Юніорське «Євробачення»: а може, краще була би пауза?

Facebook

На початку липня з’явилося повідомлення: через недофінансування НСТУ цьогоріч Україна змушена не брати участі в юніорському конкурсі «Євробачення», що відбудеться в Мінську. Це повідомлення, втім, залишилося не поширеним більшістю ЗМІ й від того майже не поміченим.

Й от — позитивна новина: Україна все ж таки відрядить до Мінська свого конкурсанта. От тільки через брак коштів не буде телевізійної версії національного відбору — він відбудеться лише в онлайн-режимі й має стартувати 3 серпня.

Втім, «проблема сплати річних членських внесків до ЄМС та обов’язкового внеску за участь у Дитячому пісенному конкурсі “Євробачення-2018” залишається відкритою. Так само поки немає коштів для забезпечення участі української делегації на міжнародному етапі конкурсу», але НСТУ сподівається, що «уряд виконає свої зобов’язання та дофінансує НСТУ згідно із законом “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”».

Тобто насправді ситуація виглядає не такою оптимістичною й зовсім не визначеною остаточно. А тепер уявіть: відбірковий конкурс проведено, переможця визначено — а уряд свої зобов’язання так і не виконав. І що далі? Йтиметься ж, власне, про дитину! Для якої ситуація «помахали морквиною перед носом» стане дуже глибокою психологічною травмою — можливо, на все життя.

То, може, варто було б усе ж таки взяти паузу? І далеко не лише з цієї причини.

Я щороку переглядав національні відбори на юніорські конкурси «Євробачення». Від того можна луснути з нудьги. Типовий піонерський табір «Орлятко» доби «дорогого Леоніда Ілліча». Коли діти із серйозними обличчями, мов колись на піонерських лінійках, одне за одним монотонними голосами вимовляють завчені правильні фрази виховного й самовиховного змісту. Ну от чому дитяче «Євробачення» має бути апофеозом «сурйозності»? Без юнацького завзяття, без енергії молодості, без веселощів, узагалі без емоцій?

Перегляньте назви пісень, що представляли Україну останніх років. 2013 рік — We Are One, тобто «Ми — одне», «Ми — єдині». 2014 рік — Spring Will Comе, це зовсім не про весну як природне явище, а про нашу чудову Батьківщину, на яку теж колись прийде весна, над якою теж колись неодмінно засяє сонце — колись у світлому майбутньому, а ми, звісно ж — будівничі цього світлого майбутнього. 2015 рік — «Почни з себе». «Виховай себе сам», одне слово. 2016 рік — Planet Craves For Lovе — це теж зовсім не про якийсь там лямур-тужур, а про високу любов планетарних масштабів як мету всього прогресивного людства. Про «мирумир», одне слово. 2017 рік — «Не зупиняй», знову той самий наказовий спосіб, те саме «самовиховання».

А порівняйте з назвами перших пісень від України: 2006 рік — «Хлопчик рок-н-рол», 2007 рік — «Урок гламуру». Тоді на юніорському «Євробаченні» панував інший настрій.

Особисто я добре пам’ятаю всі пісні всіх представників України на дорослому «Євробаченні», починаючи від самої першої 2003 року. Бодай фрагменти мелодій. Бо ці пісні були непересічними, яскравими. Намагаюся пригадати бодай одну пісню від України на юніорському «Євробаченні» останніх років — не лишилося в пам’яті геть нічого.

Ба більше: попит породжує пропозицію. Й від самого початку учасники нацвідборів налаштовуються саме на ті стилістику і формат, що рік за роком перемагають. Були кілька разів пісні веселі, темпові, енергійні; виконували їх артистичні й харизматичні хлопці й дівчата — але вони не перемагали. А перемагало щось «правильне» й «високовиховне».

А тепер погляньте назви пісень, які тих самих останніх п’ять років перемагали на юніорському Євробаченні. 2013 рік — The Start, тобто «Початок», «Старт». 2014 рік — Tu primo grande amorе, «Ти — перше велике кохання». 2015 рік — Not My Soul, «Не моя душа». 2016 рік — «Мзео», «Сонце». 2017 рік — Wings, «Крила». Знаючи, що наставницько-виховні пісні зовсім не є запорукою успіху, можна ж було б не робити саме на них наголос під час нацвідборів.

А тепер погляньмо на інший бік справи. У юніорських конкурсах «Євробачення» не буває півфіналів. А кількість учасників основного концерту — від 14 до 18. Тоді як загалом за всю історію від 2003 року в юніорських конкурсах «Євробачення» брали участь представники 36 країн. Про що це каже? Більшість європейських країн зовсім не прагнуть неодмінно брати участь у цих конкурсах щороку. Є фінансова можливість — добре, треба підекономити — ну, так і буде. Є гарна пісня в гарному виконанні — чудово, немає — можна зачекати, поки з’явиться.

От перелік країн, які, починаючи від свого дебюту на цьому конкурсі, не пропустили жодного року. Австралія (від 2015 року — поки що всього три виступи), Білорусь, Вірменія, Грузія, Ірландія (від того ж таки 2015 року), Італія (від 2014 року), Нідерланди, Росія, Україна. Все. Усі решта країн-учасниць пропускали конкурси, деякі — по кілька років поспіль, деякі не беруть участі от уже десять років і більше.

Цього року дебютують Казахстан та Уельс (Велика Британія не бере участі від 2006 року). Виходить так, що пострадянський та пост’югославський простори домінують на кожному конкурсі. І багато в чому встановлюють свої правила й свої смаки.

2015 року Україна не брала участі в дорослому конкурсі «Євробачення». Після цієї паузи була перемога Джамали. Потім не було високих місць, але це були гідні виступи, й Україна на цих конкурсах постала вже зовсім іншою, ніж раніше. А головне — змінився характер нацвідборів на «велике» «Євробачення», і їхні учасники почали здобувати справді загальноукраїнську популярність.

То, може, й у юніорських конкурсах варто було би взяти паузу? Перепочити, поглянути на справи свіжим оком — й оновити саму концепцію юніорського «Євробачення» в Україні, самі підходи до нього?

comments powered by Disqus