На його думку, проблема полягає в тому, що навіть якщо держава візьметься втілювати такий проект (або надавати йому підтримку), він виявиться неконкурентноздатним стосовно комерційних теле- і радіоканалів. Аналогічна доля, на думку журналіста з Лондона, чекає і на громадські ініціативи. Олексій Сологубенко нагадує, що, наприклад, BBC – це вже майже столітня історія мовлення, при тому, що закони, які посприяли його успішному функціонуванню у 20-му і 21-му століттях, з’явилися у Великобританії ще на початку 18-го.

– Як часто буває в історії, ВВС трохи пощастило, і Британії, мені здається, трохи пощастило. Тому що традиція незалежної преси, комерційної незалежної преси,  існувала дуже багато років, і британська демократія має досить глибоке коріння.

Наприклад, я думаю, що слухачам Вашої програми було б цікаво почути, що привілеї на репортажі з засідань парламенту лондонська Times отримала 1707 року. Тобто це більше ніж 300 років, і можна досягти ось такої традиції. Ну і ВВС будувалося на основі отих демократичних засад. Але пощастило тому, що знайдено дуже гарну формулу – формулу громадського фінансування. Ота абонентна плата, яку кожен у Великобританії, кожен, у кого є телевізор, сплачує щороку – вона, в принципі, створює ситуацію, за якої ВВС не залежне не лише від політичних сил, але й від комерційних впливів. Тому що воно не залежить від рекламодавців. І ось це сполучення – політична незалежність і комерційна незалежність – воно і створює ту основу, на якій ВВС, в принципі, завоювало собі довіру і завоювало також можливості до дуже серйозних інвестицій у якісне мовлення.

Бо ВВС не поважали б, якби воно було громадським на словах, але не мало б громадської підтримки, громадської популярності. Те, що ВВС зараз має більше ніж 50% телевізійної аудиторії, превалює у радіомовленні – мені здається, це і є свідоцтво тієї довіри, яке ВВС змогло завоювати впродовж десятиліть.

– Але говорити, що такий формат мовлення не має своїх проблем – це, мабуть, теж не буде коректно. Якщо говорити чесно для наших слухачів, з якими викликами нині, зважаючи, можливо, на якісь особливості фінансування, можливо на потреби в оновленні контенту чи підходу до аудиторії, з якими викликами стикається суспільне мовлення, зокрема ВВС?

– По-перше, це політичні виклики. Тому що будь-який уряд, особливо напередодні виборів, намагається якимось чином вплинути на будь-які засоби масової інформації, в тому числі і на ВВС. А нещодавно співголова Консервативної партії Грант Шаппс тут заявив про те, що якщо ВВС не буде прозорою щодо грошей, яке воно виплачує, щодо фінансової дисципліни, то тоді абонентна плата наступним урядом може бути зменшена. Це, в принципі, прямий виклик незалежності ВВС. Дуже багато голосів почали протестувати проти цього.

Другий виклик, який мені здається є дуже серйозним, – це, звичайно, зовсім інші способи вживання новин, вживання інформації, використання цієї інформації. Мова йде про нові платформи, про мобільні телефони, про планшетні різні засоби інформації, і це створює дуже серйозні виклики для ВВС, тому що ми маємо адаптуватися, розвивати нові продукти.

По-третє, мені здається, це велика міжнародна конкуренція і внутрішня британська конкуренція. Адже зараз необов’язково мати ліцензію на мовлення. Мовником може бути хто завгодно. І в ситуації такого розпорошення джерел інформації, звичайно, дуже важливо бути якісним, працювати швидко, працювати цікаво.

Тобто, всі ці тиски є. І, звичайно, ВВС, як велика організація з великим історичним досвідом, вона має перебудовуватись і перебудовуватися дуже і дуже швидко, на ходу, щоб не втратити майбутню аудиторію і зберегти нинішню аудиторію. Так що не все так рожево, але ми працюємо.

– Ви сказали про політичний виклик і погрози щодо того, що ВВС можуть скоротити абонплату, і в мене виникло запитання, чи взагалі аудиторія якось стає на захист свого улюбленого джерела інформації?

– Розумієте, аудиторія стає на захист, лише якщо їй не потрібно платити такі великі гроші. 145 фунтів на рік – це досить велика плата , навіть якщо ви розкидаєте її на щомісячну платню. В умовах, коли, по-перше, як я сказав, дуже багато є альтернативних засобів інформації, і необов’язково люди дивляться новини ВВС по телевізору, а деякі взагалі дуже мало дивляться ВВС, – питання абонентської плати взагалі як категорії, як способу фінансування громадського мовлення залишається дуже й дуже актуальним.

В принципі, зараз ВВС має досить велику підтримку населення. За останніми опитуваннями, які ВВС провело, здається, минулого року, у нас підтримка і довіра на рівні десь 78-86% населення. Це досить високий показник.

Звичайно, на ВВС були скандали нещодавно, і ці показники трохи впали, але ми змогли через всі ці терни пробратися, і зараз у нас непогані, мені здається, показники довіри.

Але є й критики. Наприклад, із боку комерційних різних структур, як-то «імперія Мердока» дуже й дуже критично ставиться до ВВС. Вони вважають, що ВВС є монополістом, що ВВС має такий доступ і такі фінансові можливості, яких вони не мають (що, в принципі, не підтверджується фінансово, але тим не менше є ось такі супротивники з комерційного боку). Є також супротивники політичні, і справа, і зліва. Праві вважають, що ВВС – це ліволіберальна організація, а ліві вважають, що ВВС – це істеблішмент, який не доводить до населення справжньої економічної ситуації, політичної ситуації.

Тобто, як і будь-який мовник, ВВС не має імунітету щодо критики, але позиція, яку ВВС завоювало, робить захист цієї організації, цього мовника, цього принципу громадського мовлення досить таким твердим. І, мені здається, що ми у серйозній позиції зараз – і політично, і фінансово, й економічно. Якихось непередбачуваних проблем немає на горизонті.

– Пане Сологубенко, спроби створити громадське мовлення є і в Україні. Є певні громадські ініціативи (це те саме «Hromadske.tv», це і «Суспільнобачення» – два абсолютно різні проекти), є і законодавчі. На Вашу думку, який формат громадського мовлення може бути успішним в Україні? Якщо може.

– Я протягом багатьох років працював із багатьма колегами з України, якось допомагав, намагався показати, як британський досвід може долучитися до створення громадського мовлення в Україні.

Мені здається, що за нинішніх політичних умов, за нинішньої поляризації суспільства, політичної, певним чином, соціальної, регіональної – створити дієве громадське мовлення, особливо телевізійне, яке коштує дуже багато грошей, це неможливо. Я розумію, що багатьом мій скептицизм не до вподоби, але якщо дивитися реально, то українському слухачеві і глядачеві зараз важливо мати плюралізм. Не на одному каналі, можливо, чого важко досягти, а серед розмаїття каналів.

Плюралізм грошей в Україні, як концепція, створив оцей плюралізм ЗМІ, і в принципі, дуже відмінний від того, що ми маємо в Росії чи в інших пострадянських республіках, за винятком балтійських країн. Тому ота ситуація, яка є в Україні, її не треба перекручувати, не треба переорганізовувати. Можливо, варто подивитися на ті позитиви, які є, і розвивати їх.

Щодо ініціатив – я скептичний щодо законодавчих, але приватні ініціативи, скажімо, громадське мовлення в інтернеті чи інші громадські засоби масової інформації через інтернет, через приватне фінансування, через громадське фінансування – це все реально. Єдине, що мені здається, що конкурувати з потужними фінансовими, медійними корпораціями такому мовленню буде дуже важко. Тому воно буде, скоріше, мати такий нішевий характер, аніж провідний.

– У законопроекті про суспільне мовлення пропонується створити телеканал на базі нинішнього «Першого національного», який, по суті, є державним телеканалом. Наскільки це взагалі правильно – у структурному плані і з точки зору того, що це джерело інформації має бути незаангажованим, а його намагаються створити з державного телеканалу?

– Мені дуже важко це коментувати, думаю, це варто коментувати медійним професіоналам всередині України. Прецеденти були: інколи гарні, інколи не дуже гарні – скажімо,  в Західній Німеччині свого часу. Розумієте, громадське мовлення – це така досить делікатна справа, створити її без базового якогось фундаменту дуже й дуже важко. Я бажаю успіху, звичайно, спробам перетворити державне мовлення на громадське мовлення. Але лише зміною ярликів, мені здається, зробити це дуже й дуже важко.

Тут треба змінити і менталітет, і філософію, і етику, і підходи до висвітлення новин. Треба створити оте відчуття внутрішньої свободи, яке я хотів би побажати усім українським журналістам, щоб вони його мали, щоб вони його цінували, і щоб це відчуття внутрішньої свободи не було під загрозою з боку будь-яких кіл – політичних, соціальних чи комерційних прошарків.

Олена Ремовська, Радіо Свобода