розповсюдження на них кодексів етики, обов'язкових для інших мовників, — незважаючи на їх значимість для суспільного мовлення,  не включені до Типового закону з тієї причини,  що,  напевне,  підлягають  регулюванню в більш загальному законі про мовлення.

У Типовому законі також нічого не сказано про те,  чи повинен суспільний мовник засновуватися як державна мовна організація, або заміняти таку, уже існуючу, чи виникати внаслідок її перетворення. Іноді заснування суспільної мовної організації дійсно є спробою подібного перетворення, протее основною метою Типового закону, як вже зазначалось вище, є розробка загальних принципів, а не конкретики, яка, із зрозумілих причин,  відрізняється від держави до держави.

Слово «типовий» ніяк не означає, що запропонована модель закону претендує на те, щоб стати універсальним шаблоном, і що викладений тут підхід неодмінно стане найкращим для будь-якої країни.

Багато питань суспільного мовлення — зокрема, призначення членів Правління організації суспільного мовлення чи структура фінансування —  мають здебільшого прагматичний характер і за визначенням передбачають велику кількість правильних рішень. Конкретне рішення, краще для тієї чи іншої країни, залежатиме від її історії, наявних у ній політичних структур, середовища, в якому працюють мовники та інші ЗМІ, і багатьох інших факторів. Більш того — не можна не зазначити, що імплементація кожного закону і його подальша доля також різноманітні в різних країнах.  

Отже,  термін  «типовий»  щодо наведеного нижче тексту означає,  що закон містить положення,  покликані захищати вищезазначені принципи, в першу чергу за рахунок забезпечення незалежності суспільного мовника в рамках його підзвітності народу країни й за допомогою подачі в ефір тих програм,  які служать суспільним інтересам і сприяють вільному поширенню інформації і думок.

Як зазначалося вище, ключовими моментами для суспільного мовлення є забезпечення незалежності і, виходячи з цього, порядок призначення членів Правління мовної організації.

Використовуваних моделей чимало;  дві основні —  парламентський процес призначення членів Правління,  із залученням усіх гарантій незалежності,  і,  як альтернатива,  безпосереднє призначення чи висування різними секторами громадянського суспільства. У Типовому законі пропонується варіант,  що враховує і перше,  і друге: члени правління висуваються громадянським суспільством, але затверджуються законодавчим органом.

Обидві можливі системи мають свої сильні і слабкі сторони; як наслідок, вибір відповідної системи у конкретній країні повинен враховувати два фактори. По-перше, ні один закон не функціонує у вакуумі.  Навіть самий чудовий закон про суспільне мовлення не досягне бажаних результатів і не забезпечить трансляцію якісних і об'єктивних передач в умовах відсутності демократії чи через неможливість громадянського суспільства притягти уряд до відповіді.  З іншого боку,  є приклади,  коли закони в країні заледве стоять на варті незалежності й начебто не вимагають якісного ефірного продукту,  але при цьому — під впливом інших факторів — в цій країні прекрасно працює суспільне мовлення. По-друге, при всій важливості незалежності вона не повинна обмежувати звітність перед громадськістю,  а належне поєднання незалежності з підзвітністю є непростою справою навіть для світових лідерів суспільного мовлення.

У документі можна знайти:

Розділ І: Дефініції і цілі

Розділ II: Заснування мовника і основні принципи його діяльності

Розділ III: Структура суспільного мовника

Розділ IV: Послуги суспільного мовлення

Розділ V: Фінансування

Розділ VI: Звітність

Розділ VII: Інші положення

Розділ VIII: Перехідні і прикінцеві положення

Завантажити документ

Переклад Інституту Медіа Права