Аудрюс Сяурусявічус – генеральний директор суспільного мовника Литви LRT від 2008 року. Він взяв участь у Міжнародній конференції «Від державного мовлення до суспільних медіа», що відбулася в Києві 1-2 липня, де розповів про шлях становлення LRT, а також відповів на наші запитання і дав поради щодо створення суспільного мовлення в Україні.

– Що потрібно, щоб створити ефективне суспільне мовлення?

– Потрібні демократія, опозиція і громадянське суспільство. Загалом, якщо є демократія, то можна діяти. Для створення суспільного мовлення потрібна велика політична воля, а потім – воля громадянського суспільства захищати його.

Колись мене спитали, чи можливо створити суспільне мовлення в Росії, я сказав, що ні. Я сказав, що вони можуть і не намагатися, бо нічого не вийде. В них немає головного – демократії. Річ у тім, що якби була демократія, то й РТР був би інакшим, і, можливо, не було би потрібне суспільне мовлення.

– А в Україні є демократія?

– Я думаю, що порівняно з Росією у вас демократія, порівняно з Литвою – меншою мірою. Тут все-таки завжди так чи інакше існувала свобода слова. В Україні є конкуренція ЗМІ, монополії на правду тут уже немає. Навіть попри те, що канали належать олігархам – але ж не одному. І між їхніми інтересами починається демократія [сміється].

А зараз такий момент, який важливо не впустити. В Україні вже була упущена можливість створити суспільне мовлення – після Помаранчевої революції. Зараз другий такий момент, коли суспільне мовлення знаходить своє місце.

    Саймон Фелл, Аудрюс Сяурусявічус

Янукович повернув Україну досить далеко назад. От Перший національний ніхто ж не дивився. Було очевидно, що він обслуговував одну людину. Люди такого не дивляться. Наприклад, у нас, якщо люди тільки-но відчували, що є якийсь ухил в один бік, то одразу була реакція.

– Як вона виявлялася?

– Падали рейтинги, критика з боку громадськості, критика у пресі.

Суспільне мовлення потрібне, як повітря. Зрозуміло, чому комерційні канали не можуть зайняти це місце. Тому що є дуже специфічні речі, які не цікаві комерційному мовленню. Та ж культура. До речі, в Україні така специфіка, що суспільне мовлення може об’єднати країну. Тому важлива і російська мова, можливо, на другому каналі, на регіональних – обов’язково. В Україні немає сильного демократичного каналу російською мовою, який був би представлений і в інтернеті, і який можна було би внести в кабельні мережі інших країн. Де-факто Україна – двомовна держава. І важливо, щоб люди отримували об'єктивну інформацію доступною для них мовою.

– Які помилки були допущено в процесі становлення LRT?

– Головна наша помилка, яку зараз уже частково виправлено, – те, що від початку не було чіткої моделі фінансування, а саме – механізму отримання грошей із бюджету. Реклама була дозволена, а бюджетні кошти – це коли як, на розсуд уряду. Влада завжди казатиме, що грошей немає, і якщо вона має можливість не дати гроші, то рано чи пізно використає її. Оскільки бюджетне фінансування не було чітко зафіксовано в законі, то це залежало від того, хто приходить до влади. Був необхідний механізм, за яким мовник гарантовано отримував би кошти відповідно до певної формули. Існують різні такі формули. От у нас з 2015 року буде така: суспільний мовник отримуватиме відсоток від податків і акцизів. Тепер можна прогнозувати і підраховувати бюджет мовника, тому що тепер це записано не в якійсь постанові, а в самому законі.

– Чи легко відбувся цей процес?

– Насправді через це була досить серйозна колотнеча. Але річ у тім, що жоден закон не вирішить проблем, якщо з обох сторін не буде розуміння, що це потрібно. Якщо влада відчує, що вона, якось пригнічуючи суспільне мовлення, втратить підтримку серед народу, втратить рейтинги, що це впливатиме на результати виборів, то вона виконуватиме вимоги громадськості та поводитиметься обережно. Приклад Грузії показує, що закон не все вирішує, якщо немає правової держави.

Не треба думати, що закон прийняли – і все, одразу все створиться. Треба пройти цілий шлях. От збереться наглядова рада – будуть суперечки між членами. Хтось із них розумітиме, що таке свобода преси, хтось думатиме, що вона має обслуговувати державу. До речі, можна сказати про обслуговування держави, але тоді треба розмежовувати державу і владу – це не одне й те саме. А влада чомусь прирівнює себе до держави. Влада – це тільки одна з гілок державного механізму.

Отже, який би не був недосконалий закон, його все одно треба швидше приймати [в Україні закон про суспільне мовлення прийнято 17 квітня, 13 травня – підписано президентом] і починати діяти. А по дорозі вже буде видно, що треба поправляти. Дорогу здолає той, хто йде.

– Як зробити наглядову раду незалежною?

– Один із прийомів, який застосовано в Литві, – те, що наглядову раду не можна відкликати. Другий прийом полягає в тому, що не можна дозволити, щоб наглядова рада і керівництво суспільного мовника змінювалися разом із владою. Тобто каденції членів ради не мають збігатися з каденціями влади. Таким чином, нова влада не може змінювати наглядову раду на власний розсуд.

Окрім того, в нас самих членів ради призначають на різний термін. Одного – на чотири роки, іншого – на шість. Тобто рада не змінюється в один день, усі члени завершують каденції в різний час.

Найгірший варіант наглядової ради – такий, коли разом із владою змінюється рада. Це дестабілізація. А щоб узагалі відкликати наглядову раду, треба змінювати закон. А оскільки в Литві існує опозиція, це зробити дуже важко.

– А якщо член наглядової ради не виконує своїх обов'язків, порушує законодавство?

– Його можна відкликати тільки через суд.

    Девід Льюїс, Борис Бергант, Аудрюс Сяурусявічус

– Хто може ініціювати процес?

– Будь-хто. І взагалі, якщо член наглядової ради матиме судимість, будь-яку, він буде змушений піти.

– Були випадки звільнення членів наглядової ради LRT?

– Були випадки, коли люди виходили зі складу наглядової ради на знак протесту, тому що були там у меншості. Завжди є напруженість – і між владою і мовником, і всередині ради, і з журналістами. Питання в тому, як цю напруженість вирішувати.

– Які вимоги до кандидатів у наглядову раду мають бути прописані в законі?

– Будь-які вимоги в законі в певному сенсі суб'єктивні. Неможливо оговорити все. В нас ці вимоги загальновідомі, якихось специфічних немає. Наприклад, кандидати не можуть бути депутатими, держслужбовцями, акціонерами комерційних ЗМІ. У нас уже якось так склалося, що ніхто не хоче посилати в наглядову раду людину, яка хоче нашкодити суспільству.

Головне, щоб у наглядовій раді були люди різних поглядів, щоб не переважала якась партійна більшість. У нас обирають письменників, професорів журналістики – поважних людей.

– Чим мають обмежуватися повноваження наглядової ради?

– Мають бути обмеження щодо редакційної політики. Щоб наглядова рада, наприклад, не сама призначала ведучих. Член ради може сказати, що от дивився програму – і щось не сподобалось, але він має усвідомлювати, що це вже справа адміністрації. Та якщо всім членам ради не подобатиметься те, що робить генеральний директор і його редакційна політика, то вони просто його приберуть. Тож директор має дослухатися до думки наглядової ради при формуванні редакційної політики. Добре те, що серед 12 членів ради ніколи немає однієї думки.

– А якщо голоси розділяються шість на шість?

– Шести голосів недостатньо, щоби прибрати генерального директора, а якщо такий розподіл має місце під час обрання, то проводиться новий тур. А якщо знову те саме – то новий конкурс. Колись була така ситуація, вона перетворилася на маленьку кризу в наглядовій раді, але ж люди не дурні – починаюсь якось домовлятися.

– Чи є протистояння між наглядовою радою і керівництвом LRT?

– Іноді. Іноді краще, іноді гірше. Найважливіше те, що якщо наглядова рада збере вісім голосів, то вона зможе прибрати генерального директора, тому він дослухається до їхньої думки.

Фото – Андрій Звягін