В умовах нових демократій на засоби масової інформації лягає додаткова відповідальність за сприяння громадянській освіті населення - роз'яснення, що насправді означає жити в умовах демократії, як плекати толерантність у різних її виявах, як здійснювати громадянський контроль за діями владних структур та консолідувати суспільство навколо соціально значущих тем. Важливо також відкривати країну для іноземців, надаючи інформацію про її традиції, культурну багатоманітність тощо.

Важливо, щоби журналісти висвітлювали факти корупції та зловживань влади на всіх рівнях. Однак не менше важливо, щоб населення було поінформоване про всі створені можливості за програмами органів місцевого самоврядування, користувалося ними й тим самим обмежувало корупційну поведінку посадовців.

Усі знають про актуальність проблеми підкупу виборців під час виборчих кампаній. Медіа зазвичай висвітлюють цю практику як доконаний факт. Лише окремі спеціальні випуски деяких видань відводять цілі шпальти для роз'яснення, чим поганий і що за собою тягне такий підкуп. Багато з тих, хто вважає себе зобов'язаним віддати свій голос за отримані матеріальні подачки, не почувається вільним у власній країні, не розглядає свій голос як цінність і не думає про демократію як таку. Повсякденні турботи про хліб насущний і дотичні проблеми стримують розвиток громадянської зрілості. Саме через це дуже багато людей не користуються своїм голосом на виборах і не вірять у можливість позитивних змін.

Очевидно, що для комерційних ЗМІ просвітницькі програми, присвячені подібним темам, не виглядають привабливими, адже ці ЗМІ сфокусовані на отриманні прибутків і прагнуть подавати інформацію, яка притягне рекламодавця. Тож, хоч як негативно ми оцінюємо ідею державної підтримки медіа, очевидно, що без неї ніяк. Хоча б підтримка дитячих видань та періодики для національно-культурних меншин мусить бути.

Хорошою альтернативою державним та комерційним медіа є громадське мовлення. Ідея такого мовлення витає в українському інформаційному просторі вже другий десяток років. Громадське мовлення виглядало спершу досить привабливим власне для журналістів, які з огляду на так звані темники та інші різновиди тиску уявляли в умовах суспільного мовника максимальну професійну свободу.

У липні 1997 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення в Україні», в якому викладено засади організації такого мовлення, однак без деталізації окремих положень, що означало необхідність колись повернутися до цього закону і врегулювати деталі.

Громадське телерадіомовлення ґрунтується на широкому представництві різних верств суспільства, які через своїх представників у громадській раді забезпечують реалізацію програмної концепції та здійснюють контроль за фінансово-господарською діяльністю телерадіоорганізації. Програмна концепція діяльності громадського телерадіомовлення періодично переглядається з урахуванням тенденцій суспільного розвитку і задоволення права громадян вільно одержувати, використовувати та поширювати інформацію.

Громадське мовлення постає із закону національною неприбутковою компанією, яка мала би забезпечити українське суспільство збалансованою інформацією із повагою до плюралізму та толерантності.

Закон перебачив, що така компанія має бути заснована рішенням парламенту, фінансуватися за рахунок ліцензійної плати від кожного користувача (домогосподарства) та управлятися громадською радою. Громадська рада має бути сформована з числа представників громадянського суспільства, вона матиме виняткові повноваження затверджувати програмну концепцію громадського мовлення відповідно до потреб суспільства та призначатиме керівництво компанії у спосіб, який забезпечив би її незалежність. Така компанія мала би пріоритетне право на отримання ліцензії.

За оцінками найприскіпливіших критиків законодавства пострадянських країн, цей закон є ідеальним, але потребує деталізації і розвитку окремих його положень, щоби громадське мовлення могло відбутися. За тринадцять років від часу ухвалення закону було кілька спроб розвинути його положення і створити громадське мовлення, в тому числі й на базі Національних теле- і радіокомпаній. Усі вони не мали результату.

Ще одним кроком став проголосований у Верховній Раді проект закону про внесення змін і доповнень до Закону «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України» №4198 від 12 березня 2009 року. Проект вносив багато якісних і необхідних для впровадження громадського мовлення змін у попередній закон. Одначе президент Віктор Ющенко ветував його, визнавши таким, що не відповідає Конституції.

2010 року розпочалася нова хвиля дискусій щодо громадського мовлення. Її ініціювала команда нового президента - Віктора Януковича. Було запропоновано начебто нову концепцію, яка, відверто кажучи, не виглядала добре продуманою і, що найголовніше, суперечила положенням базового закону від 1997 року.

І ось нарешті останній із оприлюднених законопроектів із цієї тематики, авторства опозиційного депутата Андрія Шевченка (Блок Юлії Тимошенко - «Батьківщина»), зареєстрований 12 жовтня 2010 року. Наразі він є єдиним запланованим до розгляду на цій сесії Верховної Ради як проект із внесення змін до закону 1997 року.

За логікою законотворчого процесу й здорового глузду, внесення змін до чинного закону мало б означати намір урегулювати прогалини та створити механізми, яких законові бракує. Втім, нічого подібного в цій ситуації не спостерігається. Зміст цього законопроекту має іншу мету - перекреслити базовий закон, пропонуючи підходи, несумісні з відомими у світі моделями створення громадського мовлення.

У ньому передбачається заснувати громадське мовлення вже рішенням уряду (на відміну від акта Верховної Ради, як передбачав закон 1997 року). Громадську раду пропонують сформувати з п'ятнадцятьох членів, дев'ятеро з яких має бути призначено за поданням парламентських фракцій, шестеро - номіновано громадськими мас-медійними чи журналістськими організаціями. Таким чином, ілюзорне обмеження для політиків на участь в управлінні та жодного широкого представництва для суспільства. Також проект пропонує виділяти на громадське телерадіомовлення фіксовану суму з державного бюджету - не менше від 0,05% від затвердженого бюджету на поточний рік. Розміщення реклами та спонсорство заборонено, про ліцензійну плату й не йдеться. Уже чую заперечення: опозиція пропонує такий підхід, аби звільнити народ від іще одного податку.

Тепер щодо програмної політики. Автори законопроекту усувають громадську раду від контролю за програмною політикою, розцінюючи цей контроль як форму цензури. Тут варто звернутися до європейських стандартів щодо змісту та принципів діяльності громадського мовлення, зокрема до Амстердамського протоколу договорів Європейського союзу. В ньому йдеться про те, що громадське мовлення покликане виконувати надзвичайно важливі для держави й суспільства функції. Воно органічно й безпосередньо пов'язане з демократичними, соціальними й культурними потребами суспільства. Ось чому, з одного боку, організацію громадського мовлення цілком віддано в розпорядження національної влади кожної країни, з іншого - влада має забезпечити незалежність такого мовлення від самої себе. У країнах, де громадське мовлення відбулося, - наприклад, у Німеччині, - воно є справою суспільства, а громадські мовники користуються надзвичайною довірою громадян. Отже, існує потреба громадського контролю за громадським мовленням.

Як бачимо, не лише в українському медійному середовищі, але й серед політиків немає розуміння змісту редакційної свободи громадського мовника. Тут, виявляється, все навпаки. На відміну від державних і комерційних мовників, де закон не визначає змісту програм, але передбачає відповідальність за порушення закону (дифамацію, втручання у приватне життя) або зловживання (розпалювання ворожнечі, пропаганду війни, насильства тощо), програмне наповнення громадського мовника має визначатися саме законом. Воно повинне бути таким, щоб задовольняти потреби різних суспільних груп і дотримуватися чітких стандартів.

Громадське мовлення, на відміну від державних медіа, гарантує всім сегментам суспільства, зокрема й меншинам, доступ до різноманітних та неупереджених програм, вільних від урядового чи партійного впливу - інформаційних, освітніх, культурних і розважальних. У дійсності ці програми часто опиняються під економічним чи політичним тиском, є вразливими в умовах конкуренції з багатшими та краще підготовленими комерційними мовниками.

Положення Парламентської асамблеї Ради Європи від 1975 року (Recommendation 748) про роль та управління національними мовниками визначає такі функції громадського мовника:

- громадське мовлення має безпосередній стосунок до демократичних, соціальних і культурних проблем суспільства та медіаплюралізму;

- суттєва місія громадського мовлення полягає у створенні широкого спектру програм для задоволення різних потреб суспільства;

- громадський мовник має дотримуватися балансу розважальних, культурних, освітніх програм, вистав, висвітлювати поточні новини, події спорту тощо;

- громадське мовлення має бути спроможним легітимно досягти широкої аудиторії;

- важливо, щоб громадські мовники просували новітні аудіовізуальні та інформаційні послуги, нові технології;

- громадські мовники мають легітимно конкурувати на ринку, поки фінансування, отримуване від суспільства, не пригнічує конкуренції.

Для забезпечення всіх цих функцій дуже важливо, щоби політика, правова, інституційна та фінансова мережа організації громадського мовлення формувалися та розвивались із урахуванням сучасних умов. Політика у сфері організації громадського мовлення повинна слугувати суспільним і національним інтересам, а не груповим чи економічним.

З погляду Парламентської асамблеї Ради Європи, ситуація із запровадженням громадського мовлення у країнах Центральної та Східної Європи вимагає особливих зусиль та окремого підходу. Європа вважає, що формального дотримання європейських стандартів, яке часто трапляється в цих країнах, не досить. Наприклад, цілком прийнятне для демократичних країн призначення представників парламенту до громадської ради у посттоталітарних країнах може тягнути за собою узалежнення громадського мовника від політичних структур. Тому в країнах нової демократії особливо важливо, щоб висування та призначення членів наглядових або управлінських органів громадського мовлення було зосереджене в руках організацій громадянського суспільства або професійних спілок, натомість щоби політики трималися від цього процесу подалі. І хоча в занадто політизованих суспільствах ці процедури однаково матимуть політичний аспект, це обмежить безпосередній вплив політиків на громадське мовлення як інститут суспільства. Не менш важливо сприяти підвищенню професійного рівня журналістів і виробників програм. Однак, поза сумнівом, головна відповідальність на теперішньому етапі лежить на політиках і законодавцях.

То чому ж так довго і мляво ми йдемо до створення громадського мовлення?

Закладені в законі 1997 року прогресивні положення про незалежне фінансування громадського мовлення, широке представництво різних груп українського суспільства у громадській раді, її збалансований склад та залучення до формування програмної політики, а також процедура періодичного перегляду останньої з урахуванням можливої зміни потреб суспільства опинилися під загрозою. Їх може бути змінено або скасовано, що буде аж ніяк не в інтересах суспільства. І не треба казати, що народ не хоче громадського мовлення й не розуміє, що це таке. Все, що потрібно сьогодні - уважний експертний погляд та ретельна законотворча робота, що дозволить доповнити закон «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення» від липня 1997 року необхідними положеннями. Лише таким чином ми зможемо продемонструвати свою європейськість. Перефразовуючи Джона Мілля, який написав колись, що немає свободи там, де немає законів, ми можемо стверджувати, що в Україні не буде громадського мовлення європейського зразка, доки не буде належного закону.

Наталія Петрова, для «Телекритики»