Ярина Скуратівська – чорним по білому та про інші барви творчого життя

Сайт  korali.info опублікував інтерв’ю з ведучою «Українського радіо» Яриною Скутарівською.  

Досьє. Ярина Скуратівська закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка, факультет філології.На радіо з 1996. Серед її програм можна згадати першу на радіопросторі програму психологічної підтримки для молоді «Знаю як», ток-шоу«Третій»(учасниками «трибоїв» були переважно музиканти від Кузьми Скрябіна до Вакарчука), «Книжкова ера», в епіцентрі якої огляд книжкового сектору в Україні , історична програма «Відлуння»,«Культ особи». На УР-1 вже 20 років виходить «Чорним по білому», нині є співведучою ранкового шоу на радіо Промінь («На свіжу голову») та «Ранковий формат», «В мережі» на першому каналі Українського радіо. 

ЇЇ захоплення – земля, гори і трохи моря, книги, екзотичні страви, збирає наклейки на цитрусові.

– Ярино, Ви ж понад 20 років працюєте на радіо. Це – вже традиція. Що цікавого було і що змінилося на радіо за цей час для Вас особисто і для українського радіо зокрема?

- Та я би навіть не говорила, що радіо це моя традиція. Для мене радіо це навіть не професія, а покликання, як би пафосно це не звучало. Якщо вже й порівнювати, то радіоефір це , скоріше, наркотик, від якого важко відмовитись :). Якщо на початку своєї кар’єри для мене було цікавим все — від тем до реалізації, я намацувала все самотужки, то нині , з багажем досвіду (свого, зарубіжного), додається більш узагальнений погляд на процес, стратегічний і глибший.

ЩО змінилось? Дуже багато змінилось. Напевне, в першу чергу змінився слухач і його звичка слухання. 

Недарма Оксана Забужко(і не лише вона) говорить про кліповий такий формат і мислення, і слухання. Так, великі форми, які колись назвали а нашому жаргоні називали “ковбаси”- по 40 хвилин і більше розмов - вже не актуальні. Частота зміни каналу слухачем може коливатись від 10 секунд. Ці 10 секунд треба затримати слухача і лишити, умовно кажучи, на своїй хвилі. Для привернення уваги слухача журналісти мають думати над тим, як утримати увагу, зростають вимоги конкурентності, а конкуренція – це стимул.

Радіо стає стислим, емоції більш проявними... Але тут теж важливо не перегнути палку у бік абсолютної розважальності та інформаційності. Має лишатись баланс . От тонка межа балансу, збереження найкращих традицій і залучення модерності — найголовніший виклик для мене особисто. Думаю, що це загальні виклики. Так само бачу велику проблему у відсутності розмовних радіостанцій в Україні, вже яке покоління радіослухачів позбавлене можливості чути розмаїття розмовних, змішаних форматів, приміром новинних, спортивних, мистецьких, репортажних радіостанцій.

Або музично-розмовних, аналітичних. З іншого боку, це ніби плюсик єдиному мовнику, тепер суспільному, який працює під єдиним брендом «Українське радіо» (а це 3 канали, нагадаю: УР1, Промінь і Культура)

Щодо цікавості — у мене захват викликають вміння просто говорити на складні теми, розуміння своєї професійної ніші і внутрішня свобода журналіста. Тому подібна «цікавість» не завжди буває задоволена))) Мрію, що і в нас буде аналог БіБіСі — 6 радіостанцій різного спрямування. Так мусить бути!

- Окрім радіо яким є коло Ваших зацікавлень? Яку музику слухаєте? З якими цікавими людьми зустрічаєтесь?

- З музикою я була завжди. І вона у мені теж))). Напевно, характер досить сильно впливає на вибір напрямку. Формування моїх музичних смаків почалося із слухання протестних напрямків, а я ж революціонерка по життю))) — рок, важкий метал (було і таке), поступово додався арт-рок, психоделіка, а потім, дорослішаючи, пішла популярна, джазова і етнічна складові. Смак розвивається теж поступово, як і смак харчовий, читацький.

Важко зарахувати себе до прихильниць якогось одного напрямку, еклектика впливає на всіх, і на мене теж :). Єдине, що маю свою особливість - в 90і роки, коли запит на українську музику був надзвичайно високим, занурилась у цей світ... І одного дня повністю відмовилась від слухання російської музики та шоу-бізу. Вона тоді для мене була вже менш цікавою, більш прогнозованою, комерційною. Так я стала однією з перших бойкотуючих російську культуру ;)

Друзі досі дивуються, що я не знаю, хто співає з радіоприймачів, хто модний у Росії, які фільми вони дивляться і хто з ким розлучився, тоді я питаю, чи знають вони про популярні польські гурти, грузинські, білоруські? Чи знають, які там модні фільми, хто з відомих одружився чи розлучився? Закрити доступ до російської культури можна досить легко самому. Натомість здобуваєш значно більше — широкий світ західної культури, стимул вчити мови, вивчати досвід культурний інших країн... Недарма кажуть, що коли одні двері зачиняються, відкриваються інші. Тоді мої погляди вважали ледь не націоналістично-радикальними. А тепер і я попала в тренд)))

Останнім часом дуже люблю експерименти на землі, підходжу до них грунтовно — читаю літературу, наукову, науково-популярну. Навіть не думала, що я, міська жителька, зацікавлюсь рослинами, їхнім життям і це настільки захопливо. Що буду вирощувати лохину, експериментувати з помідорами, шукати нові види м’яти і вчитись підрізати яблуні. Здається, в мені пропав агроном-ботанік-дослідник (в дитинстві у творах «ким мрію бути» писала, що агрономом, навіть батькам довелось «виписувати» з села знайому, аби вона розповіла про нелегкий хліб селян))), а я ще не знала, що існує така наука як біологія, ботаніка. Бо яке це щастя тримати вирощений власними зусиллями плід! Щастя жити органічним природним життям — сіяти і чекати, бачити результати своєї праці, ризикувати, експериментувати.... на мене цей процес діє і як збудник і як релаксант водночас. Майже дзен)

А ще, переконана, що цікавитись життям, пізнавати, освоювати щось нове це невпинний процес до смерті. Ось вирішила навчитись грати на гітарі і...так, граю. Почала малювати, для себе, звісно, але освоюю різні техніки, вивільняю фантазію і поки ніяк не можу дозволити собі виплеснути все на папір, поки в уяві картини кращі за реальні... письменника «вбила» у собі ще в університеті, але дарма, треба реанімовувати. Ну і курси практичної психології у Могилянці, від минулого року сертифікований тренер з медіа від Дойче велле...Всього і не перерахуєш.

- Час, у якому нам доводиться жити, який на Вашу думку: складний, цікавий, непевний чи саме той, що треба? Що найціннішого є у теперішньому Вашому житті?

- Дехто називає мене песимісткою, а песиміст – це поінформований оптиміст, так же ж?) Життя, як і час, складне, просте, важке, легке і цікаве водночас. Якось я остерігаюсь простих однозначних формулювань, особливо, якщо вони стосуються життя. Такі фрази дуже красиві, але... «всі ми мріяли бути героями, всі ми стали лузерами» – красиво, правдиво і все ж...

Я би все ж порівняла це із гурманством, - в житті для мене важливо не забивати життєві рецептори посилювачами смаків, які однією формулою можуть прибити чи засолодити до приторності, я шукаю в житті нюансів, півтонів, відтінків, поєднання здавалося б непоєднуваних речей. В кожного з нас своє мірило успіху, щастя, поразок, кожен бачить своє відображення у цій безодні, в яку ми так зухвало зазираємо. Ще ж є чудова приказка, що в сусіда хата біліша, - я рівняюсь завжди на кращих, краще. Тому, порівнюючи з ними своє життя, час видається не завжди ідеальним. Озираючись на історію, дуже радію, що не народилась років на 40 -70 раніше, бо там моя дорога була б однозначно на північ «необ’ятной родіни»...

Я учасниця 3 революцій: студентського голодування, помаранчевої і революції Гідності, чи ж це не удача? Я бачила справжні барикади, на жаль, я за життя почула справжні постріли, бачила поранених, прибирала після боїв... Я знаю людей, яким довіряю безумовно, чи не є це щастям? От поки що люблю і свій час, і свій вік – дуже комфортні відчуття.

Я ідеалістка, гостро відчуваю несправедливість, соціальні проблеми, але життя навчило мене іноді таки поступатись, давати людям робити свої помилки, свій шлях, власну дорогу. Скажу відверто, мені важко позбутись цього такого менторського, егоїстичного бажання підпасовувати людей під моє мірило, але я навчилась спершу пробачати собі свої слабкості, і тоді дозволила жити із слабкостями іншим...

- Ваш тато Василь Скуратівський дуже багато зробив для української культури. Я впевнена у тім, що він мав на Вас великий вплив. Що найцінніше на Вашу думку він залишив Вам і чому?

- Знаєте, народитись у родині письменника це теж особлива місія і трагедія))). Тобто, книжки замість телевізора, кухонні розмови, «ворожі» голоси вночі, відчуття білої ворони через україномовність, прищеплену з дитинства. Василь Скуратівський сам вихований у досить строгій, навіть жорсткій системі, адже батько його був людиною не лагідної вдачі, на відміну від матері. Доброта матері для Скуратівського стала і символом і річчю майже забороненою (а свої книги він присвячував матері). Тому і у спілкуванні зі мною, тато був приховував свою любов, - ні спільних ігор, розваг, грайливості з його боку я майже не відчувала. Зате, коли подорослішала, він якось почав виявляти свою любов, це було незвично і зворушливо, отримати вже дорослою автограф від батька на його ж книжці, почути добрі слова на адресу своєї програми.

Саме Скуратівський заклав фундамент розуміння народної культури, йому я зобов’язана і своїми поглядами на життя, і своїм характером. Він стимулював вчитись, самостійно вивчати. Від нього було бажання писати, він загартовував мене, але ніколи це не було сюсюкання, я відчувала себе дорослою, спілкуючись із ним, навіть в дитинстві. А скільки у нас із ним було суперечок, мама лише встигала нас розбороняти, словесно, звісно))). Мені його і нині бракує, хоча, при всій своїй раціональності лишається відчуття, що він все ще поруч....

Дякую за розмову. Нехай у Вашому житті буде ще багато зустрічей, подій і дат, які дивують і надихають на творчість!

Спілкувалась Оксана Кришталева, Львів, сайт korali.info

comments powered by Disqus