Приміром, 2 травня в «Театральних сезонах» показали повтор програми з Дмитром Гнатюком, відгукнувшись на відхід великого співака 29 квітня. Світлана Леонтьєва, ведуча програми, могла би, звісно, напружитися й видати в ефір щось на кшталт некрологу. Але вона пішла іншим шляхом, і глядач знову побачив великого співака, почув його незрівнянний голос. Завдяки цьому Дмитро Гнатюк цілих 45 хвилин жив у своїх оперних партіях, піснях та жвавій розмові про своє непросте життя. Записувалася передача, коли співакові було 88 років, і він уже в такому поважному, скажемо прямо, віці, вразив енергійністю та молодечістю. Світлана Леонтьєва в розмові з легендою зауважила цікаву річ: коли набираєш у пошуковику ім'я та прізвище Дмитра Гнатюка, переважна більшість посилань — на його музичні номери. А це значить, що голос корифея практично безсмертний, бо оцифрований. Програма «Пам'яті Дмитра Гнатюка» повернула кого в дитинство, кого в юність, а кого — в зрілі роки. Ми народилися, а його слава вже гриміла по всьому світу. Здавалося, що він був і буде з нами завжди. Завдяки інтернету так і вийшло.

Ще одна розмова 2 травня вразила до глибини душі на «UA: Першому». Йдеться про цикл Ольги Герасим'юк «Подорожні». Гостя, як і завжди в програмі, була незвичайною. Ірен Роздобудько — це вже, звісно, розкручений бренд, а не просто українська письменниця, драматургиня, сценаристка, художниця й викладачка. Про неї завдяки численним інтерв'ю та виступам на телебаченні, здається, знають усі й усе. Проте Ольга Герасим'юк зуміла так повернути розмову, що вивела Ірен на роздуми про те, що їй болить найбільше — окупацію рідного Донецька, де вона народилася й жила майже 24 роки. Чому окупація стала можливою? Як могли люди, що за рік до війни зустрічали подружжя Роздобудько-Жук (Ігор Жук — український автор і виконавець. — Авт.) хлібом-сіллю, в національних костюмах, спілкуючись між собою українською, люди, в яких горіли очі, коли вони слухали Ірен та Ігора, добровільно здатися в полон російському шовінізму?

Чорно-білий Донецьк, яким його пам'ятає письменниця, від інших регіонів України відрізняє саме відсутність напівтонів. Якщо ти український патріот, то ніколи не відмовишся від свої поглядів, навіть якщо з тебе здиратимуть шкіру. Але те ж саме стосується й прихильників чи то Росії, чи то совка — їх теж неможливо переагітувати на інший бік. Ще рік тому Ірен Роздобудько казала, що мешканців Донбасу не треба буде «перевиховувати» чи «перекодовувати», вони самі все зроблять для перемоги здорового глузду й, сказати б «по-модньому», реінтеграції в Україну. Але тепер вона вже в цьому не впевнена. Бо, судячи з того, що долинає з окупованих територій до неї та її мами, яку вона все-таки забрала з Донецька, тамтешній люд перетворився на подобу зомбі, забембаних російською пропагандою. Але, повертається Ірен до своєї тези про чорно-білий Донецьк, там є й люди, не підвладні тотальному зомбуванню телеящика. І їм — найтяжче жити в мороці химер пропаганди.

Одне слово, Ірен Роздобудько, яка більшості своїх читачів здається надзвичайно успішною людиною, постала в розмові з Ольгою Герасим'юк натурою, що вічно сумнівається в собі, в тому, що робить, бо не знає, чи потрібна комусь її праця. Але сумнів, на думку письменниці, — це рушій, який змушує людину ставити собі запитання, хто я і для чого я тут, у цьому світі. Адже життя занадто коротке, щоб витрачати його на дурниці.

Подеколи розмова Ольги Герасим'юк з Ірен Роздобудько скидалася на сеанс у психоаналітика. Річ у тім, що письменниця й сценаристка починає писати тільки після того, як побачить і почує своїх героїв буквально наживо. Інакше вона не вміє. Елемент містики в житті Ірен Роздобудько — ще одна її фішка. Але не треба думати, що письменниця такими оповідками набиває собі ціну. Вона з цим живе, й тут можна людині лише поспівчувати. Якби не можливість вилити все, що Ірен бачить і чує в своїй багатій уяві, на папір, ми б ніколи не дізналися про письменницю на прізвище Роздобудько. Бо, як каже вона сама, її би тоді просто розірвало від візитів фантасмагоричних, але таких реальних персонажів.

Всю другу половину минулого тижня «UA: Перший» присвятив праймовий слот популяризації невідомих або маловідомих для широкого загалу сторінок української історії. 3 травня тут показали документальний фільм «Бій за гору Маківка» — про перемогу українських січових стрільців над російськими окупантами. 4 травня — своєрідне його продовження «Легіон. Хроніка Української галицької армії». 5 травня в ефір вийшли документально-ігрові фільми «Холодний Яр. Воля України — або смерть» та «Срібна земля. Хроніка Карпатської України. 1919–1939 роки». 6 травня — «Золотий вересень. Хроніка Галичини. 1939–1941» та «Галичина мілітарна. УПА. Галицькі месники». 7 травня — документальний фільм «Командарм». 8 травня в ефір вийшли аж три документальні проекти — «Операція “Тютюн”», «Хроніка Української повстанської армії. 1942–1964» та «Київ. Початок війни».

Більшість із них уже виходили на інших каналах (приміром, у межах проекту Вахтанга Кіпіані «Історична правда» на ZIK). Але порівнювати покриття регіонального телеканалу з загальнонаціональним все ж таки не можна. Тож переоцінити просвітницький ефект від цих історичних фільмів, кожен із яких занурює пересічного глядача в невідомі йому досі сторінки історії, важко. Адже мешканець Центральної України, зізнаємося чесно бодай собі, досі майже нічого не знає про те, що в Закарпатті до Другої світової війни існувала українська держава під назвою Карпатська Україна. Або ж про те, що вояки УПА боролися з совітами аж до 1964 року.

8 травня, в День скорботи та примирення, «UA: Перший» упродовж дня показував ролики-однохвилинки циклу «Жіночі історії Другої світової». Настоятелька греко-католицького жіночого монастиря ігуменя Йосифа Вітер, українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН Олена Теліга, членкиня Організації українських націоналістів, підпільниця Марія Бабінчук (псевдонім Калина), бранка нацистських концтаборів Анастасія Гулей, одна з тих, кому вдалося врятуватися від розстрілу в Бабиному Яру Геня Баташева, викладачка Одеського педінституту й військовополонена в концтаборі Равенсбрюк Євгенія Клемм, мати-героїня Євдокія Лисенко, командирка бомбардувальника Марія Доліна, вихователька Олександра Шулежко, військова санітарка Марія Щербаченко, літописець подій часів окупації Києва Ірина Хорошунова, діячка ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси Марія Савчин (псевдонім Марічка)…

Короткі біографічні довідки, створені за архівними матеріалами Інституту національної пам'яті, вражають місткістю інформації, з якої постають жіночі долі українок у Другій світовій війні. Саме так, не Великої вітчизняної, а Другої світової, бо тут представлено непримиренних у радянській парадигмі ворогів — зв'язкових УПА та радянських льотчиць, приміром. І це означало справді момент національного примирення навколо Другої світової війни.

9 травня, в День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (саме так) «UA: Перший», як і варто було чекати, транслював урочисте покладання квітів до меморіалів на Алеї Слави та ходу духових оркестрів. У вечірньому праймі показали торішній документальний фільм Сніжани Потапчук «Коли я мовчу». В нього увійшли монологи бійців, які пережили найтяжчі битви АТО. Оптимізму в їхніх оцінках російсько-української війни було мало (як це зажди й буває в фільмах цієї режисерки). Надто ж коли йшлося про дії й накази найвищого військового командування. Тут у всіх бійців думка напрочуд одностайна — воно, м'яко кажучи, некомпетентне. Але, вочевидь, авторка вважає, що саме така правда про війну потрібна глядачеві.

Те, що «UA: Перший» у дні відзначення перемоги над нацизмом віддав перевагу документальним проектам, нехай і чужим у переважній більшості, свідчить про рішучу налаштованість менеджменту на просвітницьку місію майбутнього суспільного мовлення. Але для того, щоб ця місія не зійшла на пси, треба буде багато працювати над власними проектами. Бодай щоб ніхто не зміг дорікнути каналові браком оригінальності або ж банальним використанням чужого надбання.