Звільнення (за згодою сторін, хоча постфактум він ствердив, що за вказівкою з Києва) журналіста Чернівецької філії Національної суспільної телерадіокомпанії України Петра Голопапи через матеріал із ознаками замовності стало, здається, першим публічним конфліктом через порушення стандартів на Суспільному. Дотепер керівництво НСТУ воліло не виносити сміття з хати, повідомляючи про подібні випадки постфактум — так, наприклад, сталось у Житомирі. Чернівецька ситуація, натомість, стала іспитом на кілька важливих речей. По-перше, на прозорість політики НСТУ. По-друге, на спроможність нової системи працювати зі старими кадрами. По-третє, на відмінність стандартів Суспільного від принципів, за якими дотепер працювали регіональні медіа.

Медіа в регіонах бідні. Рекламний ринок маленький, рекламодавці розлучаються з грішми неохоче, інші нетоксичні способи монетизації здебільшого не працюють. Тому залежність регіональних журналістів від власників медіа — це залежність у найпрямішому сенсі слова. Як селянин не триматиме недійну корову з любові до природи, так і бізнесмен / політик в обласному центрі не фінансуватиме медійний актив, якщо той не задовольняє його прагматичних потреб. Журналісти зі свого боку приймають ці правила гри й часто настільки звикають до них, що щиро не розуміють, чому обслуговувати власника — це погано.

Якщо на загальнонаціональному рівні є кілька телеканалів, які загалом більш-менш дотримуються стандартів і (принаймні, до початку виборчої кампанії) не роблять замовних матеріалів, то в регіонах це велика рідкість. Тому на новинах філій Суспільного лежить грандіозна відповідальність — у більшості областей вони повинні стати єдиною здоровою альтернативою.

Ця альтернатива працюватиме лише за умови довіри. А довіри до медіа загалом і до вчорашнього державного телерадіомовлення зокрема в українців обмаль. З огляду на це суворе покарання за обґрунтовану підозру у виконанні політичного замовлення є виправданим. Але чи є підозра справді обґрунтованою?

Генеральний продюсер інформаційного мовлення НСТУ Владислав Грузинський стверджує, що в матеріалі порушено всі стандарти, крім, хіба що, оперативності. Це правда.

Сюжет починається з посилання на слова члена міської виборчої комісії Івана Бурдейного, який каже, що «суд, на жаль, визнав, що це не вплинуло на результати жеребкування». Під «цим» маються на увазі певні дії, які в тексті Петра Голопапи названі «порушеннями», але які? І про яке жеребкування йдеться? Далі голова районної виборчої комісії каже: «На нас партії не тиснуть, жодного політичного тиску немає». Проте ані про партії, ані про політичний тиск досі не йшлося.

Далі: «Міський голова Василь Радиш каже, що всі ці порушення робилися свідомо», — повідомляє журналіст за кадром, хоча у двох попередніх синхронах пролунала думка, що жодних порушень не було. Синхрон мера також вирваний із контексту: Василь Радиш каже про «ці» дії, хоча глядачі досі не почули жодних фактів, окрім згадок про невідомі порушення. Голова районної ради також апелює до минулих подій, незрозумілих без бекґраунду. Далі автор іще раз згадує про «порушення виборчого процесу» без роз’яснення, що мається на увазі.

Маємо порушення стандартів:

• повноти — в матеріалі не роз’яснено, що саме відбулося, хто за цим стоїть або кого звинувачують сторони конфлікту;
• точності — автор каже про «порушення», не називаючи їх;
• відокремлення фактів від коментарів — автор фактично погоджується з тією стороною конфлікту, яка заявляє про порушення виборчого процесу;
• достовірності — в сюжеті немає інформації про те, хто конкретно зафіксував порушення, звідки про них відомо.

Естетика сюжету — відеоряд, начитка, текст, монтаж — геть не відповідають планці якості, встановленій керівництвом Суспільного, як київським, так і чернівецьким. Проте головне, що впадає в око: в матеріалі не є зрозумілими суть, передумови та сторони конфлікту, тобто він не розповідає історію.

Особливо грубо порушено стандарт балансу думок, який передбачає надання слова всім сторонам конфлікту. Позиція місцевих мешканців узагалі не представлена в матеріалі. Говорять представники міської та районної виборчих комісій, заставнівський мер, голова районної ради та «запрошений на збори» народний депутат-мажоритарник, який, за словами автора, «представляє громади у Верховній Раді». Проте синхрон Максима Бурбака жодною мірою не стосується його законотворчої роботи та «представництва» інтересів місцевих виборців. І стороною конфлікту він не є.

Ось повна цитата Бурбака: «Бачу, що місцева влада і місцеві князьки роблять усе для того, щоб лишитись при владі навіть у новоствореній громаді. Вони роблять все, щоб не були проведені вибори відповідно до чинного законодавства. Я звернувся до місцевої влади з тим, щоб вони не втручались у вибори. Їхня повна відповідальність полягає в тому, що вони повинні забезпечити проведення виборів відповідно до чинного законодавства. Крапка. Не втручатися в розподіл і формування округів, не втручатися в роботу комісії, не займатися адмінресурсом. Я звернувся до правоохоронних органів. Якщо будуть підтверджені ті факти, які ми почули сьогодні, вони повинні порушити кримінальну справу і їх розслідувати».

Керівник парламентської фракції «Народного фронту» в сюжеті Петра Голопапи постає вищою силою, яка прийшла наводити порядок. Розлогий синхрон, який завершує сюжет, виглядає як підбиття підсумку історії. Хоча звернення народного депутата до абстрактної «місцевої влади» і «правоохоронних органів» із закликами виконувати їхні обов’язки можна потрактувати в один-єдиний спосіб: як піар.

Сюжет являє собою типовий «паркетний» матеріал, у якому формальний опис ситуації, накладений на беззмістовні кадри з офіційних заходів, є лише прелюдією до появи головного героя — політика або чиновника, який засвідчує свою відповідальність, ефективність або турботу про виборців. Такі сюжети ми бачимо на більшості приватних регіональних телеканалів, і для обласних державних телерадіокомпаній раніше вони були нормою.

Петрові Голопапі закинули, зокрема, й те, що в кадрі під час синхронів міського голови та Бурбака є лише мікрофон ТВА — чернівецького каналу, більш ніж лояльного до лідера фракції «Народного фронту» (наприклад, днями для цього каналу новиною став заклик Бурбака «не допустити будівництва російського газопроводу», хоча жодного зв’язку з Буковиною сам привід заяви не має). Сам Голопапа та шеф-редактор каналу Павло Токар стверджують, що відео належить філії Суспільного, а мікрофон просто не дотягнувся.

Що ж, погляньмо на сюжет ТВА:

Пересвідчуємося, що відео інше. Синхрон Бурбака тут записано з іншого ракурсу, а також є ще один, значно більш піарний — безпосередній відеозапис «звернення» нардепа до місцевої влади. У сюжеті використано коментарі тих самих людей, що й у матеріалі Петра Голопапи: члена виборчої комісії Івана Бурдейного, мера Заставної Василя Радиша та Бурбака. Немає голови райради (іншої сторони конфлікту), натомість є депутатка міськради від «Батьківщини».

Чи є Бурбак стороною конфлікту? Можна припустити, що так; у такому разі завданням журналіста Суспільного було відобразити справжні причини появи одного з найвпливовіших політиків регіону на місці конфлікту, з’ясувати, які інтереси він приїхав відстоювати. Тоді й синхрон Бурбака був би інший, а не той самий, що в лояльного каналу. Натомість сам Голопапа не вважає, що народний депутат бере участь у конфлікті: «Крім усіх сторін, я записав коментар Бурбака». Причин, із яких у сюжеті потрібен був Бурбак, ще й у такому великому обсязі, журналіст не називає. Ані статус народного депутата, ані участь у слуханнях підставою для цього не є. Є дві можливі причини — замовлення або кричуща непрофесійність журналіста, якому, як наголошують у буковинських виданнях, «залишалося три роки до пенсії».

До речі, твердження Голопапи, що він подав «усі сторони», і той вигляд, у якому обвинувачена Бурбаком і мером Заставної сторона постає в сюжеті, засвідчує цілковите нерозуміння стандартів. Василь Радиш звинувачує неназваних представників «районної ради і адміністрації», натомість відповідає на звинувачення (за формулюванням Петра Голопапи — «спростовує», хоча це не спростування, а голослівне заперечення, ще й не дуже предметне) лише голова районної ради Сергій Капіцький. При цьому те, що він каже, стосується не позиції ради, а його власної.

Обслуговування влади — чи за гроші, чи зі страху, чи з власної волі через глибоку шанобу до посад і регалій — це той інстинкт, який необхідно викорінити не лише Суспільному загалом, а й кожному журналістові кожної філії та підрозділу зокрема. При цьому не слід вдаватися до крайнощів, які ми бачимо в результатах моніторингу новин регіональних філій, коли новинарі уникають будь-яких згадок про місцеву владу навіть там, де вони доречні. Але показувати народних депутатів, голів місцевих рад або самого Президента тільки тому, що вони хочуть висловитися в ефірі, слід відучитися раз і назавжди. Суспільне не повинне перетворитися на трибуну для агітації та (само)піару політиків.

Водночас важко не погодитись із Владиславом Грузинським: відповідальність за те, що цей матеріал вийшов в ефір, має нести не лише журналіст, а й шеф-редактор новин. Коли журналіст із будь-яких причин — непрофесіоналізму, ретроградства, нерозуміння чи ігнорування стандартів абощо — привіз із Заставної неякісний сюжет, керівник повинен був доручити цю роботу більш підготовленій людині. Тоді матеріал вийшов би наступного дня, й порушено було би хіба що стандарт оперативності.

Абсолютно все в матеріалі Петра Голопапи несумісне зі стандартами інформаційного мовлення Суспільного, задекларованими командою Зураба Аласанії та затвердженими наглядовою радою. Отже, цей сюжет не мав би потрапити до ефіру, якби шеф-редактор знав і розумів стандарти.