Програма #БібліоFun на каналі «UA: Культура» — це, звісно ж, для літературних гурманів, які знаються на світовій літературі XX чи XIX століть.

Але й людина, далека від творчих пошуків письменників різних жанрів і часів, послухавши такі собі ілюстровані лекції про літературу, може багато що почерпнути з цих півгодинних розповідей у телестудії #БібліоFun. Щонайменше — дізнатися, що, наприклад, поєднує таких різних письменників, як Гюстав Флобер, Панас Мирний та Лев Толстой.

Перший сезон #БібліоFun чомусь провів не Євгеній Стасіневич, без якого майже неможливо уявити програми про книжки на цьому каналі Суспільного мовлення, а літературознавець, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків.

Варто сказати, що #БібліоFun є однією з чотирьох програм вечірньої лінійки на каналі «UA: Культура», що стартувала у квітні й до якої входять ще й #NeoСцена з Олегом Вергелісом, #МузLove із Любою Морозовою та  #КіноWall із Сергієм Тримбачем.

Усі ці культурологічні програми оформлені в єдиному стилі, що допомагає їх ідентифікувати.

#БібліоFun, відповідно, в оформленні заставки та відбивок між рубриками використовує графіку того самого авторства, що й його «посестри в слоті».

Графіка, звісно, річ важлива, але для літературознавчої програми (як, утім, і для всіх інших у згаданій вечірній лінійці) допоміжна. Набагато важливіший у #БібліоFun її зміст. А він, зрозуміло, залежить виключно від ведучого Ростислава Семківа. Точніше, його ерудиції та вподобань. З останніми в літературознавця все гаразд, варто лише переглянути список постатей і тем, про які він уже розповів у програмі.

Він досить осяжний — від Джеймса Джойса до Хорхе Луїса Борхеса через Франца Кафку, Агату Крісті, Гемінгвея, Ремарка та Селінджера в іменах і від сюрреалізму до фемінізму через літературу жахів у напрямках.

#БібліоFun, тим часом, на всеосяжність не претендує. Його ведучому радше йдеться передусім про ті літературні постаті, твори чи філософсько-літературні напрямки, які відіграли визначальну роль у становленні чергового покоління митців та інтелектуалів.

Допомагають ведучому в його справді нелегкій справі — зацікавити телеглядача літературою світового рівня — геть юні українські актори Марічка Штирбулова («Театр-Пральня») та Олег Коркушко (Молодий театр). Вони в кожному випуску читають уривки з творів чергового персонажа #БібліоFun.

Сказати, що ці літературні читання дуже пожвавлюють програму, не можна. Радше навпаки — вони заколисують глядача, бо юні актори читають тексти всіх авторів, представлених у #БібліоFun, абсолютно різних і за часом, і за стилями, з однаковісінькими інтонаціями. Таке враження, що редактори видали їм тексти з ретельно розставленими наголосами й знаками цезури, але забули нагадати: головною орфоепічною помилкою русофонів, які щойно опанували українську, є плутанина у вживанні звуків «і» та «и». В побуті подібні нюанси нікого не цікавлять, але в телеефірі, та ще й на каналі «UA: Культура», вимова читців мала би звучати бездоганно.

Як на мене, читати з однаковими інтонаціями тексти Гюстава Флобера й Мілана Кундери чи Джеймса Джойса (випуск №1) просто неможливо. Але Марічці Штирбуловій та Олегові Коркушку це вдається, як ремісникам під час виготовлення однакових глиняних горщиків.

З огляду на тоталітарне минуле України, Ростислава Семківа як ведучого #БібліоFun цікавлять такі романи-антиутопії чи попередження, як «Процес» Кафки та «1984» Орвелла.

Під цим кутом ведучий розповідає й про життя і творчість чеського письменника-дисидента Мілана Кундери в 11-му випуску своєї програми. Надто ж його цікавить роман останнього під назвою «Нестерпна легкість буття». До речі, цей роман Ростислав Семків представляє в рубриці «Шедевр».

Пригадую, як мене колись вразила екранізація «Нестерпної легкості буття» (для розповіді про екранні втілення літературних творів #БібліоFun теж має однойменну рубрику), переглянута далеко не в рік її прем'єри 1988 року. Чому радянські глядачі, а з ними й громадяни країн тодішнього соцтабору, включно з Чехословаччиною, батьківщиною Мілана Кундери, побачили цей фільм (та й прочитали літературну першооснову) набагато пізніше за кіноманів західних, Ростислав Семків пояснив залізною завісою. Яка зруйнувалася лише з падінням Берлінського муру 1989 року.

Роман «Нестерпна легкість буття» було написано 1982 року, а надруковано за два роки в Парижі. Тобто авторові знадобилося майже півтора десятиліття, щоб описати події Празької весни 1968 року. Саме тому рівень узагальнення в ньому такий, що будь-який читач, який пережив тоталітарний досвід, може приміряти цю «нестерпну легкість буття» героїв роману та його екранізації на себе.

Бо це історія поступового, міліметр за міліметром, відступу від моральних засад тих, хто оточує головних герої твору, лікаря Томаша та його дружину Терезу.

Від Томаша, який услід за Терезою повернувся із Франції, куди обоє емігрували 1968 року, одразу після придушення Празької весни, на батьківщину, представники нової радянської окупації, точніше, місцеві колаборанти, вимагають одного — написати покаянного листа. Тільки для того, щоби й далі працювати лікарем. Він відмовляється й разом із коханою від'їжджає в село, де вони провадять цілком пасторальний спосіб життя, нікого не чіпаючи й не влазячи в політику. Але зрештою обоє гинуть у автокатастрофі.

Чим не ілюстрація до життя в нинішній Росії?

Випуск #БібліоFun про Мілана Кундеру, звісно ж, не обмежився романом «Нестерпна легкість буття», розповідь про який стала його кульмінацією. Адже Ростислав Семків у своїй програмі завжди намагається показати еволюцію своїх героїв.

У випадку з Міланом Кундерою ведучий виводить вихід письменника на шедевр світового рівня з його перших творів, просякнутих іронією — романів «Жарт» і «Книга сміху та забуття». Використавши неминучі в подібних лекціях (а це таки лекція, й не намагайтеся переконати мене у зворотньому!) алюзії на Рабле, Свіфта й Сервантеса, Ростислав Семків, демонструючи обізнаність із історією чеської літератури, стверджує, що Мілан Кундера засвоїв і розвинув ще й суто національну, а саме чеську традицію сміхової культури. Прикладами якої стали «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека після Першої світової війни та тексти Богумила Грабала — після Другої.

Втім, навіть попри те, що алюзії на радянський тоталітаризм у багатьох випусках програми #БібліоFun дуже потужні, її ведучий далекий від повчальності. Ба більше, він не любить повчальної літератури. Про що й каже у випуску №8, присвяченому Гюставу Флоберу та його найвідомішому романові «Пані Боварі».

Саме тут глядач дізнається, що письменники XIX століття — французи Гюстав Флобер та Еміль Золя, росіянин Лев Толстой та українець Панас Мирний, які писали про нещасливу долю своїх сучасниць, мали багато спільного. Передусім тому, що всі вони, описуючи долю жінки позаминулого століття, засуджували спроби своїх героїнь самостійно вирішувати, як їм жити.

Емма Боварі накладає на себе руки, бо не може більше забезпечувати розкішне життя коханцеві, загнавши чоловіка Шарля в боргову яму. Кокотка-акторка Нана з однойменного роману Еміля Золя вмирає від віспи. Заголовна героїня твору Толстого покінчила з собою у дуже екзотичний на той час спосіб — кинувшись під поїзд.

Христя ж, героїня Панаса Мирного, вмирає під рідною хатою від невиліковної хвороби.

Усі ці сюжети, каже Ростислав Семків, поєднує фраза чоловіка Емми Боварі Шарля під час його зустрічі з тестем: «Це гнів божий».

Тобто, як пояснює глядачам Ростислав Семків, письменники-реалісти XIX століття на чолі з «прогресивними» французами Гюставом Флобером та Емілем Золя, не кажучи вже про набагато менш прогресивного росіянина Льва Толстого, вважали жінку виключно об'єктом стосунків. Відмовляючи їй у праві самостійно обирати партнерів.

Тут дозволю собі невеличку ремарку, точніше, ліричний відступ. Який міг би називатися «За що я ненавиджу Толстого». Точніше, його роман «Анна Кареніна».

До першого знайомства з цим загальновизнаним шедевром світової літератури (бодай тому, що «Анну Кареніну» екранізують та інтерпретують на рівні шекспірівського «Гамлета») я судила про нього виключно за радянською екранізацією цього роману. Де роль Анни Кареніної грала Тетяна Самойлова, а її кохання Олексія Вронського — Василь Лановий. Радянські кінозірки того часу були настільки органічними й безальтернативно-прекрасними в цих ролях, що, звісно ж, загибель Анни під колесами потяга сприймалася як дика несправедливість. Відтак усі симпатії глядачів, завдяки акторам та сценаристам, належали Анні та її коханцеві.

Та коли, будучи студенткою філфаку, читала романи Толстого «Анна Кареніна» й «Воскресіння», моє сприйняття Толстого просто перевернулося на 180 градусів. Я побачила, наскільки цей «світоч моральності» ненавидів жінок, одразу ж затаврувавши кохання Анни до Вронського, її метання між чоловіком і ревнощами до коханця як звичайний біологічний сказ самиці, котра просто зажерлася. Це відкриття вразило мене так, що, читаючи «Анну Кареніну», я періодично кидала жовтий томисько об стіну. Настільки філософія автора цього роману суперечила моїм особистим поглядам на статус та права жінки кінця вже XX століття.

Ростислав Семків, відповідаючи на власне запитання, чому письменники-реалісти позаминулого століття у своїх творах такі жорстокі щодо жінок, які пішли навспак усталеним суспільним нормам, убиваючи їх у своїх творах, вживає слово «упокорення».

На його думку, в ті часи, описані чоловіками-письменниками в романах реалістичної та натуралістичної шкіл XIX століття, включно з найтрагічнішим із них — «Повією» Панаса Мирного, чоловіки могли тільки так реагувати на будь-які прояви свободи з боку жінки.

Не знаю, чому ведучий #БібліоFun у цьому випуску не зацитував дуже відомі слова Гюстава Флобера: «Емма Боварі — це я». Можливо, тому, що фраза французького письменника випадає з досить жорсткого протиставлення в цій програмі так званої чоловічої прози кінця позаминулого століття — початку минулого та її альтернативи того ж часу, тобто жіночої літератури в особах британських письменниць Джейн Остін, сестер Бронте й українок Марка Вочка та Ольги Кобилянської. Зауважу, що в цьому ряду українських письменниць-модерністок, згаданому Ростиславом Семківим, чомусь не знайшлося місця для Лесі Українки, найяскравішої представниці української модерної літератури. У творах якої жінка завжди постає суб'єктом, а не об'єктом у стосунках між чоловіком та жінкою.

Про #БібліоFun можна говорити й писати дуже довго. Але, здається, головної своєї мети — спонукати глядача до глибокого інтернет-серфінгу за іменами й подіями, згаданими Ростиславом Семківим, вона таки досягла. Принаймні, в моїй особі.