Ми вже публікували схвальну рецензію Інни Долженкової на «книгоманський» проект «UA: Першого» «Букоголіки». За цією програмою уважно стежить іще один наш постійний автор — письменник і сценарист Андрій Кокотюха, за творчістю якого, у свою чергу, стежать «Букоголіки». Чи припало побачене йому до душі — в його колонці.

Програма, що інформує про книжкове життя в Україні, може прижитися лише в ефірі «UA: Першого». Як би не називалося державне телебачення, саме його ефіри не відторгають подібні проекти. Двадцять років тому це міг собі дозволити «1+1» — у рамках авторської програми Юрія Макарова «Телеманія» виходив «Книгоман» із ведучим Костянтином Родиком. Але то, як ви зрозуміли, було давно.

Практика колись Першого національного показує дивну річ. На державному рівні популяризації читання не існує. Інститут книги ніяк не запрацює. І водночас саме державне телебачення раз на тиждень віддає 25 хвилин ефірного часу програмі про книжки, літературу й читання. Не дарма «Книгу UA» називали єдиним подібним проектом на всьому телевізійному просторі України. Тепер перебрендована на «Букоголіки» ця програма виходить в ефірі «UA: Першого» вже місяць, із ведучим — літературним критиком Євгеном Стасіневичем.

Верстка «Букоголіків» водночас проста й креативна. Спершу — оглядовий сюжет, котрий стосується заявленої теми. Потім — студія з гостем, який тему репрезентує й розкриває. Затим — така собі аскетична кімната критика, де одна книжка розбирається по гвинтику з метою показати її нікчемність. Нарешті, імпровізований спортивний зал, де йдеться про книжки, якими люди лікують свої душі.

Зараз не варто визначати рейтинг телеперегляду «Букоголіків», бо, на моє глибоке переконання, такі програми потрібні в принципі. Бажано в ефірі кожного каналу. Дехто розуміє незаповненість саме такої ніші в інформаційному просторі. Тому, зокрема, у «Фактах» на ICTV з різною періодичністю виходить рубрика «Бестселер». Говорять на книжкову тему на «Еспресо», канал має навіть власний книжковий конкурс. Від контенту «Букоголіків» усе це відрізняється. Навіть наповнення «Книги UA» відрізнялося від своєї наступниці. Євген Стасіневич або принципово, або світоглядно зосереджується у своїй програмі на видавничих трендах, більшість із яких не є новими. Та обирає для критичного огляду книжки багаторічної давнини. Про заявлену в анонсах актуальність, тим більше — про новинки говорити годі.

Із чотирьох переглянутих програм лише остання, в якій ішлося про розвиток індустрії коміксів в Україні, справді порушила доволі актуальну для видавничого життя тему. Українських коміксів не було ще два роки тому. Українських версій популярних західних мальованих історій — так само. Поціновувачі купували видані в Росії книжки, причому за шалені гроші. Як споживач коміксів заявляю: українські версії пригод Бетмена, Флеша і класика від Алана Мура «Вартові» справді коштують дешевше за російські аналоги. А власне українські намальовані історії, з українськими супергероями — поготів. Причому з’являються справді оригінальні речі. Як, наприклад, згаданий у «Букоголіках» графічний роман на правозахисну тематику «Хроніки Аптауна». Словом, тема затребувана і вдячна для цільової аудиторії.

Натомість фемінізм, який пан Стасіневич обрав наскрізною темою першого випуску, актуальним для книжкового життя не є. Боже збав, у цьому твердженні жодного сексизму! Справа в іншому. Переважна більшість книжок, які виходять сьогодні в Україні, написана жінками. Це стосується також перекладної літератури. Навіть серед гостей та спікерів «Букоголіків» переважають жінки. Навпаки, чоловік-автор в Україні стає екзотичним явищем, тож варто поговорити про ці релікти.

Фемінізм, за моїми спостереженнями, давно вже перестав бути чимось екзотичним. Показово, що гостя студії, журналістка, громадська діячка й феміністка Ірина Славінська радить неофітам почитати передусім «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко — наголошуючи на невеликому обсязі твору. Й забуваючи або, точніше, не зважаючи на дату виходу книжки друком. Це 1996 рік, тож виглядає — послідовниць у книжковому сьогоденні пані Оксана не має. Отже, тема стосується більше історії української літератури.

Інша тема — детективи. Якщо фемінізм у сучасній українській літературі й довколалітературному житті присутній, часом навіть надмірно й радикально, детектив майже відсутній як видавничий тренд. Причин безліч, і головна — брак відповідних традицій. Говорити вартувало би про це. Натомість спікери в заглавному сюжеті наголошують: хочеться такого інтелектуального детективу, як «Ім’я рози» Умберто Еко. Забуваючи, що автор культового серед інтелектуалів твору спирався передусім на столітні європейські традиції жанру. А також — що наступні твори Еко, на мій погляд, культовими не є. А гість студії, письменник та журналіст Владислав Івченко, каже не про чистоту жанру як запоруку успіху, а навпаки — про свою нелюбов до жанрової чистоти. Натомість детектив тримається саме на консервативному фундаменті й непорушних канонічних традиціях. Українські літератори здебільшого заточені на бароко, тож детективних проектів чекати ще довго. Втім, про це в «Букоголіках» теж не поговорили.

І насамкінець — про бестселери, які Євген Стасіневич філігранно розбирає на гвинтики й десакралізує. Для цього обираються книжки, які або давно прочитані, або взагалі зникли з відповідного інформаційного поля за давністю літ. Гаразд, нехай «Чорний ворон» Василя Шкляра перевидається вже вісім років, ще й інтерес підігріває движ довкола екранізації. Проте пік популярності найтиражнішого сьогодні — понад 300 тисяч копій за вісім років — українського роману давно минув. Це бестселер позавчорашнього дня. Для чого його детально аналізувати й називати переоціненим, коли є новіші книжки, не зрозуміло.

Тим більше не ясні мотиви пана Стасіневича, коли він вирішує скинути з п’єдесталу роман Люко Дашвар «Молоко з кров’ю». Книзі не просто десять років — вона вже навіть не продається. Але від ведучого наполегливо звучить, і не лише на адресу цього твору: «Книга всім сподобалася». Питання: кому — всім? Хто такі «всі»? Одразу згадується недавня публікація, в якій редактори висловлюють претензії до авторів. Серед них є така: дратують фрази «всі знають, що…», «ні для кого не секрет…», «загальновідомо, що». Літературний критик з екрана повинен передусім звертатися не до міфічних «всіх», а до своєї цільової аудиторії. Власне, як будь-який ведучий будь-якої програми будь-якого формату. Переконання, що сказане цікавить усіх, — ілюзія, якої складно й болісно для амбіцій позбавлятися.

Кожен критичний розбір ведучий завершує фразою: «Книга переоцінена, так і запишіть». Хоча серед зразків так званої інтелектуальної літератури переоцінених книжок ще більше. До того ж їх простіше знайти серед новинок, а програма про книжки має бути передусім інформуванням про нові твори та їх аналізом. До речі, так і запишіть.