Лівійська влада в середу звільнила інтернаціональну групу закордонних репортерів: двох американців, іспанця та англійця. Диктатор Каддафі міняє гнів на милість чи просто лавірує?

Медійна війна

Першою жертвою війни стає правда, казав американський політик Хайрам Джонсон. Коли арабська весна, визнана цього року світовою подією №1, поширилася з Тунісу та Єгипту на Лівію, Муаммар Каддафі намагався придушити народне повстання, ізолювавши країну від зовнішнього світу. З початком революції в середині лютого було тимчасово відімкнено інтернет. Згодом доступ до нього раз по раз переривався. Рівень трафіку входжень та виходів, як свідчили закордонні спостерігачі, був незвично низьким через штучні обмеження, а в окремих регіонах Лівії доступу до інтернету не було.

Ось як характеризувала ситуацію New York Times: «Багато хто висловлював підозру, що це сталося з вини уряду, оскільки всіма компаніями супутникового та стільникового зв’язку управляє син Каддафі Мухаммад. Щоб перешкодити поширенню відеоматеріалів про народне повстання, агенти Каддафі стирали зображення на мобілках або конфісковували їх. Учасникам руху Опору важко було спілкуватися, а закордонним кореспондентам передавати з Лівії докладні повідомлення» (New York Times, March 5, 2001).

З початком революції посилилося глушіння найпопулярнішої в арабському світі телемережі. «Мулли оприлюднили фатву проти Al-Jazeera, яка провокує кровопролиття», – таке електронне повідомлення розіслав користувачам провідний провайдер стільникового зв’язку в країні Libyana. Син Муаммара Каддафі Саїф аль-Іслам заявив: «Заколот здійснюють не лівійці, а ваші арабські брати, які ввімнули проти вас свої рупори, розв’язали проти вас війну в ефірі, забруднюють його отруйними словами, поширюють брехливі чутки». «Це медійна боротьба», – зауважив він.

Всередині країни точилася запекла медійна війна. На захоплену повстанцями в Бенгазі державну радіостанцію надходили телефонні погрози про можливі замахи самогубців. Транслюванню її передач перешкоджало глушіння. В Місаураті – третьому після Тріполі та Бенгазі місті країни – було вчинено спробу знищити з гелікоптера антену радіостанції, яка перейшла під контроль повстанців.

Першими зазнали утисків та репресій лівійські опозиційні журналісти. Агенти внутрішньої служби безпеки увірвалися в дім блогера Мохаммеда Ашіма, конфіскували комп’ютер і мобільний телефон. Того ж дня в службу внутрішньої безпеки викликали на допит Такі аль-Діна аль-Шалаві – директора незалежного новинного сайту Іrassa та його головного редактора Абдель Фатаха Бурвака.

За свідченням лівійського онлайн-видання Quryna, служба безпеки Каддафі провела кампанію арештів журналістів, які підтримували зв’язки із закордонними медіа. Без вісти зник Атеф аль-Атраш після того, як вів на телемережі Al-Jazeera передачу наживо про демонстрацію в Бенгазі. З тієї ж причини було арештовано голову Спілки лівійських журналістів Сальму аль-Шааб. Згідно з даними Комітету захисту журналістів (CPJ), місцеперебування щонайменше шести арештованих лівійських журналістів невідоме.

Під ковпаком

Син Муаммара Каддафі Саїф аль-Іслам заявив наприкінці лютого на офіційному телеканалі: «Починаючи з сьогоднішнього дня Лівія буде відкритою для журналістів з усього світу». Та «Репортери без кордонів» (RSF) висловили тривогу: «Режим Каддафі ставиться до закордонних журналістів, що в’їздять у країну без дозволу, як до спільників “Аль-Каїди”». CPJ зафіксував у лютому – квітні у Лівії понад 80 нападів на пресу.

Режим у Тріполі постійно практикує щодо закордонних журналістів репресивні методи.

Перешкоджання професійній діяльності. 25 лютого лівійські прикордонники конфіскували в іноземних репортерів на кордоні з Тунісом камери, жорсткі диски й телефонні картки. Свавілля пояснили забороною «розповсюджувати за межами країни кадри заколоту». Техніку потрощили й кинули на землю.

Поліція затримала групу італійських журналістів, коли вони їхали з аеропорту в центр Тріполі. Кореспондента Corriere della Sera Фабриціо Гаччу побили. І це при тому, що іноземці прибули в країну на запрошення лівійського уряду.

4 березня сотні протестувальників зібралися у передмісті Тріполі після ранкової молитви, та сили безпеки розганяли їх, застосувавши сльозогіннний газ. Щоб завадити закордонним журналістам висвітлювати подію, офіційний речник наказав їм лишатися вранці в готелі «Ріксос», де зупинилися близько 300 репортерів. Зрештою їм дозволили побувати на місці, та лише за умови, що це буде організований тур. Тих, хто намагався діяти самостійно, зупиняли, обшуковували й повертали назад.

«Тимчасові» арешти на невизначений термін. Відколи в Лівії вибухнуло народне повстання, що переросло у збройну боротьбу, лівійська влада затримала понад 30 кореспондентів, фоторепортерів і операторів. 18 з них відпустили на волю, повідомляв Міжнародний інститут преси (IPI). Тепер до цього списку слід додати ще чотирьох.

Лівійська влада звільнила двох американців, іспанця та англійця. Після 6-тижневого ув’язнення на волю вийшли незалежна американська журналістка Клер Моргана Джілліс, яка співпрацює з газетою USA today і з часописом Atlantic, її співвітчизник Джеймс Фолі – фоторепортер бостонського новинного онлайн-видання GlobalPost, іспанський фоторепортер Ману Брабо та британець Найджел Чандлер. За день до цього суд у Тріполі виніс кожному з них вирок – рік тюрми умовно та штраф у 200 динарів (близько 150 доларів) за незаконний перетин кордону. Тепер їм надано вибір – залишитися в Лівії чи виїхати з країни. В умовах, коли коаліція, підтримуючи повстанців, завдає повітряних ударів по військам Каддафі й після 42-річного перебування при владі коло замикається, диктатор лавірує.

Натомість під арештом побували кореспонденти Agence France-Presse Дейв Кларк і Роберто Шмідт та фоторепортер Getty Images Джо Редл. Двічі разом з іншими репортерами позбавляли волі кореспондента британської Guardian Пітера Бомонта. «Незважаючи на всі обіцянки, – засвідчив він, – журналісти не мають змоги працювати в Тріполі вільно». Невідомо, що сталося з південноафриканським фоторепортером Антоном Гаммерлом, про долю якого надходять суперечливі звістки. Чотирьох журналістів ненависної лівійській владі телемережі al-Jazeera – Лофті аль-Мессауді, Ахмеда Вал Улдіна, Аммара аль-Хамдана та Камеля аль-Таллу – лівійська влада арештувала вдруге того ж дня, як після 12-денного ув’язнення відпустила їх на свободу. Останнього й досі тримають в ув’язненні.

Видворення з країни без пояснень. 30 березня лівійська влада вислала кореспондента Reuters Майкла Джорджі. Він належав до групи закордонних журналістів, яким в умовах суворих урядових обмежень було дозволено передавати інформацію з Тріполі. 4 квітня, так само без будь-яких пояснень, було наказано покинути Тріполі кореспонденту лондонської Daily Telegraph Дамьєну Макелрою. А за два дні, як повідомило державне радіо, лівійська влада висунула вимогу більш як 20 журналістам, що співпрацюють із численними закордонними ЗМІ, впродовж доби залишити країну.

Найпоширеніший метод – затримка з оформленням в’їздних віз. Це ставить закордонних журналістів у вразливе становище, змушує на свій страх і ризик порушувати режим перебування в країні та дає лівійській владі привід для репресивних заходів. Заступник міністра закордонних справ Лівії Халед Хаїм попереджав репортерів, які нелегально прибули в країну: якщо вони не здадуться владі, їх арештують. «Ми вважаємо, що вони співпрацюють з “Аль-Каїдою”, оголошуємо їх поза законом і не відповідаємо за їхню безпеку», – категорично заявив він.

За вибірковим принципом

Кореспондента бразильської газети O Estado de Sao Paulo Андрея Нетто заарештували разом із його колегою з британської Guardian Ґаїтом Абдул-Ахадом 2 березня в м. Сабрата, що за 30 кілометрів від столиці, й доправили до буцегарні в передмісті Тріполі. Там його тримали тиждень. В інтерв’ю CNN Нетто заявив, що мав певний лівійський досвід, оскільки 2009 року висвітлював саміт африканських держав. Та цього разу він потрапив зовсім в іншу країну, охоплену полум’ям громадянської війни. Протягом тижня Нетто висвітлював події на заході Лівії, що був на той час вогнищем конфлікту. Перш ніж потрапити до столиці, вони опинилися в місті, населення якого підтримувало Каддафі. Там їх зрадили й передали в руки революційним гвардійцям.

Лівійська влада стверджувала, що його разом із британським колегою заарештували через неправильне оформлення в’їздної візи. Насправді, за свідченням бразильського журналіста, обидва вони протягом тижня марно намагалися отримати документи.

Тим часом надходила інформація, що повстанцям «загрожує геноцид». «Нам не дозволяли висвітлювати конфлікт, – свідчить Нетто. – Та ми вирішили будь-що опинитися на місці подій». Він визнає, що не мав візи й перебував у країні нелегально.

Про тюремні дні Нетто розповів таке: «У нас не було зв’язку із зовнішнім світом. Ми зіткнулися з порушенням людських прав. Лівія – це країна беззаконня. Тут можливо все». За словами бразильського журналіста, над ним не знущалися фізично, та він зазнав психологічного тиску. «Проти мене не висували жодного звинувачення, – сказав він. – однак я не знав, коли мене звільнять».

Опанувати скрутну ситуацію Нетто допоміг трейнінг у Міжамериканській асоціації преси (Inter-American Press Association) в Аргентині. Крім того в Бразилії йому доводилося вісвітлювати гарячі конфлікти між силовими структурами та селянами, що захоплювали незаймані землі, та війну проти наркобанд.

Бразильський журналіст вважає, що важливу роль у його звільненні відіграв рівень двосторонніх міждержавних відносин та втручання уряду. Відразу після зникнення Нетто на сайті президента Бразилії Ділми Юсеф з’явилося повідомлення: очільниця держави пильно стежить за ситуацією довкола затриманого в Лівії кореспондента і віддала розпорядження вжити термінових заходів щодо його звільнення. Водночас повідомлялося: посольство Бразилії в Тріполі докладає «усіх необхідних зусиль», щоб якнайшвидше розв’язати ситуацію. Однак того ж дня, як Андрей Нетто опинився на свободі й зустрічався з послом, лівійська влада зажадала, щоб він негайно покинув країну.

Натомість із його колегою – кореспондентом британської Guardian лівійська влада поводилися жорстко. На Ґаїта Абдул-Ахада, іракця за національністю, який побував у тюрмі за режиму Саддама Хуссейна, в гарячих точках в Сомалі та Судані і в полоні у талібів в Афганістані, чекали нові випробування. Своє двотижневе ходіння по муках він докладно описав на сторінках свого видання. В буцегарні в Тріполі Ґаїту відразу влаштували 4-годинний допит – задля психологічного ефекту з зав’язаними очима. Від нього вимагали подробиць співпраці з «безбожною» британською газетою. Доправили в камеру без вікон, саджали в карцер, залякували судом.

Згодом ставлення до Гаїта Абдула-Ахада пом’якшилося. Йому повернули ноутбуки, камеру, і 16 березня він опинився на волі. Тоді він дізнався: щасливий фінал став можливим завдяки сприянню британських дипломатів і турецького уряду, а його бразильського колегу вже звільнили.

Наручники та оксфордський акцент

Журналістів арабської служби Бі-бі-сі Фераса Кіллані та Гоктая Коралтана і британського оператора Кріса Кобба-Сміта, хоч вони мали дозвіл працювати в Лівії, затримали на пропускному пункті поблизу міста Завія, де вірні Каддафі війська вели запеклі бої з повстанцями. Під арештом вони перебували менше доби, та за цей час зазнали фізичних знущань і психологічного тиску. Їх тримали із зав’язаними очима, у наручниках, били кулаками й носаками, прикладами, інсценували екзекуції.

Кіллані і Коралтана допитували як підозрюваних «британських агентів». Особливо жорстоко знущалися з першого, бо він палестинець, а «Хамас» не виявив вірності Каддафі. «Я лежав на підлозі боком, із закутими руками й ногами, а вони мене лупцювали, примовляючи, що я шпигун британської розвідки, – свідчить Кіллані. – Інакше звідки в мене взялися 400 доларів і 60 фунтів стерлінгів та декілька динарів?»

Насильство не оминуло й Кобба-Сміта. «Нас вилаштували в один ряд обличчям до муру, – розповів він про один із драматичних епізодів полону. – Я стояв останній і відішов убік, щоб мені не розквасили фас об стіну. Чоловік із корокоствольною зброєю по черзі приставляв дуло до потилиці кожного з нас. Підійшовши до мене, він двічі натиснув на спусковий гачок. Кулі прозижчали повз моє вухо. Солдати реготали». Бранець знайшов вихід: він зв’язався з колегами з Бі-бі-сі прихованою мобілкою і розповів про те, що сталося.

Бі-бі-сі негайно звернулася з наполегливою вимогою до лівійського уряду звільнити журналістів. «Безпека наших журналістів – наша головна турбота, – говорилося в заяві, – особливо, якщо вони працюють у таких важких умовах».

Невдовзі з’явився офіційний представник, який заявив, що то була «помилка військових». Знущання припинилися. Після того інциденту Кобб-Сміт свідчить: «Досконалою англійською мовою, майже з оксфордським акцентом він розпитував, хто ми такі, звідкіля ми й таке інше. Він поводився дуже люб’язно і наказав охоронцям зняти з нас наручники. Ми заповнили папери, і несподівано все скінчилося. Нас відвели в кімнату для відпочинку. Почалася операція “пародійність”: нас пригощали сигаретами, чаєм, кавою, пропонували їжу». Так журналісти опинилися на волі.

Речник міністерства закордонних справ Великої Британії заявив: «Ми знали про те, що сталося, підтримували зв’язок із Бі-бі-сі, сприяли встановленню контактів, щоб забезпечити благополучне звільнення бранців». Тон заяви був жорстким: «Ми засуджуємо жахливе ставлення до журналістів. Це ще один приклад страхітливих злочинів, які кояться в Лівії. Адже режим сам запросив журналістів у країну, щоб вони побачили правду. Сьогодні ця правда впадає в очі разючіше, ніж раніше. Ми чітко дали зрозуміти, що за ці зловживання настане час розплати».

Одісея в пустелі

Історія із захопленням і звільненям кореспондентів New York Times – завідувача бюро в Бейруті Ентоні Шадіда, фоторепортерів Тайлера Гікса та Лінсі Аддаріо й репортера Стівена Фаррела – схожа на більшість тих, що сталися в Лівії із західними репортерами. На противагу журналістам Бі-бі-сі вони прибули у контрольований повстанцями східний регіон із території Єгипта без віз і опинилися під перехресним вогнем між урядовими військами та повстанцями. Залишаючи поле бою поблизу Аждабії, вони випадково наблизилися до контрольно-пропускного пункту урядових військ. Уникнути переслідування не вдалося.

Журналістів витягли з автівки й змусили лягти на землю. Від смерті їх відділяли кілька миттєвостей. «Я чув, як один солдат сказав арабською мовою: “Пристрельте їх!”, – згадує Шадід. – Ми думали, що для нас усе скінчилося». Однак інший солдат відповів: «Ми не можемо їх пристрелити. Вони американці».

Це не врятувало, однак, журналістів від знущань. Їх заходилися в’язати всім, що потрапляло під руку: дротом, електричними шнурами від домашнього приладдя, шарфами. Єдину жінку – Лінсі Аддаріо змусили роззутися й шнурками зв’язали їй щиколотки. Один солдат бив її кулаками в обличчя й реготав. «Я почала плакати, – згадує Лінсі, – та він реготав чимраз дужче». Інший почав хапати її за груди, слідом за ним її мацали інші. Сексуальні домагання не припинялися.

Журналістів тримали в Аждабії, допоки не вщухла стріляника між урядовими військами та повстанцями. Потім гуртом посадили в фургон і вирушили з міста. В дорозі один солдат погрожував відтяти Гіксу голову. Інший гладив міс Аддаріо по голові, примовляючи по-садистськи: «Сьогодні вночі ти помреш».

Автівка раз по раз зупинялася на контрольно-пропускних пунктах, і щоразу нові групи вояків лупцювали бранців по спинах кулаками, гамселили прикладами. Перша ніч минула в автівці. Друга – в тюремній камері з брудними матрацами на долівці, з глечиком із питною водою та пластиковою пляшкою замість пісуара. Третього дня вони знову були в дорозі. Цього разу їх привезли на аеродром. Посадили в літак із зав’язаними очима, в наручниках.

Приземлилися в Тріполі, і бранців передали представникам міністерства оборони. Їх перевели у безпечне місце, де, за їхніми свідченнями, з ними поводилися добре. Кожен отримав дозвіл на короткий телефонний дзвінок. Тільки тепер їхні рідні й колеги з New York Times дізналися, що з ними сталося й де вони.

Відколи журналісти зникли без вісти, за сприяння редакції почався інтенсивний пошук. Редакція негайно поставила до відома американських дипломатів. По інформацію зверталися до широкого кола осіб: до місцевих мешканців, підрядчиків західних фірм, працівників неурядових організацій. Обстежували шпиталі й морги. На щастя, найгірші побоювання не виправдалися. Син Каддафі Саїф аль-Іслам заявив ведучій телемережі ABC Крістіан Аманпур, що четверо американських журналістів перебувають під вартою.

Держдепартамент США отримав телефоном повідомлення від Абдулли аль-Сенуссі – очільника лівійської військової розвідки й шурина Каддафі, що кореспонденти New York Times ти «живі й неушкоджені». Умови, на яких уряд Лівії готовий був звільнити журналістів, постійно мінялися. Спочатку висувалася вимога, щоб американські дипломати прибули в Тріполі. Офіційний Вашингтон, який місяць тому закрив посольство в Лівії, не пристав на цю пропозицію. Зрештою, лівійці погодилися, що роль посередника візьме на себе посольство Туреччини.

Звільнення відклали у зв’язку з тим, що почалося бомбардування лівійської столиці силами коаліції. Після шестиденного ув’язнення американських кореспондентів передали турецьким дипломатам і 16 березня доправили на кордон із Тунісом. Для New York Times і американських журналістів це було свято, до якого причетні й дипломати США та Великої Британії.

P.S. Журналістика в Україні існує в обмеженому інформаційному просторі, висвітлюючи переважно внутрішні події. Українські журналісти рідко бувають у гарячих точках планети. Та якби вони там з’явилися, то, мабуть, наразилися б на більші ризики, ніж їхні західні колеги. Хто б опікувався їхньою долею в неминучих скрутних ситуаціях? І чи долухався би хтось до голосу слабкої держави, яка не має впливу й авторитету у світі?

Джерела: O Estado de Sao Paolo, Guardian, CNN, BBC, New York Times, HuffingtonPost, Al-Jazeera online, Committee to protect Journalists, IPI, Reporters sans Frontieres