Законопроект про суспільне мовлення: «А ми пойдьом другім путьом»
Законопроект про суспільне мовлення: «А ми пойдьом другім путьом»
Нарешті проект закону про СМ перестав кочувати надрами виконавчої влади. З Кабміну його було надіслано президентові, а Адміністрація президента, у свою чергу, надіслала його на експертизу до Ради Європи.
Хоча в парламенті ще минулого року було зареєстровано законопроект Андрія Шевченка (№7241) саме з такою сферою регулювання, тобто перетворення державних ТРК на суспільного мовника та визначення загальних правил його функціонування. Як один зі співавторів тексту другого зі згаданих законопроектів хотів би висловити кілька зауважень до урядового (чи то президентського, влада вже сама, мабуть, заплуталася).
Передусім треба сказати, що формально, поки існує вже зареєстрований у ВР законопроект Шевченка, альтернативні проекти вносити заборонено: частина 2 статті 100 регламенту відводить на внесення альтернативних проектів два тижні, які спливли ще восени минулого року. Тобто президент може спробувати внести свій проект усупереч регламенту, бо, як показує практика, для представників ПР така суперечність не перешкода, або, що ймовірніше, наявний у ВР проект, ініційований представником опозиції, буде проголосовано і провалено ще в першому читанні. Третім варіантом може бути «заморожування» ситуації, коли проект від влади не вноситиметься (через певні зауваження Ради Європи, його критику окремими членами президентської команди і подальші узгодження та внесення до нього змін або інші «доопрацювання»), а проект Шевченка не вноситимуть у зал.
Треба визнати, що в багатьох аспектах обидва законопроекти схожі. Зважаючи на те, який із них з’явився пізніше, зрозуміло, звідки й куди відбувалося запозичення, і в цьому не було б нічого поганого, якби не певні деталі.
Наприклад, у «президентському» проекті пропонується формування наглядової ради (НР) СМ представниками від громадських організацій, але тільки всеукраїнських. Серед таких організацій може знайтися достатньо провладних через залежність від бюджетного фінансування, тривалої історії взаємин із владою ще з радянських часів, коли багато таких організацій і були засновані.
Крім того, у владному законопроекті простежується спроба формально дистанціювати ту саму владу від формування наглядової ради. Проект №7241 прямо покладає на КМУ обов’язок номінального затвердження членів наглядової ради СМ (нагадаємо читачам ТК, що цю норму законопроекту Шевченка теж критикували відомі експерти, наприклад, медіаюрист Наталія Петрова (див. її статтю «І ще раз про громадське мовлення в Україні. Правовий аспект» – ТК). У другому законопроекті цей обов’язок покладено на Нацраду та комісію при ній. У першому випадку при виникненні якихось зловживань чи маніпуляцій під час призначення або звільнення членів НР одразу чітко видно, що це відповідальність влади. У другому – це начебто провина Нацради, яка формально є незалежним від виконавчої влади, парламенту і президента органом. Хоча насправді наразі жодного з її членів не можна назвати незалежним від влади, навіть з урахуванням того, що окремих її членів було призначено ще Віктором Ющенком. Крім того, комісія при Нацраді з формування НР суспільного мовлення складається з представників: Уповноваженого ВР України з прав людини (теж незалежного від влади лише номінально), Секретаріату КМУ, кількох центральних органів виконавчої влади і одного представника Комітету ВР з питань свободи слова та інформації. Тобто у владному законопроекті рівень політичної відповідальності за призначення членів НР занижується до рівня окремих відомств, а не уряду, що зробить процес значно більш «залаштунковим».
Обидва законопроекти зазнають критики через участь органів влади у процесі призначення й звільнення членів НР суспільного мовлення та подання частини членів владними органами або фракціями ВР. Тому необхідно зробити відступ для роз’яснення позицій. Закордонний досвід має прецеденти формування наглядових рад суспільних мовників органами влади: у Великобританії наглядову раду Бі-бі-сі формує королева за порадою міністрів, у Німеччині на ZDF наглядові органи формуються з представників федеральних земель, центральної влади, партій, церков і незалежних представників. У законопроекті №7241 спробували закласти таку формулу, яка б утруднила правлячій політичній силі, незалежно від її назви, взяття контролю над НР суспільного мовника: шістьох членів НГ призначають за поданням конференції громадських організацій, дев’ятьох – парламентських фракцій, частина з яких опозиційні, що в більшості випадків позбавляло б владу більшості в НГ СМ (звертаю увагу, що проект готувався ще до скасування КСУ конституційної реформи, тобто коли утворення фракцій було результатом виборів, а не бажанням політиків. Очевидно, що ця схема потребуватиме корекції з огляду на застосування мішаної виборчої системи).
Окремо треба звернути увагу на подання кандидатур до Наглядової ради СМ від третього сектору. У проекті Шевченка закладено певні вимоги до «якості» громадських організацій: існування не менше двох років, журналістика й свобода слова – серед статутних напрямків діяльності. І що дуже важливо – подання кандидатур не самими ГО, а їхньою конференцією, тобто подання тих осіб, що мають підтримку й авторитет у третьому секторі. Також це по суті є стимулюванням ГО до співпраці й узгодження позицій. У владному ж проекті – висунення кандидатур кожною ГО окремо з подальшим жеребкуванням. Така схема стимулює кожну ГО висувати до НГ свого «генерала», а не домовлятися з іншими. А співпраця в третьому секторі дуже важлива з огляду на слабкість українських ГО, коли горизонтальна координація між ними, на жаль, лише починає зароджуватися на всеукраїнському рівні.
Теоретично формування НР СМ можна було б віддати повністю в руки представників ГО, але з практичної точки зору, по-перше, виникає величезний сумнів у проходженні такого законопроекту через парламент. По-друге, українським ГО за будь-якої схеми делегування ними представників до наглядової ради необхідно буде докласти дуже багато зусиль, щоб ці представники не були (або не стали) провладними. Адже таких прецедентів можна згадати чимало, наприклад, та ж ФПУ. По-третє, постає питання, чи зможуть українські ГО домовитися і чи не вдасться владі зіграти на суперечностях і особистих амбіціях. Із суб’єктивної точки зору автора виглядає так, що за відсутності в Україні сильного громадянського суспільства будь-яка схема формування НГ СМ майже приречена бути спотвореною за змістом для того, щоби поставити наглядову раду під контроль влади. Розруха в головах, а не в законі, тому передусім треба змінювати всю систему (як у відомому анекдоті), але не систему влади, а систему поглядів і мислення населення та його уявлень про власне місце в суспільних відносинах, тобто треба перетворювати населення на громадян.
Велика залежність СМ за проектом Банкової/КМУ/ДКТР простежується в плані майна і фінансування. Зокрема, цей проект закріплює, що КМУ передає СМ майно в оперативне управління, що значно вужче за статус господарського відання держмайном, який майже прирівнює володільця цього майна до власника і значно унезалежнює від держави. Із закріплення за СМ права оперативного управління, а не господарського відання випливає й можливість Кабміну вилучати надлишкове майно та майно, що не використовується за призначенням. Даний механізм ставить СМ в залежність від Кабміну і не дозволяє, наприклад, закупити майно для виробництва певної програми, а після її закриття – вільно його продати. Це спричинятиме відмову від закупівлі обладнання і товарів, які можна використати лише в одній-двох програмах і, як наслідок, звуження переліку видів телепрограм, продукованих СМ. Крім того, в закріпленні майна СМ на праві оперативного управління закладено логічну суперечність, оскільки бюджетне фінансування для СМ передбачено цим проектом лише на період наступних чотирьох років. Звідси питання: на якій підставі держава буде контролювати використання і навіть вилучати майно СМ, якщо надала його СМ зовсім не вона – його було отримано за рахунок абонплати, інших зборів, продажу власного продукту та інших надходжень?
До речі, про бюджетне фінансування. Проект закону №7241 передбачає чіткий його обсяг – не менше 0,05% від видатків Держбюджету України на відповідний рік (як захищену статтю). Проект від влади віддає це питання на відкуп уряду, який щорічно визначатиме цей обсяг у проекті бюджету. Для фінансування після перехідного періоду передбачено різні джерела, але не визначено механізмів їх отримання СМ, якщо брати до уваги ті, які могли би повноцінно забезпечити роботу суспільного мовника.
І останнє. Якщо вчитатися в статтю 1 та прикінцеві положення законопроекту, затвердженого КМУ, можна з’ясувати, що влада не планує реформувати ОДТРК, які залишаться під її контролем поряд із СМ. Тут коментарі зайві.
Мабуть, усім вже очевидно, що в разі створення суспільного мовлення в Україні ризик його залежності від влади (що потягне за собою невиконання ним своєї функції) є наразі великим і запобігти йому можна лише за допомогою консолідації громадянського суспільства та еліти журналістської спільноти. Якщо буде прийнято владний проект закону про СМ, ймовірність зміни табличок на НТКУ і НРКУ без зміни суті наблизиться до 90%. І завдання громадянського суспільства – не допустити прийняття затвердженого урядом варіанту законопроекту про СМ. А час минає, і, зважаючи на те, що років через 10–20 телебачення може бути витіснено інтернет-технологіями, створення СМ може втратити сенс. Питання тільки в тому, скільки втратимо ми у зв’язку з відсутністю СМ в Україні вже зараз.
Роман ГОЛОВЕНКО, Інститут масової інформації, спеціально для MediaSapiens