Ведучий радіо «Промінь» (Третій канал Українського радіо) Дмитро Іванов — один із тих, хто поставив свій підпис під колективним листом працівників НРКУ до Президента Петра Порошенка, в якому висловлено стурбованість щодо обраного урядом шляху реформування НРКУ в суспільне мовлення. Те, що частина членів колективу й не чула про таке звернення, він пояснює відсутністю в Національної радіокомпанії майданчика для корпоративної комунікації. За його словами, аргументом на користь листа для нього стали два названі там важливі факти: «балансова вартість Українського радіо становить лише близько 237 млн грн, де оцінені виключно матеріальні активи і жодним чином — нематеріальні» й те, що «прийняття Постанови КМ України від 7.11.2014р. № 693 дає зелене світло медіапіратам до безкарного використання аудіо-фондів УР, бо і сама не містить положення про правонаступництво на об'єкти авторського права та суміжних прав».

У ведучого «Променя» є пропозиції, що варто зробити на державному радіо, щоби процес переходу до суспільного мовлення активізувався. Серед них — негайне призначення нового гендиректора НРКУ, створення при Редакційній раді НРКУ дорадчої комісії з упровадження СМ, проведення тренінгів для членів колективу тощо. Також не зашкодила би люстрація в НРКУ, каже Дмитро Іванов. Крім того, він вважає, що необхідно в першу чергу вивчити аудиторію Українського радіо. «Тенденція очевидна: державне радіомовлення може і стане суспільним, але поки не має жодних перспектив стати знову загальнонаціональним», — припускає він.

Гальмує ж процес, на його думку, застаріла система уявлень про комунікаційні взаємозв’язки в системі «держава — ЗМІ — суспільство», в полоні яких перебуває нині суттєва частина працівників Українського радіо. «В нас — попри Майдан, неймовірний ріст патріотизму, згуртування суспільства та самовідданість героїв — досі мільйони людей чекають рибки, а не вудки, вірять солодким обіцянкам влади… продають голоси на виборах... Їм потрібне суспільне радіо не лише як носій об’єктивної інформації, знань та розваг, але ініціатор власних думок та висновків, як загальнонаціональний діалог, як вікно у світ, як друг і порадник, як генератор змін у собі», — переконаний ведучий «Променя».

Дмитро Іванов називає колектив НРКУ «колективним Олександром Довженком». Це справжній український патріот і водночас комуніст; чесний, професійний, талановитий, але жодних сумнівів у власній місії... «Думаю, схожий стан колективів в ОДТРК. Не варто нас демонізувати, називаючи ворогами суспільного мовлення: більшість справді щиро не розуміє — про що йдеться», — каже він, додаючи, що працівникам НРКУ ніхто не спробував пояснити різниці між державним і суспільним мовленням. Відповідно до проведеного нещодавно опитування, ледве більше половини опитаних (60,7%) розуміють цю різницю, 25% узагалі не бачать позитивів переходу на суспільне, а ще 25% бачать його «до певної міри». «Радянська система взаємовідносин у колективі НРКУ лишилася незмінною», — зізнається ведучий, із яким «Телекритика» говорить про складний процес перетворення НРКУ на суспільного мовника.

— Дмитре, в інтерв’ю «Телекритиці» Зураб Аласанія сказав, що якщо державні мовники залишаться ще на рік, то це вже назавжди. Ви погоджуєтеся з ним?

— Сприймаю це висловлювання радше як образне: пан Зураб — людина емоційна. Фактично державне мовлення в перехідному стані так або інакше існуватиме ще рік, бо сама процедура перетворення на суспільне приблизно стільки й триватиме. Але змістовнішими є дві інші тези в його відповіді на запитання «Телекритики», з якими погоджуюся стовідсотково, — про «дехто каже — рятуємо державу» і «країна йде в реакцію». «Рятівники держави» (читай — противники СМ) не лише мислять абсолютно реакційними категоріями, але й діють відповідно. Тому я б не зупинявся в реалізації закону про СМ, але й не поспішав би, аби не поламати воза (на радість «рятівникам») раніше, ніж доїдемо.

— Як ви вважаєте, чи готове Українське радіо до переходу на суспільне мовлення?

— Ні, і ще раз ні. Причин чимало: неготовність колективу, ще більша неготовність керівництва НРКУ, відсутність прогресивного й активного нового генерального директора замість Тараса Аврахова, що пішов із посади, заскорузла радянська структура компанії, кричуща проблема трансляції сигналу УР (де, в якій країні національне радіо, підпорядковане уряду, фактично було б позбавлене аудиторії через політику мовлення самого уряду?) та багато чого ще. Чимало моїх колег, обговорюючи перспективу трансформації державного на суспільне, запитують уголос: «Хіба за контентом Українське радіо, на відміну від комерційних мовників, не є набагато ближчим до потреб суспільства?». Погоджуюся, що воно ближче. Але це недостатня умова, щоби вважати себе суспільним мовником — так само, як наявність Революції гідності в нашій історії ще не є достатньою умовою для виникнення в Україні повноцінного громадянського суспільства.

– Хто, на вашу думку, гальмує цей процес в НРКУ? Чому працівники державних мовників, отримуючи мізерну зарплату й постійно на це скаржачись, не хочуть міняти стару систему?

— Не стільки «хто» — скільки «що». Перш за все, на жаль, це застаріла система уявлень про комунікаційні взаємозв’язки в системі «держава — ЗМІ — суспільство», в полоні яких перебуває нині суттєва частина працівників Українського радіо. Тут дозволю собі дещо відступити від теми. Насправді, почуваюся не зовсім зручно з причин етичних, коли беруся давати такі характеристики колективу, в якому працюю. Але потрібно, щоби сам дискурс про колективи державних мовників, про їхній моральний та професійний стан нарешті було розпочато (та й радіо є упослідженою тематикою в медіаекспертному середовищі). Тому візьму на себе сміливість торкнутися дражливої теми. Маю на те право — я був серед авторів першого незалежного від цензури прямоефірного проекту на УР «Три кольори», започаткованого ще 1990 року (до речі, з подачі тодішнього заступника голови Держкомтелерадіо УРСР Яреми Фридрака), і добре пам’ятаю колектив УР тих часів. Нам, журналістам, які відкрито заявили в ефірі про свою підтримку незалежності України, колеги-комуністи сичали у спину прокльони. Те саме (в нецензурній формі) ми чули по телефону від слухачів. Нас двічі закривали рішенням Верховної Ради і таки закрили рішенням останнього в історії пленуму ЦК КПУ, після чого нас підтримало й надало ефір «Трьом кольорам» «Радіо Свобода». Через що моїх колег дискримінували на робочих місцях, а я на три роки отримав заборону працювати в Держкомтелерадіо. Тепер, за іронією долі, одна з програм української служби RFE/RL виходить на хвилі «Променя», якраз перед програмою «Радіопрес», у якій я веду спецвипуск про суспільне мовлення…

З того часу багато що змінилося. Якщо й лишилися на радіо сумувальники за СРСР, то це одиниці. Переважна більшість моїх колег — переконані українські патріоти, власне, про це свідчить наш ефір. Але радянська система взаємин у колективі НРКУ лишилася незмінною. І так само незмінною мислиться значення вже української держави як гаранта роботи, зарплати і здорового глузду. Зарплати мізерної (Найєм би плакав!) — але «державне радіо має бути!». Мої шановні колеги по НРКУ — це переважно, мені видається, такий колективний Олександр Довженко: справжній український патріот і водночас комуніст; чесний, професійний, талановитий, але жодних сумнівів у власній місії... Думаю, схожий стан колективів і в ОДТРК. Не варто нас демонізувати, називаючи ворогами СМ: більшість справді щиро не розуміє, про що йдеться. І їм ніхто не спробував цього пояснити! Так, є певна інертність самого колективу — він до того ж надто традиційний (багато в чому — застарілий!) за звичками, смаками і знаннями. Бракує самоаналізу та критичності мислення. Всіх розігнати, набрати нових? Уже було, слухайте ФМи... Чи не краще взятися за селекцію кадрів? Почати розмову та освіту? По-людськи пояснити, що штати роздуто, що ефективність праці без скорочень неможлива, запропонувати підвищення кваліфікації тим, хто хоче працювати? Від керівництва НРКУ цього годі чекати. Більше того, за моєю інформацією, нашому керівництву пропонували самому чогось навчитися і нарешті стати менеджментом — ішлося про організацію тренінгів із сучасного управління. Отримано відмову.

Тому довелося виявити ініціативу знизу. 22 та 23 січня для колективу НРКУ було проведено кілька корисних зустрічей: психологічний тренінг, бесіду з юристом та майстер-клас із цінностей суспільного мовлення. Організаторами виступили самі співробітники компанії. Перед тим, щоб визначити рівень розуміння колективом НРКУ всього кола питань щодо СМ, психолог Галина Циганенко провела анкетування. Показово, що з близько 300 творчих працівників НРКУ (загалом у штаті понад 1000 осіб) взяли участь в опитуванні лише 28. Але і з цих даних можна зробити цікаві висновки. Так, ледве більше половини опитаних (60,7%) розуміють різницю між державним та суспільним мовленням. На питання «Чи маєте Ви доступ до інформації про зміни, які мають відбутися?» відповіли «так» майже 43%, а «ні» — 53. Серед джерел отримання інформації журналісти НРКУ найчастіше називають колег — 64%. І просто нищівна характеристика діяльності в цій царині з боку керівництва: понад 82% моїх колег тією чи іншою мірою негативно оцінили рівень інформації про підготовку переходу до СМ, який їм надають в НРКУ. Достатньою цю інформацію не назвав жоден із опитаних. Тому не варто дивуватися, що 25% опитаних взагалі не бачать позитивів переходу на СМ, і ще 25% бачать його «до певної міри». Однозначну підтримку змінам висловили ті ж 25%. Хіба з такими поглядами можна щось колективно міняти, щось створювати?

Ще один важливий результат дослідження — це перелік складнощів, які, на думку опитаних, можуть виникати під час переходу з державного на суспільне мовлення: проблеми з фінансуванням, зменшення зарплатні; незабезпечення роботою вразливих груп (передпенсійний вік, жінки, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною); традиційне мислення співробітників, опір змінам; орієнтація контенту на ринок, конкуренцію, а не на соціальні замовлення. Ще яскравішим виглядає перелік психологічних труднощів, які зазначили респонденти: невпевненість у завтрашньому дні, «страх незахищеності»; страх новизни, спротив змінам; стрес від інформаційного перевантаження; невідповідність новим вимогам внаслідок їхньої невизначеності; сором бути «новачком»; відсутність навичок командної і творчої роботи — упереджене ставлення до інакості.

Отож, головний ворог СМ на Українському радіо той самий, що й у патерналістськи налаштованої частини нашого суспільства — живучий, мов Чахлик Невмирущий, совковий менталітет, із яким ніхто й не намагається боротися. Бо немає кому.

— Що варто зробити на державному радіо, щоб процес переходу активізувався?

— Як показав перший крок — проведений психологічний тренінг та дві бесіди — той Чахлик цілком здоланний. Тобто колектив НРКУ в більшості своїй готовий розуміти мету змін, вчитися й мінятися. Йому просто треба допомогти. Процес змін може відбутися більш-менш безболісно й ефективно, якщо до його організації підійти розумно та по-людськи. Викладу тут власний погляд на цей процес. По-перше, негайно призначити нового гендиректора НРКУ. Це має бути особа, яка б очолила перехідний процес і попрацювала до моменту визначення керівника Суспільного радіо (а може, й лишилася б за його результатами). Утримаюся від називання імен, але однозначно це має бути людина сучасно мисляча, з досвідом роботи на менеджерських посадах у радіомовленні, дуже бажано — яка знає колектив НРКУ. По-друге, створити при нашій Редакційній раді (агов, пане Наливайку: призначте, нарешті, туди двох представників від Держкомтелерадіо, вже незручно нагадувати...) дорадчу комісію по впровадженню СМ у складі провідних українських радіожурналістів — і з НРКУ, і звідусіль (дуже хотів би там бачити Олексія Сологубенка з ВВС, Влада Кислого з «Незалежного Радіо Чикаго», нинішніх та колишніх очільників української редакції «Радіо Свобода», Андрія Куликова з «Громадського радіо» — є багато достойних імен). По-третє, розробити календарний план змін, що включає як роботу над контентом (концепція, сітка мовлення), розробку структури, кадрової політики (включаючи питання дотримання прав працівників і законодавства про працю), так і активну роботу з колективом — інформування, тренінги, дискусії, лекції тощо. По-четверте, вписати до календарного плану одним із основних пунктів роботу, без якої не може бути сучасного медіа і яка в потрібному обсязі давно не проводилася на Українському радіо: дослідження аудиторії. Створювати Суспільне радіо без знання характеристик потенційної (фактично національної!) слухацької аудиторії — дурне діло. По-п'яте, вже за першими підсумками цього дослідження визначити адекватну запитові слухацької аудиторії політику мовлення Суспільного радіо та відповідний частотний ресурс і вимагати від Нацради та дотичних структур забезпечення відповідних потреб національної аудиторії.

— Чи підписалися ви під листом? Чому про цей лист частина працівників НРКУ навіть не чула?

— Так, я підписався під цим листом, хоча в ньому було чимало зайвого пафосу та емоційних перебільшень. Та й апеляція до Президента виглядає ретроградно, втім, політичні реалії вимагають... Аргументом на користь листа для мене були названі там два важливі факти: «балансова вартість Українського радіо становить лише близько 237 млн грн, де оцінені виключно матеріальні активи і жодним чином — нематеріальні» й те, що «прийняття Постанови КМ України від 7.11.2014р. № 693 дає зелене світло медіапіратам до безкарного використання аудіо-фондів УР, бо і сама не містить положення про правонаступництво на об'єкти авторського права та суміжних прав».

Фонотека Українського радіо за своїм обсягом, культурним та мистецьким значенням цілком заслуговує на статус Національного аудіоархіву. Тобто вимагає відповідного правового й адміністративного оформлення. Поки що це питання висить у повітрі. Додав би його шостим пунктом до названого вище переліку та зібрав би, наприклад, на НРКУ з цієї теми нараду включно з представниками робочої групи, правниками та науковцями. А не знала про лист частина колег все з тієї ж причини — у ХХІ столітті Національна радіокомпанія не має жодного майданчика для корпоративної комунікації. Або «керівникам довести до підлеглих», або оголошення на дошки ліпимо...

Нещодавно я попросив госпслужбу зробити дошку для інформації про СМ. Виявилося, має бути на це дозвіл в. о. гендиректора...

– Як ви ставитеся до пропозицій про зміни до чинного закону про СМ? Особливо до пропозицій Миколи Томенка щодо виокремлення радіо в юридичну особу НСТУ? Хто заважає процесу створення СМ в державі?

— Всі пропозиції оцінити неможливо, але більша частина запропонованих змін до чинного закону виглядає начебто цілком слушними. Також були деякі розумні новації, озвучені з боку НРКУ. Виокремлення радіо в юридичну особу я підтримую — ще далеко не факт, що створення з НСТУ медіамонстра піде на користь справі. Хіба за наявності в менеджменті «варягів» — може й наших, але досвідом роботи за кордоном. Зрештою, з боку прихильників жорсткої централізації та її противників поки не прозвучало аргументів на свою користь із розрахунками в руках. Отут і ховається диявол: навіть знавцям справи іноді важко розібратися, які зміни та поправки до закону скеровують рух до суспільного, а які тягнуть до державного. Така відкрита й постійна дискусія на правничому, експертному, журналістському рівнях дала би змогу чітко відділити інтенції будівничих майбутнього від інтриг адептів минулого. Але такої дієвої платформи, на жаль, немає. Натомість маємо емоційні сплески з вузького кола учасників творення СМ, кулуарно-фейсбучне бродіння напівінформації, епістолярні плачі ретроградів, над усім цим в ангельській позі Мінполіт, за ним бовваніють тіні непохитних державників, що читають мантру про інформаційну безпеку під акомпанемент свободи слова від білих та пухнастих медіахолдингів.

— Ви теж маєте перестороги, що Українське радіо хоче хтось приватизувати? Або захопити приміщення на Хрещатику, 26?

— Того, хто приватизує УР, чекатиме приблизно той же фінал, який мали герої оповідання О'Генрі «Вождь червоношкірих»... А от наш офіс на Хрещатику, 26 — зовсім інша справа. Адже це не просто будинок, а комплекс будівель із просторим внутрішнім двором, що виходить протилежною частиною на вулиці Грінченка. Як відомо, ідея приватизувати й продати/забудувати цей ласий шматок у центрі Києва відвідувала не одну хитромудру голову, зокрема і з оточення Януковича. Ходять такі ідеї й серед нинішніх активістів СМ — хіба що гроші, як вони вважають, треба витратити на розвиток НСТУ, а радіо переселити деінде.

Є ще унікальний за акустичними характеристиками Будинок звукозапису УР на Печерську. З яким уже пов’язана скандальна земельна історія, що досі не має фіналу. Я проти таких гешефтів із двох причин. Для прикладу нагадаю всім відому історію продажу колишнього будинку ВВС — знаменитого Bush House. Це була справді легендарна будівля, з якої Британська радіомовна корпорація виїздила в нове, величезне і спеціально збудоване приміщення. Виїздила в рік свого 90-річчя. Українське радіо відзначило своє 90-річчя на два роки пізніше — минулого листопада. Але статуси, погодьтеся, не зіставні. І все ж тут є цікава паралель — напередодні створення СМ відома поколінням слухачів/глядачів адреса «Хрещатик, 26» може зіграти роль збереженої позитивної цінності, наповненої якісно новим змістом. Такий психологічний пом’якшувач ефекту, до речі, важливий і для колективу УР. У рідних стінах ми державне перетворимо на суспільне набагато ефективніше, ніж на чужині. І по-друге. Для ВВС, очевидно, у старому будинку не вистачало місця. Студійно-редакційний комплекс на Хрещатику має неймовірний потенціал — там можна при розумному рішенні добудувати всередині сучасний медіацентр, половину якого ще здати в оренду зарубіжним корпунктам та комерційним мовникам. І буде на чому заробляти для ПАТ НСТУ.

— Яка організаційно-правова форма майбутнього суспільного мовника видається вам найкращою? Більшість працівників нинішніх державних мовників активно виступають проти такої форми, як ПАТ (100% у власності держави). Вони бояться ліквідації, відстоюючи реорганізацію. Чи є у вас взагалі бачення, якою має бути структура майбутнього Суспільного мовника (теле, радіо, ОДТРК тощо)?

— Я не є фахівцем у господарських та правових питаннях, та й взагалі, мені, чесно кажучи, байдуже, яку форму та структуру матиме НСТУ. Але… Словом, АЄОА — як полюбляє казати один наш відомий колега. Мені байдуже за умови за політичної волі до 100% чесності з боку всіх відповідальних за процес створення СМ. Тобто якщо цю форму і структуру буде обрано не з традиційною метою «разруливать» бюджет та крутити собакою інформаційної політики, а ефективно втілювати цінності СМ. Оскільки в політичну волю нинішніх найвищих відповідальних я не вірю, але віра в таке прагнення топ-менеджмента процесу ще поки зберігається, то готовий сприймати їхню позицію. За кількох умов.

По-перше, негайна (досі не бралися) розробка засад кадрової політики НСТУ, в якій буде чітко визначено принципи, зокрема, конкурсне заповнення посад та пріоритет професійних якостей. До цього додам заборону на віковий ценз (ефективний професіонал навіть передпенсійного віку має працювати, зокрема як медіатренер) і категорична відмова від загальновідомого кадрового принципу більшості комерційних мовників — двох журналістів із провінції на одну київську зарплату.

По-друге, створення прозорої та ефективної системи управління НСТУ заради цілей СМ, а не ламання здорового глузду під зручності начальників. Бо чимало нинішніх очільників/заступників відділів, управлінь та департаментів державних мовників сплять і бачать продовження своїх подвигів на нових посадах. Люстрацію в студію! За корупційні та цензурні рекорди у нас ще не бралися. До речі, дещо несподівано відреагував Зураб Аласанія на запитання про корупцію, коли був у мене в гостях на програмі «Радіопрес»  31 грудня минулого року. Перед тим як поставити запитання, я розповів пану Зурабу про одну телефонну розмову, яка несподівано впала мені у вухо в кулуарах міжнародної конференції «Запуск суспільного мовлення в Україні. Зворотній відлік», що відбулася в середині грудня. Невідомий мені чоловік промовляв у мобільний приблизно таке: «Привіт, потрібна своя людина у Наглядову раду НСТУ. Що таке НСТУ? Ну, це суспільне телебачення... замість державного... Закон же був ще весною... Треба наша людина у Наглядову раду... Що, гроші? Та звичайно — гроші будуть, як без них...». Тож які гарантії, які механізми у створюваній НСТУ не дозволять з’явитися корупції? — запитав я пана Зураба. На що він здивовано запитав: «Дмитре, а де в цьому механізмі може бути корупція? З чим взагалі вона може бути пов’язана?». Кгх-м... Словом, я би продовжив публічну дискусію на цю тему.

— Чи відвідують представники «Променя» засідання робочої групи по створенню СМ, що відбуваються щотижня на НТКУ? Чи подавали ви кудись свої пропозиції щодо СМ?

— Так, керівництво каналу — зі службової необхідності, я — в якості ведучого спецвипуску про СМ програми «Радіопрес» та як громадський активіст від НРКУ. З останньої причини до учасників долучилися ще кілька моїх колег з «Променя» та Першого каналу УР. Пропозиції нової концепції «Радіо Промінь» подавала керівництву НРКУ моя колега Ярина Скуратівська (ніякої реакції), вона ж напередодні кадрових змін взялася розробляти професіограми для майбутніх співробітників нашого каналу. В декого з колективу вже є ідеї стосовно шляхів перетворення «Променя» на молодіжний та освітній канал, але поки немає паперової версії — тривають дискусії. Шкода тільки — в НРКУ відсутні будь-які колективні формати обговорення цієї теми по вертикалі. Задовольняємося дружніми горизонталями...

– Як ви ставитеся до співпраці НРКУ та «Громадського радіо»?

– Максимально позитивно — робимо одну справу. Зрештою, я сам колись працював на першому «Громадському» на запрошення Сашка Кривенка... А от те, як кулуарно було прийнято рішення п. Авраховим про надання ефіру ГР — без пояснень і представлення колективу — очевидно не пішло на користь спільній справі. Оскільки наші доріжки сходяться все ближче — нам треба побільше взаєморозуміння, щоб налагоджувати подальший діалог.

– Чим, на вашу думку, має відрізнятися контент державного і суспільного радіо? Що зникне, а що, навпаки, має з’явитися?

– Докладного обговорення саме цього питання мені найбільше не вистачає в і так кволому професійному дискурсі. Перш ніж говорити про контент, знову згадаю про аудиторію — ми погано знаємо, для кого працюємо. І ще гірше знаємо їхні смаки та потреби. Пішов у минуле час листів, які мішками колись приходили на Хрешатик, 26. Наш слухач опинився посередині між минулим та майбутнім — хтось досі слухає брехунець, яких лишилося на всю Україну, мабуть, півмільйона (а було майже 20 млн), а хтось — з інтернету. Але перших і других — обмаль, а у загальновживаному FM-діапазоні три канали Українського радіо загалом представлені епізодично.

Але навіть поява в УР ліцензій на мовлення в цьому найпопулярнішому діапазоні (перший крок уже є) не зробить майбутнє суспільне радіо справді суспільним. Бо наявна технічна інфраструктура FM-мовлення, та і загалом радіомовна мережа концерну РРТ фактично розрахована на комерційні структури. Яких цікавить матеріально спроможна аудиторія від міст-мільйонників і до 50+. А що слухати тим, хто 50-?

Якось мені стало цікаво, і я порахував — скільки живе людей у цих двох частинах України, поділеної навпіл медіабізнесом. Так от, сумарно в населених пунктах із населенням менше 50 000, в тому числі в селах живе понад 24,5 млн мешканців (майже 54%). У містах 50 тис.+ живе майже 22 млн мешканців (понад 46%). Можливо, фахівці зі мною посперечаються, але тенденція очевидна: державне радіомовлення може і стане суспільним, але поки не має жодних перспектив стати знову загальнонаціональним.

Нам треба на державному рівні визначити радіомовну політику — для кого, якими каналами і частотами, коли і за які гроші. Бо саме створення НСТУ цьому не зарадить — воно виробник контенту. Концерн РРТ — його технічний транслятор. А за гарантію досягнення контентом вух кожного громадянина ніхто не відповідає (має відповідати Нацрада, але хіба відповідає?). Мовлення на середніх хвилях, наприклад, цілком можна відновити, і це було б поверненням багатомільйонної аудиторії, але ні НРКУ/НСТУ, ні концерн РРТ юридично не можуть ініціювати цей процес, не кажучи вже про фінансування.

До речі, тут ще є одна проблема, піднята на останній робочій групі зі стратегії СМ: це вимога низки законів, в тому числі й профільного — в державі має бути спеціальна масова система оповіщення населення в разі якихось небезпек, яка зазвичай побудована на базі національного радіомовлення. Так от, в наш військовий час, коли це необхідність №1, системи насправді немає. І фактично за це немає відповідального. Та що казати, якщо навіть такого потрібного середньохвильового мовлення на схід України ми досі не в змозі організувати.

А наприкінці й про контент. На мою думку, нинішня програмна політика УР і застаріла, і страждає зайвою предметністю. Понад те — ми часто не розуміємо правильно потреби аудиторії. Це не те, що вона хоче почути, а те, що їй треба слухати. Як із дитиною: вона хоче солодкого, а батьки їй — овочі та фрукти. В нас — попри Майдан, неймовірне зростання патріотизму, згуртування суспільства та самовідданість героїв — досі мільйони людей чекають рибки, а не вудки, вірять солодким обіцянкам влади, чекають на «баріна, каторий усьо разсудіт», продають голоси на виборах, кажуть про демократію та свободу слова: «А шо це дасть?». Їм потрібне суспільне радіо не лише як носій об’єктивної інформації, знань та розваг, але ініціатор власних думок та висновків, як загальнонаціональний діалог, як вікно у світ, як друг і порадник, як генератор змін в собі.

Біографічна довідка:

Дмитро Іванов народився в Києві, в 1991 році закінчив журфак КДУ ім. Тараса Шевченка, під час навчання був стажером у підрозділах Держкомтелерадіо, зокрема в редакції інформації УР та на «Промені». В 1993 році закінчив перші в Україні курси радіожурналістики ВВС, згодом працював на різних посадах в ТО «Українські телевізійні новини». З 1997 року працював режисером та журналістом у низці телекомпаній, керував службою інформації ТРК «Київ», у 2002 році на «Громадському радіо» вів історичну програму. Неодноразово був прес-секретарем низки фестивалів, мистецьких та кінопроектів, зокрема, фільму «Мамай», кінофестивалю «Відкрита ніч», фестивалю «Джаз Коктебель» (2006). Працював у друкованій пресі («Компаньон», «Афиша», Kyivweekly) в ІА «Луна» та на продакшн-студії «Батискаф». У 2011 році повернувся на «Радіо Промінь», де веде низку передач, зокрема авторську програму про українське кіно «Кінопростір».